Метаморфози митрополита Олександра

Час читання: 5хв.

Українське суспільство з ажіотажем сприйняло останні інтерв`ю митрополита Олександра Драбинка. Всім відомо, що тривалий час владика виконував обов`язки секретаря спочилого митрополита Володимира, та був найближчим його сподвижником. Проте нещодавні публічні заяви митрополита Олександра породжують багато запитань, на які важко знайти відповіді. Тому ми знову звертаємося до тих недалеких часів, коли ще був живий митрополит Володимир, а його протеже висловлювався щодо розколу українського Православ’я у зовсім відмінному від теперішнього тоні.

  • Чи можете Ви прогнозувати відновлення Патріаршого Престолу у Києві, як це було за часів Київської Русі?

Блаженніший Митрополит Володимир: У принципі, чому б і ні, якщо настане такий час. Але серед простих віруючих людей сьогодні це сприймається не дуже активно і не зовсім позитивно. Люди бояться, що якісь зміни у структурі Церкви зможуть зашкодити їм. Люди боляче ставляться до самого слова «автокефалія», не розуміють цього поняття і, тим більше, бояться положення, яке стоїть за ним. Так що автокефалії поки що не буде. І коли настане її час, я теж сказати не можу. Це знає Господь.

Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр: Ваше Блаженство, благословіть деяке доповнення. Власне кажучи, Київського Патріаршого Престолу ніколи не було в Україні. Був лише Предстоятельський Престол Київського митрополита, і коли Петро Ратнівський у XIV столітті заїхав до розореного Києва, він тут уже нічого не знайшов. Тоді він поїхав до Володимира на Клязьмі, а звідти до Москви. Якщо знову колись складуться такі політичні обставини, чому б знову не переїхати з Москви до Києва? Мабуть, не треба ділити той соціокультурний простір слов`янської ментальності Русі, яку називають Святою, а варто розглядати її як єдине ціле, і, виходячи з обставин історичних, все ж таки не дробити те, що є, а повертатися до коренів. (Церковна православна газета, №3(229), лютий 2009).

  • А Ви не передбачаєте такого, що розкольники можуть принести покаяння перед Константинополем?

Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр: Уявіть собі таку картину. Хтось підняв руку на матір. І за це його було позбавлено спілкування з усією родиною. Минув час, і ця людина стомилася жити на самоті. І вирішила перепросити за свій вчинок ….у дядька. Скажіть, будь ласка, чи може родина прийняти таке «покаяння» й запросити назад такого «родича»? Покаяння – не політична або дипломатична формальність, це – таїнство. А профанація таїнства не призведе до головного: зміни образу буття з егоїстичного на церковний. А отже, навіть якщо примарні  геополітичні стратегії тимчасово затьмарять еклезіологічну свідомість Константинополя, і там погодяться на озвучений вами варіант «покаяння», нічого не зміниться. Розкол між канонічною УПЦ і неканонічними церковними групами в Україні залишиться таким саме гострим і драматичним. Крім того, Константинополь інтегрує до свого складу некеровану церковну групу, і таким чином, на своєму канонічному полі закладе «міну уповільненої дії». Розкол не можна вилікувати механічно. Потрібні радикальні зміни в церковній свідомості, зміна розуму. І саме в цьому головна проблема.

(Церковна православна газета №1213 (214-215), червень-липень 2008).

 

  • В кінці минулого року відбулася зустріч Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира з представниками неканонічного «Київського Патріархату» Димитрієм Рудюком і Євстратієм Зорею. Ви безпосередньо брали участь в цій зустрічі, і я прошу Вас прокоментувати її підсумки і контекст, в якому вона проходила.

Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр: Димитрій Рудюк представляє помірне крило в «Київському Патріархаті». Відіграє роль і те, що він прийняв сан там, де зараз знаходиться, а не є колишнім кліриком нашої Церкви, який пішов в розкол. Хоча ми і не визнаємо хіротоній УПЦ КП, такий партнер у діалозі нам здається більше прийнятним, ніж заборонений в служінні і позбавлений свого сану «священик» або «ієрарх». Деякі оглядачі поспішили назвати цю зустріч початком діалогу. Але це не так. Швидше, це переддень діалогу, коли сторони обговорюють, на яких підставах він можливий. Діалог повинен вестися від імені всієї Повноти Церкви на тих умовах, які є прийнятними для церковної більшості. Як ви знаєте, з боку УПЦ такі умови раніше висувалися – це припинення насильства і неучасть в діалозі нинішнього глави «Київського Патріархату», фігура якого є для більшості віруючих УПЦ символом розколу. Хотів би підкреслити, що ми не можемо ігнорувати проблему розколу українського православ’я. Автокефальний розкол в Україні вражає своїми масштабами. В УПЦ КП і УАПЦ – тисячі парафій, мільйони людей. І ми, канонічні православні єпископи України, не можемо з байдужістю спостерігати за цією ситуацією. Як Христові співпастирі, ми повинні пам’ятати, що наша доля – проповідувати покаяння не праведникам, а грішникам. Саме цими – пастирськими, а не політичними – мотивами і продиктована наша готовність зустрітися з тими, хто відокремився від церковної Повноти. Не треба бачити в цій зустрічі прояв якоїсь «змови», спробу «домовитися» з розкольниками, ігноруючи позицію Повноти нашої Церкви. Для нас важливо показати, що наша Церква відкрита для тих, хто від неї відокремився, що ми готові прощати і покривати немочі тих, хто відокремився, братньою любов’ю.

(Церковна православна газета №7(209), квітень 2008)

Схожі публікації