Усе частіше й частіше на ресурсах опонентів УПЦ з’являються публікації (інтерв’ю, оглядові статті тощо), пов’язані з Естонською церквою Константинопольського патріархату. В них розповідається про становлення цієї структури, подаються вигідні їй статистичні дані, обговорюються її взаємовідносини з Естонською Православною Церквою Московського патріархату знов-таки у прийнятному для профанарської організації руслі.
Споглядаючи на цю активність, міркуємо над цілком закономірним питанням – а чому наша сторона дещо пасивно поводиться у даній сфері?
Адже «естонська» ситуація – це дуже вартісна для РПЦ тема.
Подивіться самі.
По-перше, це явний приклад того, як втручання Фанару у справи іншої Церкви не призвело до позитивних результатів. Православ’я в Естонії донині є розділеним, і всі чудово розуміють, з чиєї подачі це було зроблено.
По-друге, враховуючи українську авантюру Константинополя, котра також законсервувала проблему церковного розколу в цій країні, можна сміливо говорити про злоякісність дій фанаріотів, котрі, прикриваючись надуманими приводами, просувають свої меркантильні інтереси. Одна ситуація ще може бути помилкою, але її повторення – це вже тенденція. І виходить, що Константинополь можна лупити в лоба – «ви вже порішали в Естонії, тепер же схожим чином влізли в Україну, це свідчить не тільки про вашу цілеспрямовану політику щодо РПЦ, але й ставить під питання ваш статус та ваше місце у православному світі, котрий ви кидаєте у прірву розколу своїми антиканонічними діями».
По-третє, це добре нагадування усім нам про сутність церковного Стамбулу. Наша сторона заради «єдності» поступилася в «естонському» питанні. І що? Щось кардинально змінилось? Ні. Фанар, відчувши слабкість, пішов далі, і ми тепер маємо проблему в Україні. І якщо і тут поступимось, то далі буде Білорусь, Молдова тощо.
Із урахуванням сказаного вище, як мені здається, нашій Церкві треба проводити свою кампанію з «естонської теми» у вигляді круглих столів, лекцій, інтерв’ю, фільмів і так далі. Нам є що сказати і що показати. А хто дасть гарантію, що ще більш складна ситуація не утвориться в Україні? Чому Фанар замість визнання своєї провини за розділення Православ’я в інших країнах тільки набирає обертів у відповідних сферах, що розколює вже і всеправославну єдність? Невже не прийшов час поставити питання про відповідальність за такі дії?
Підсумовуючи, хочу висловити ще одну думку. Якщо ми не дамо об’єктивну картину «естонської ситуації», то це зроблять наші опоненти, підганяючи на свою користь необхідні дані та інтерпретації. Адже те, що вони провертають зараз, дуже просто пояснюється. Їм важливо показати, що співіснування двох паралельних структур на території однієї країни – це не проблема і цілком нормально. А якщо так, то можна і потрібно всім Помісним Церквам переконувати Москву погодитись на «Естонію-2» в Україні.