Блаженніший митрополит Володимир: «Не буде перебільшенням сказати, що фактично з моменту свого створення Київська митрополія існувала як самокерований митрополичий округ»

Час читання: 6хв.

Останнім часом все частіше виникають спроби перекрутити позицію митрополита Володимира (Сабодана) щодо ситуації в українському Православ`ї. Інтерпретацію тих чи інших фактів подають ніби від імені спочилого Предстоятеля, хоча, як свідчать офіційні заяви та документи, нинішній «імідж» митрополита Володимира не відповідає дійсності.

Вашій увазі один з багатьох виступів блаженної пам’яті митрополита Володимира (Сабодан), який проливає світло на справжні погляди покійного Предстоятеля УПЦ.

До 20–річчя Благословенної Грамоти Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ про дарування Українській Православній Церкві самостійності в управлінні

(Доповідь на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна і світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи», 18 жовтня 2010 року в м. Київ)

27 жовтня 1990 року Архієрейський Собор Російської Православної Церкви прийняв Визначення про Українську Православну Церкву, яким нашій Церкві дарувалася самостійність в управлінні. Того ж дня Святійший Патріарх Алексій ІІ підписав Грамоту, якою благословлялося «бути віднині Православній Українській Церкві незалежній і самостійній у своєму управлінні».  Так почався новий етап в історії Православ`я в Україні.

Українська Православна Церква отримала право самостійно вирішувати усі істотні питання свого внутрішнього життя і за своїм статусом наблизилася до автономних церков. У 1990 році Українська Церква дістала право самостійно засновувати іскасовувати єпархії в межах України, а також обирати і поставляти правлячих і вікарних архієреїв. Предстоятелеві Української Православної Церкви був затверджений титул «Блаженніший Митрополит Київський і усієї України». Віднині він обирався українським єпископатом і благословлявся Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі.

Документи, видані Російською Православною Церквою в 1990 році, іноді сприймають лише як плід політичної кон`юктури, що склалася у той час в Росії і в Україні. Дійсно, Радянський Союз знаходився вже на межі розпаду, прагнення республік (і передусім України) переглянути свій політичний статус і добитися державного суверенітету звучали все наполегливіше.

І в цій ситуації як український єпископат, так і священноначаліє Російської Православної Церкви шукали таку форму церковного управління в Україні, яка б максимально відповідала новим історичним реаліям. Проте, якщо розглянути документи 1990 року в ширшій історичній перспективі, то стане очевидно, що вони цілком відповідали давній традиції канонічного буття на території України.

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що, фактично, з моменту свого створення Київська митрополія існувала як самокерований митрополичий округ. Хоча точна дата заснування Київської митрополії залишається дискусійною, все ж ми можемо цілком ясно говорити, що в 90-ті роки Х століття вона вже існувала. Відтоді Київська митрополія стала церковно-адміністративною структурою, яка духовно об`єднувала всі російські землі.

Упродовж семисот років (до1686 року) Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Оскільки Русь знаходилася на значному географічному віддаленні від Константинополя, Київська митрополія, фактично, користувалася правом широкого самоврядування.

Як видно з документів домонгольського періоду, призначення і висвячування місцевих єпископів, відкриття нових єпархій, збір церковної данини – усі ці справи вирішувалися на Русі без узгодження з Константинополем. За Константинопольським Патріархом зберігалося  лише безумовне право постачання Київських митрополитів. У домонгольський період практично усі Київські митрополити були греками. Вони поставлялися у Візантії без узгодження їх кандидатур із Києвом, що нерідко викликало невдоволення київських князів.

До того ж на Русь призначалися далеко не найвидатніші представники грецького єпископату. За перші 250 років існування Київської митрополії нам відомі імена двадцяти двох митрополитів-греків, які займали Київську кафедру. Проте помітний слід в історії Російської Церкви залишили не більше шести з них. А про деяких із них вітчизняні літописці прямо відгукувалися як про людей, що не мають ні вченості, ні дару слова.

Що ж до Константинопольських Патріархів, то за увесь 700-річний період перебування Київської митрополії в їх юрисдикції лише один патріарх – Ієремія ІІ Транос – відвідав територію України (це було в 1588-89 роках). Все це свідчить про те, що з самого початку свого історичного буття Київська митрополія існувала як самокерований церковний округ, і усі внутрішні питання церковного життя вирішувалися ієрархами на місці без узгодження з Патріархом.

Після татаро-монгольського погрому Київська митрополія зберегла свій статус, хоча при цьому порядок постачання митрополитів неодноразово змінювався. Незважаючи на фактичний розподіл земель Київської Русі спочатку між Галицько-Волинськими і Володимиро-Суздальськими князями, а пізніше між Московськими і Литовськими князівствами, київська митрополія до середини XV століття залишалася єдиною.

Проте вже з ХІІІ століття місцеві політичні еліти (як у Північно-східній, так і в Південно-західній Русі) роблять спроби встановити контроль над процедурою постачання митрополитів. Так поступово формується новий порядок постачання митрополитів. Віднині кандидатура на Київський митрополичий престол все частіше визначають вже не Константинопольські Патріархи, а місцеві князі. Саме князі, як правило, вибирають і відправляють для посвячення в Константинополь гідних із їхньої точки зору кандидатів.

Тому, починаючи з XІІІ століття, на Київському митрополичому престолі чергуються етнічні греки і росіяни. Причому серед вихідців із території Русі ми бачимо ставлеників як московських, так і галицько-волинських, а пізніше – литовських князів.

Із середини ХV століття, коли, по-перше, стався остаточний розподіл між Київською і Московською митрополіями, а, по-друге, Візантійська імперія лягла під ударами турків, Київські митрополити обираються вже, як правило, на місцевих соборах, після чого цей вибір лише затверджується в Константинополі. Висвячення Київських митрополитів з того часу відбувалося в межах території митрополії.

І хоча світська влада неодноразово втручалася в процес постачання Київських митрополитів, все ж порядок, що сформувався в другій половині XV століття, вважався нормативним і в наступні десятиліття. Так, в XVII столітті процедура обрання митрополита припускала скликання спеціального Виборчого собору, до складу якого входили єпископи, представники духовенства і мирян.

Після обрання кандидата на митрополичий престол передбачалося затвердження його кандидатури Константинопольським Патріархом і потім здійснювалася його хіротонія та інтронізація.

Подібний порядок зберігався і після переходу Київської митрополії в юрисдикцію Московського Патріархату в 1686 році. Митрополит Гедеон Четвертинський, Варлаам Ясинський і Йоасаф Кроковський обиралися в Києві «вільними голосами» і потім посвячувалися в сан митрополита в Москві. Також за документами 1686 року Київськими митрополитами зберігалася верховна судова влада на території їх митрополії і ряд інших привілеїв. Таким чином, аж до початку XVIII століття Київська митрополія продовжувала існувати як самокерований церковний округ.

Далі буде

Схожі публікації