До питання про історію Київської митрополії

(Митрополит Філарет (Денисенко).

Частина 2

Особливу увагу польський уряд приділив підтримці українських автокефалістів. Так, у 1932 р. поляки наказали православному єпископату поставити вікарним єпископом Волинської єпархії українця. Кандидатом було названо колишнього чиновника уряду Директорії 1919 р. Полікарпа Сікорського, який на той час мав уже сан архімандрита і був ігуменом Загаєцького монастиря на Волині. Його хіротонія на єпископа Луцького відбулась 10 квітня 1932 р.

З цього часу розпочалося гоніння на церковнослов`янську мову у богослужіннях, проповіді російською мовою, на священиків і навіть на єпископа Симона (Івановського), популярного серед волинського населення своєю стійкістю у відстоюванні церковнослов`янської мови. Хоч автокефальна церква на Україні офіційно припинила своє існування, та її ідеї почали проникати на територію Польщі. Майже до 1928 р. українці Польщі підтримували зв`язок з Київськими автокефалістами. Пожвавлене листування з українськими церковними колами у Польщі вів Василь Липківський.

Невдовзі після хіротонії єпископа Полікарпа у Луцьку було утворено українське церковне братство імені Петра Могили під захистом Волинського воєводи, поляка за національністю, Юзевського. Члени цього братства на сторінках журналу «Українська нива» засуджували священиків, які відмовлялися відправляти богослужіння українською мовою, називаючи їх зрадниками свого народу. Деякі навіть зазнавали переслідування з боку польських властей за свою стійкість. Таке становище тривало до 1938 р., тобто до часу зміни польської політики щодо православних.  Поляки почали полонізувати православних і насильно навертати їх у католицьку віру. Польські жандарми під вартою гнали православних до римо-католицьких костьолів, де католицькі ксьондзи приєднували їх до своєї віри, причащаючи. А у тих місцях, де православні чинили опір і відстоювали свою віру, поляки руйнували православні храми. У 1938-1939 рр. у Польщі було зруйновано кілька сотень православних храмів.

У 1939 р. почалася друга світова війна. У вересні цього ж року відбулося возз`єднання Західної України з Радянською Україною. Західніше р. Буг на території Польщі Гітлер утворив генерал-губернаторство. У Польщі залишилося два православних архієреї: єпископ Тимофій (Шретер) і митрополит Діонісій (Валединський), голова Польської православної церкви, автокефалію якої не визнавала Руська Православна Церква, бо вона була проголошена Константинопольським патріархом неканонічним способом без ухвали Матері Церкви.

Спочатку у митрополита Діонісія виник конфлікт із німецькою адміністрацією  у Варшаві, і він письмово просив Берлінського митрополита Серафима (Ляде) прийняти від нього управління церквою у генерал-губернаторстві. Сам же він виїхав на свою віллу до Отвоцька, де знаходився немов під домашнім арештом. Діставши згоду від Синоду Зарубіжної Руської Церкви, митрополит Серафим прийняв від митрополита Діонісія управління Церквою, але у Варшаві він залишався недовго.

При генерал-губернаторстві Франка у Кракові було організовано Український комітет, що складався винятково з галичан. Очевидно, Франк готував кадри з українців для майбутньої незалежної України. Хоча члени цього комітету були уніатами і у церковній політиці залежали від уніатського митрополита Андрія Шептицького, однак вони подбали і про православну церкву на Україні (автокефальну). Комітет підготував на території генерал-губернаторства єпископів для України. Він запропонував Франку двох кандидатів: професора Івана Івановича Огієнка, який близько стояв до уніатських кіл, колишнього міністра освіти в уряді Симона Петлюри, а згодом ректора Кам`янець-Подільського університету, і його приятеля архімандрита Палладія (Видибіду-Руденка). Викликаний до Франка митрополит Серафим відмовився висвячувати на єпископів названих кандидатів і через це негайно мусив залишити генерал-губернаторство. Митрополит Діонісій, який погодився на ці хіротонії, повернувся на свою кафедру і почав керувати церквою. Усе це відбувалося в 1940 р.

Хіротонію українських єпископів відправили митрополит Діонісій, архієпископ Празький Савватій, запрошений на хіротонію з Праги, і єпископ Тимофій. Професора Івана Огієнка постригли у монашество з іменем Іларіона і призначили архієпископом Холмським і Підляським, а архімандрита Палладія – архієпископом Краківським. Так було утворено автокефальну українську ієрархію у Польщі.

Будучи добре обізнаним з планами Гітлера, Франк знав про майбутню війну з Радянським Союзом і, можливо, сподівався дістати в своє управління окуповані радянські території. Виходячи з цього, він навіть подав план управління російськими землями Гітлеру. У своєму плані він передбачив і таку деталь, як очолювання Руської Православної Церкви. Своїм кандидатом на цей пост Франк намітив митрополита Діонісія, якому він натякнув про його кандидатуру у Москві. Цим можна пояснити розпорядження митрополита Діонісія про від друкування у його друкарні бланків з титулом «Смиренний Діонісій, Патріарх Московський і всієї Русі». Ці віддруковані бланки були виявлені не розпакованими у канцелярії варшавської консисторії восени 1941 р. Як відомо, Гітлер прийняв план окупації СРСР Розенберга, а не Франка, і кандидатура митрополита Діонісія відпала.

Після возз`єднання Західної України з Радянською Україною у 1939 р. Місцеблюститель митрополит Сергій призначив Екзархом Західної України митрополита Николая ( Ярушевича) з місцем перебування у м. Луцьку. Митрополит Николай зустрівся з українським єпископатом і прийняв від нього прошення про перехід у юрисдикцію Московського Патріархату. Це були – архієпископ Олексій (Громадський), архієпископ Олександр (Іноземцев), єпископ Полікарп (Сікорський), єпископ Симон (Івановський) та єпископ Антоній (Марценко). Єпископ Полікарп (Сікорський) неодноразово співслужив митрополиту Николаю у Луцькому соборі і брав участь у хіротонії на єпископа Веніаміна (Новицького), секретаря духовного собору Почаївської Лаври. Усі архієреї, які знаходилися до 1939 р. у юрисдикції неканонічної Польської Православної Церкви (Польська Православна Церква дістала законну автокефалію від Руської Православної Церкви у 1948 р.), були запрошені до Москви.

Далі буде…

Православний вісник1991 р., №3.