Панікою серед людей користуються не лише спекулянти та мародери, але й богослови ліберального ґатунку, котрі використовують момент емоційної нестабільності для просування своїх ідей.
Вони намагаються нав’язати думку, що богослужіння та таїнства не важливі, або не настільки важливі, як суспільне благо. Мовляв, це всього лише «обряди», а справжнє християнство – це передусім «любов до ближнього», заради котрого можна і потрібно відмовитися від спільної молитви на період карантину.
Таким чином, вони зводять християнство до етики, де віра у Бога грає підпорядковану роль, як у вченні німецького філософа Еммануїла Канта. У нього релігія, по суті, це похідне від етики і не має самостійного значення.
«Кант виводить формулу, згідно з якою релігія є сукупністю певних моральних зобов’язань. Людині ж достатньо бути хорошою у своєму повсякденному житті, а всі догмати, ритуали та решта подібних їм явищ є непотрібними атрибутами, котрими можна знехтувати».
Схожу позицію, на наш погляд, нав’язують і церковні модерністи на кшталт Кирила Говоруна та Юрія Чорноморця.
Для них немає нічого страшного у тому, що богослужіння та таїнства припиняться на невизначений термін. Для них реальним є лише «ближній», тоді як Бог, промисел, благодать, обоження перетворюються на пусті та непотрібні абстракції. А до проявів храмового благочестя вони ставляться з відвертою огидою (див. – скрін «лижуть хрести»).
Подібно до атеїстів та секулярістів, вони визнають тільки те, що можна калькулювати, і з чого потім можна прорахувати користь для суспільства тощо.
Якщо диво – це явище нечасте, а промисел – недосяжний, отже, й сподіватись на нього є нерозумним та зухвалим на їхній погляд. І взагалі, див не буває. Є лише «всемогутня» наука, і спасти можуть лише засоби гігієни.
Та й «любов до ближнього» вони непомітно підміняють суспільним благом та політикою. Для них важливий не ближній сам по собі, не спасіння його душі, а його становище у складі певного колективу – «нації», «народу», «суспільства» тощо.
І якщо людина у цей колектив не вписується, на їхній погляд, то вона може і повинна бути обмежена у громадянських правах. Вищим призначенням людини стає не віра у Бога, не молитва, не покаяння, а участь у політиці!
На цей погляд, найбільш «прогресивною» українською конфесією стає «ПЦУ». В котрої політичних прихильників разів у десять більше, ніж вірян, котрі відвідують храми. І для них це не недолік, а навпаки – перевага. Мовляв, що користі від обрядів, котрі віджили – головне ж бути «патріотом» та громадським активістом. Патріот?! Вважай, вже спасений!
Ось таке «Євангеліє від церковного ліберала».
