ЧАСТИНА 1

• Ці богослужбові книги були видані Греко-католицькою церквою?

Матушка Гавриїла: Ні, не були. Більшість книг ми купували у лавці на вулиці Короленка, біля православного храму. Це були сучасні видання Києво-Печерської Лаври. Дещо зі старих книг вийшло ще у львівському ставропігійному братстві, «Октоїх» – з друкарні Московської Патріархії. Ці книги використовуються і зараз. У василіан більшість книг привозять із Риму, де зроблений переклад на українську мову, хоча і в їхньому середовищі є різні напрямки, там немає абсолютної єдності. Немає уніфікації й у чернечому вбранні: східні і західні впливи, що наклались один на другий, спричинюють там повний розлад.

Це все також стало одним із факторів, що нас і звідти вивели, – усі ці маленькі неправди. Неправда – маленька чи велика, все одно є неправдою. Якщо Христос є істина, то кожна неправда – проти Христа. Через подібне і виникла унія, коли наші предки людськими засобами прагнули зберегти Церкву і піти на компроміс з владою. Цього не можна було робити. Або «так», або «ні», а все інше від лукавого. Я дивуюсь, як взагалі можна за це триматись сьогодні, коли немає ніякого тиску з зовнішнього боку. Адже Рим не виконав до сьогоднішнього дня жодного з тридцяти артикулів, які висували православні ієрархи. Першим із них було сумнозвісне «Філіокве». Серед інших – не чіпати чернецтва, а також стосовно целібату та ін.

Тільки згодом ми побачили, що в унії існує східна позиція. Нам, студентам, говорили: «Ви повинні бути, як православні, ви повинні робити це так, як православні, ви повинні поститись, як православні». Ми на кожному богослужінні молимось «і всіх нас, православних християн», або «Утверди, Боже, святую, православную віру», і навіть, якщо більшість греко-католиків правлять служби на українській мові, з власною вимовою, графікою і орфоепією, все одно ж моляться за «православну віру». У мене почали виникати запитання: «А чому ми повинні бути як православні?».

Згодом почали насильно вводити у богослужіння «Філіокве», якого раніше не було. Воно то з`являлось, то зникало, а, можливо, сьогодні його ввели знову. Зверху йшла вказівка його вживати усім без винятку.

Матушка Варвара:  У 1996 році ми почали готуватись до ювілею Берестейської унії, готували матеріали. У нас був вільний доступ до історичних документів. Я прочитала оригінальні артикули, права та обов`язки сторін під час підписання унії й з жахом констатувала, що цього немає і близько. Практично кожен параграф був порушений.

У 19-му артикулі про чернецтво було чітко сказано: «Не рухати монашество і не робити його на зразок західного, бо ми генералів не маємо, а кожен монастир живе окремо, сам по собі». Нині ми бачимо історичні результати. Ще не встигло висохнути чорнило на берестейських документах, коли, не без відома польської влади, були реформовані усі монастирі – ревні захисники Православ`я. Наступ на чернецтво провели серйозний.

Де ж та унія (союз), і на яких засадах вона була побудована? Якщо це були умови, то чому вони не виконуються? Де ж та правда і справедливість? Коли я пробувала вияснити суть справи, керівництво почало на мене дивитись косо. Мабуть, до сьогоднішнього дня не кожен греко-католицький священик, не те що простий віруючий, ознайомлений зі справжніми документами Берестейського «собору».

• Матушка Гавриїла, а як було у вашому випадку?

Матушка Гавриїла: Ми старалися своїми немічними силами умолити Господа і усвідомлювали усю відповідальність подібного кроку. Адже могли вийти із монастиря, а що ж далі?

Я наголошу, що з нами подвизалися по-людськи прекрасні сестри, яким і нині стараються нав`язати думку, що ми вийшли із монастиря, оскільки мали із кимсь серйозний конфлікт чи хтось нас образив.

У студитському монастирі добре розвинена система навчання, обов`язкова для усіх початківців. Вивчається устав, церковний спів. По-людськи усе чітко та продумано. Прекрасна церква, поєднана з келіями, але коли людина починає відчувати хоча б один фальшивий крок…Як вправне вухо спеціаліста може відрізнити один фальшивий звук з багато чисельного хору, так і проста людина також може відчути у музиці фальш, але найчастіше не пояснить його походження. Непрофесіонал може не знати, але відчуває, що щось не так. Подібне трапилось зі мною. Отак моє серце почало відчувати, що при усьому тому благополуччі йшло нагромадження якоїсь неправди, приблизності.

У таких випадках людина починає шукати, і найкраще, якщо при цьому починає молитися. Мені, мабуть що, важче дався перехід, аніж матушці Варварі, хоча для мене це був не перехід, а повернення. У мене православні батьки. З повною вірою і любов`ю я прийшла у Греко-католицьку церкву, оскільки у мене  було там багато глибоко віруючих друзів. Я прийшла з повним переконанням, що я там маю бути.

Процес усвідомлення був поступовим і тривав багато часу. Наді мною був великий вплив матушки, як наставниці нашого студитського монастиря, і я почала задумуватись над питаннями віри. Але остаточно воно прийшло тільки тоді, коли я почала молитися зі словами: «Господи, розкрий мені, де я маю бути, і дай зрозуміти, чи це така страшенна спокуса?». Адже нелегко було відмовитись від того, куди ти вклав свої сили і найкращі роки. І піти у невідоме…Допомогла молитва зі сльозами. Господь почав відповідати: через внутрішнє духовне чуття, зустрічі, книги. Вважаю себе консервативною і важко спромагаюсь на якийсь радикальний крок, довго терплю, вважаючи, що у світі немає нічого досконалого, але трапилось неймовірне.

Мене до остаточного рішення підштовхнула стаття архімандрита Рафаїла (Кареліна) «Чи існує часткова благодать?». Я пізнала щось глибше, те, чого не можна обґрунтувати теоретично. Адже одиницям дано пізнати глибини людської душі. Тоді я не могла пояснити цього рішення. Тапер так, оскільки у мене є життєвий досвід послуху у православному монастирі.

Врешті ми наважилися поспілкуватись з покійним нині схиархімандритом Димитрієм і вдячні Богу за таку можливість. Він нас завжди радо приймав і підтримував. Завдяки йому ми побували у київському Покровському монастирі, і у Феофанії. Нам хотілось побачити, яка ж правда у Православ`ї, доторкнутись до чернечого життя.

• Мабуть, вам у якомусь плані повезло?

Матушка Варвара: Звичайно, Господь нам подарував шанс. У ті дні – час переосмислення чотирьохсотлітнього періоду існування унії – я не раз задавала питання керівникам Греко-католицької церкви: «Якщо ви дійсно знаєте, яка Церква панувала на Русі, то давайте дійсно разом повертатись до свого коріння. Давайте через церковні та світські ЗМІ, на амвоні розкажемо людям правду, щоби вони проаналізували ситуацію і зробили вільний вибір. А не підтасовувати факти та кричати, що ми маємо рацію». Адже в дійсності слід визнати, що в певний історичний період нами була вчинена дурна помилка.

Надалі я не могла погодитись грати якусь роль і бути «як православні». Чим я гірше моїх предків?

• Ваша сім`я якось пов`язана з духовенством?

Матушка Варвара: Моя мати була дочкою священика Володимира Гургули, клірика Успенської братської церкви, який хоронив Івана Франка. Коли письменник помер, то зверхники Греко-католицької церкви не хотіли його ховати, вважаючи, що останній багато виступав проти неї.

• Для львівського регіону, мабуть, більш логічним виглядів би перехід до «Київського патріархату» чи іншої «автокефальної» структури. Чому ви зупинились саме на канонічній Українській Православній Церкві?

Матушка Гавриїла: Мій батьківський дім знаходиться на подвір`ї Успенської братської церкви. У мене протягом багатьох років були добрі відносини з настоятелями. І все було дуже гарно, поки вони не дізнались про те, що ми хочемо повернутись у лоно Української Православної Церкви. «Чому ви пішли до владики Августина?», – дорікали нам. Я ж спокійно відповідала: «Тому що він канонічний».

Матушка Варвара: Сьогодні на Львівщині УПЦ обливають брудом, називаючи «московською». Пам`ятаю, як у пошуках правди я читала працю професора Огієнка, де останній, як найменш заангажована у даному питанні особа, чітко зазначив, що чистота обрядових чи богослужбових традицій з часу князя Володимира збереглась саме у Московській Русі. Прийняття ж унії стало дійсно справжньою трагедією для української християнської самобутності. Самому Господу було відомо, чому так, а не інакше повернулось колесо історії, а Київські митрополити знайшли притулок на півночі. Навіщо нині вводити людей в оману?

Матушка Гавриїла: Засоби масової інформації нині формують «суспільну думку» стосовно національної Церкви. Це хитра річ. Навіть у греко-католицькому монастирі нас навчали про «промивання мізків». Сьогодні ми бачимо створення у суспільстві певного настрою. Часто нам хочуть навіяти що, «ота Церква, це не наша Церква, а нам потрібна наша – українська, а українською повинна бути ота і та Церква». Найбільша помилка полягає у тому, що люди не усвідомлюють, що Церква є одна – Христова, яка існує дві тисячі років. І твердо переконані, що до цієї Церкви прийшли. Водночас ми усвідомлюємо, що дуже багатьом людям важко усвідомити, яка ж Церква є істиною. У цьому наша біда.

Коли ми вперше потрапили до Почаєва, то дійсно були  переповненні невимовним відчуттям онтологічного зв`язку зі своїм народом, адже там щодня збирається уся Україна, і ми могли пишатися своєю присутністю. Саме там а не-де-інде здійснюється українська соборність. Нас супроводжувало усвідомлення радості від переконання, що ми повернулись до отчого дому.

• До речі, офіційний Ватикан визнає УПЦ на чолі з Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром єдиною канонічною Церквою в Україні. А як до цього факту ставляться в уніатських монастирях?

Матушка Варвара: Звичайно, там цікавляться релігійною ситуацією в Україні, і кожен більш-менш освічений чернець розрізняє поняття «канонічний», «неканонічний». Я не ставлю власний духовний досвід за абсолютне мірило істини, але зі мною тоді погоджувалось багато. Пам`ятаю, як, будучи студитами, ми вперше зайшли до собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Звичайно, все зроблено красиво, але всередині відчули якусь пустку. У той день ми пішли на поклоніння до печер у Лавру. Все своє, все рідне. Ми стояли за вечірнім богослужінням у Хрестовоздвиженському храмі. У якому б стані ми не потрапляли до печер, завжди нас покидала втома.

• Ви знайшли свою дорогу до Православ`я. Чи є якісь перспективи, що таку ж саму можливість будуть мати ті ченці і черниці, які зараз знаходяться в уніатських обителях?

Матушка Варвара: У тому то й справа, що людина, яка хоче докопатись до істини, взнати, то до якої ж Церкви входили її предки, повинна пройти важкий шлях. До нас сьогодні приходять багато греко-католицьких ченців, навіть з тих чинів, які відвертаються від православного Сходу. Зазвичай вони просять дістати їм Псалтир на церковнослов`янській мові.

До монастирів приходять люди, які мають справжнє покликання. Мені їх дуже жаль, і нам потрібно молити Бога, щоб Він відкрив їм правду. Щоб вони прозріли і побачили, пізнали Святе Православ`я і повернулись до своєї віри.

(За матеріалами Вісника прес служби УПЦ, випуск 54 (березень 2006 р.)