Цікаво спостерігати за розвитком аргументації прихильників Фанару. Один з них – певний ієромонах Микита, насельник афонського монастиря Пантократор, – спробував обґрунтувати першість Константинопольського патріарха посиланням на приклади втручання у справи інших Помісних Церков глави Римської Церкви, коли він ще не був у розколі.
На думку автора статті, ці приклади доводять, що таке втручання – це щось нормальне та закономірне у Церкві. Нібито «перший по честі» має право на такі дії.
Далі він стверджує, що Халкідонський Вселенський Собор надав рівні (з Римом) права Константинопольській Церкві, а після розколу 1054 року залишився тільки один «перший по честі».
Виникає закономірне питання, а в чому тоді полягає пресловутий «папізм», проти котрого так яро виступали чимало Константинопольських патріархів до ХХ століття? Якщо втручання у справи інших Церков – це не папізм і не причина Великої Схизми, то що тоді папізм? Здається, цей афоніт зводить його до догмату про папську непогрішимість та наголошує, що якщо Константинопольський патріарх приймав рішення (по Україні) разом із Синодом Константинопольської Церкви, то це вже не папізм.
Насправді, зведення феномену папізму виключно до догмату про непогрішимість – некоректне. Та й посилання на те, що рішення приймались разом із Синодом, суті справи не змінює. До речі, римо-католики теж використовують подібні аргументи – мовляв, папа римський радиться із кардиналами тощо.
Соборність у Православ’ї не може бути замінена на Синод окремої Помісної Церкви. Константинопольська Церква, чи в особі одного Патріарха, чи в особі всього її єпископату, не може бути вища за інші та діяти бех їхньої згоди у питаннях координації міжцерковних відносин.
У контексті цієї статті можна зазначити ще один момент. По суті, вся викладена у ній аргументація – на користь унії із Католицькою Церквою, і розкриває ту модель, котра стане базою для цієї унії. А саме – фанаріоти вже тепер не проти визнати першість Риму за умови визнання ним у певній інтерпретації 28-го правила Халкідонського Собору (про вторинну першість Константинополя після Рима). А догмат про непогрішимість та філіокве ліберальними православними богословами вже давно оголошені несуттєвими.
Таким чином, папістське богослов’я Фанару робить Православ’я вразливим перед римським папізмом, бо використовує по великому рахунку схожі аргументи й руйнує концепцію соборності, з допомогою котрої православні опонували католикам.