Унія мовою Ватикану

Час читання: 4хв.

Український греко-католицизм через певні соціальні та політичні чинники  останніх часів набуває все ширшої популярності. Очевидно, що УГКЦ претендує на «першість» серед релігійних конфесій в Україні. Нещодавні слова лідера уніатів Святослава Шевчука про «місіонерський» похід на «нові землі» свідчить про їхні далекоглядні плани: «В якому напрямку нас поведе сьогодні Дух Святий? Цей напрямок сьогодні нам вказує Святіший Отець Папа Франциск. Цей напрям сьогодні нам вказав кардинал Паролін. Тому що розпочав свій візит зі сходу України, з міста Запоріжжя, куди скликав нас, владик…щоб показати нам, що майбутнє нашої Церкви і нашої України кується сьогодні там…Будемо молитися за нашу Церкву, щоб вона сьогодні вирушила туди де найбільше її чекають, туди, де найбільше темряви, сліз і крові, болю і страждань. Рухаємося туди – на схід України, де так необхідна присутність віруючих християн».

На початку 90-х років минулого століття унія в Україні відродилася в усій своїй «красі». Три православні єпархії – Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська фактично були знищені, духовенство силою було вигнане і перед нами постала ще одна, як вони кажуть, «національна церква». Не будемо вдаватися в минуле, в коріння створення цього політичного проекту Ватиканом та Королівською Польщею, в час, коли православна ієрархія, як це не прикро, та дбала про свою вигоду та користолюбство. Варто лишень зробити для себе певні висновки і зрозуміти, як бути далі, адже уніатизм несе в собі не стільки якусь релігійну ідеологію, скільки має безпосередньо геополітичну складову.

Як не дивно, та методи греко-католиків не завжди схвалювались Ватиканом. Починаючи з початку 90-х, коли хвиля насильства пронеслася західними регіонами України, православно-католицький діалог в контексті врегулювання ситуації став як ніколи актуальним.  На засіданні змішаної комісії з богословського діалогу між Православною і Римсько-Католицькою Церквами у Фрайсинзі (Німеччина), котра відбулася у червні 1990 року, були прийняті наступні тези:

Пункт 2: Термін «унія» означає в цьому випадку прагнення досягти єдності Церкви шляхом розколу православних общин без урахування того, що еклезіологічно Православна Церква є Сестрою-Церквою, яка являє благодать і спасіння. Тому згідно з текстом Віденської підкомісії ми заперечуємо унію як спосіб відшукання єдності, бо вона суперечить спільному переданню наших Церков.

Пункт 3:Унія як метод там, де вона застосовувалась, не сприяла зближенню Церков. Навпаки, вона викликала нові розділення. Становище, що склалося таким чином, було приводом до сутичок і нещасть, які закарбувалися в історичній пам`яті обох Церков. Крім того, і еклезіологічні мотиви спонукають шукати інших шляхів.

Пункт 7 в) Будь-яке прагнення залучити віруючих однієї Церкви до іншої – що зветься прозелітизмом – слід виключити як спотворення пастирської діяльності.

Наступним вагомим рішенням православно-католицького діалогу став Баламандський документ, підписаний у червні 1993 року, який також однозначно осудив «уніатство»:

Пункт 4:Документ, приготовлений у Аріччіа спільним координаційним комітетом (червень 1991р.) і завершений у Баламанді (червень 1993р.) констатує, що є нашим методом у сучасному пошуку повного сопричастя, цим самим подаючи підставу для виключення «уніатизму» як методу.

Пункт 12:Через спосіб, у який католики і православні знову-таки беруть до уваги одні других у їхньому відношенні до таїнств Церкви і відкривають одні других як Церкви Сестри, ця форма «місіонерського апостолату», що була описана вище, і котра була названа «уніатизмом», не може довше прийматися ні як метод для наслідування, ні як модель єдності, котрої прагнуть наші Церкви.  

Останнім рішенням православно-католицького діалогу стала Гаванська декларація. Вона піддала критиці прозелітизм та методи унії:

Пункт 24: Православні та католики об’єднані не лише спільним Переданням Церкви першого тисячоріччя, але також місією проповідувати Христове Євангеліє в сучасному світі. Ця місія включає взаємопошану між членами християнських спільнот та виключає будь-які форми прозелітизму.

Пункт 25: Сподіваємося, що наша зустріч зможе зробити вклад у примирення між греко-католиками і православними там, де існує напруження. Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність.

Зрозуміло, що ці документи критикувались греко-католиками. Але факт залишається фактом – унія не є методом досягнення компромісу між Західною та Східною Церквами. Та чи зупинить це «українських уніатів» – питання відкрите й по цей день.

Марк Авраменко

Читайте також