«Цей поділ руйнує не тільки духовну, але й громадянську єдність українського народу і несе в собі проблемні наслідки для майбутнього України»

Патріарх Варфоломій, липень 2008 р.

Гаслами нової революції в Україні 2014 року були слова про європейський рівень життя. І все б нічого, та тільки після 2 років «демократичного управління» ці гучномовні постулати змінилися. Нещодавній виступ президента України Петра Порошенка у Верховній Раді знову поставив ряд питань щодо релігійного життя в Україні.

Президент чітко окреслив свою основну стратегію – отримати автокефальний статус від Вселенського патріарха. Але кому вона повинна бути надана? Невідомо. Адміністрація президента в союзі з парламентом активно просувають цю тематику в ЗМІ. Без сумніву кураторами даного «бренду» є перший та третій президенти Леонід Кравчук та Віктор Ющенко та низка чиновників на кшталт Кириленка і Юраша. Може виникнути питання, а чому ця тема настільки актуальна? Скоріше за все, це пов`язано з прагненням Петра Олексійовича записати себе в новітню історію України, адже поки не видно жодних анонсованих покращень в житті простих українців. А тема «автокефалії» досить добре «накручує» вуха, тим паче, коли вона «сполітизована»: «За останні півтора роки питання автокефалії української православної церкви стало одним із важливих у політичному житті країни та діях керівництва держави». Тобто це вже питання не суто церковне, як воно й повинно бути, а частина політичного сценарію.

Сподівання на Стамбул, який, м`яко кажучи, переживає не найкращі часи, досить мінливі. Ну хоча б згадати епохи правління попередніх президентів, які також підтримували Філарета та УПЦ КП:

• В часи Леоніда Макаровича патріарх Вселенський чітко назвав Філарета розкольником
• В часи Ющенка абсолютно нічого не змінилося – на Фанарі ніхто і нічого нікому не обіцяв і не надавав, а Українська Православна Церква залишилися і залишається єдиною визнаною Церквою в Україні.

Тому нещодавній вояж делегації «Київського патріархату» та двох екс-президентів абсолютно нічого не надав у просуванні даного питання.

В основному все зводиться до безглуздих звинувачень в тому, що Українська Православна Церква залежить від Москви. Тут варто згадати слова митрополита Черкаського Софронія (Дмитрука), якого навіть розкольники вважають т.з. «проукраїнським»: «Нам коли давали широку автономію, Російська Православна Церква віддала все «за так і невозвратно»….і ми самі господарюємо, але для того, щоб людей збудуражити от і пропагують хто знає що. До цих пір брешуть….але я не знаю чи вони надіються, що їм Господь простить за брехню, що ми відсилаємо наші гроші до Москви…Я навіть в Київ не відсилав ні однієї копійки…Мене уже «тошнить», коли кажуть Московський чи Київський патріархат, ну і що Московський Патріархат – тільки за те, що я його два рази на службі пом`янув – оце і все відношення, і все спілкування. Але на цій основі роздувають, забуваючи про те, що я теж відповідальний. Якщо хочете, то у нас в Черкасах живе багато росіян, і вони ходять до мене в собор, і їх не менше, як наших українців. Так сталося, що черкащина дуже багата росіянами, то що мені їм плювати у душу, за те що там Москва щось робить? Вони люди такі віруючі як і я, тому я повинен з ними рахуватися по своїм православним віруючим обов`язкам. Хочеться це комусь чи не хочеться, але воно так, тому що ми всі йдемо до одного – до вічності».

Говорячи про стосунки Руської Православної Церкви і Константинополя, слід зазначити, що градус напруги між двома найвпливовішими патріархатами у Православному світі підвищився після скандального собору на Криті, в якому не взяла участь значна частина Помісних Церков.

В свою чергу, для політичного бомонду України було б добре взагалі не бути викинутим за борт церковного діалогу, оскільки, якщо певні рішення і будуть, то виключно з погодження РПЦ. Та й сама Московська Патріархія не зовсім  вороже ставиться до Константинополя, вказуючи лише на деякі різнобачення: «Для Московського Патріархату Константинопольська Церква – це Церква-Мати. Протягом багатьох століть Руська Церква перебувала в складі Константинопольського Патріархату. Ця обставина робить наші Церкви особливо близькими один одному, і в даний час, не зважаючи на відмінності в поглядах щодо певних питань, взаємини Московського та Константинопольського Патріархатів знаходяться на високому рівні. Про це свідчить зокрема традиція, що склалася в останні роки, обміну делегаціями до днів тезоіменитства наших Предстоятелів».

Тому українським можновладцям варто займатися дещо іншим для стабілізації ситуації в нашій державі. Тим паче, що і в «Київському патріархаті», з яким активно співпрацацює Банкова, є не зовсім адекватне крило на чолі з Михайлом Зінкевичем, яке прямо таки вставляє «палки в колеса» своїм патронам і покровителям. Однак, якщо кожен буде займатися своєю справою та покликанням, то в такому випадку виграють усі: і Церква, і держава.

Марк Авраменко