25 серпня цього року український сайт Cerkvarium, котрий, як правило, публікує критичні випади, а інколи маніпулятивні або наклепницькі матеріали проти канонічного Православ’я та канонічної Української Православної Церкви, вчергове спробував довести нібито канонічність «хіротоній» частини нинішньої ієрархії так званої «Православної церкви України», у витоків котрої стояв сумновідомий авантюрист та самозванець Віктор (Вікентій) Чекалін. У статті стверджувалось, нібито у цих хіротоніях взяв участь блаженної пам’яті канонічний архієпископ Варлаам (Ільющенко), на доказ чому була опублікована «Грамота хіротонії» з підписом нібито самого Варлаама.
Стаття була миттєво перекладена на грецьку мову та републікована на сайтах, котрі підтримують позицію Константинопольського Патріархату з даного питання. Серед іншого – і на fanarion.blogspot.com, котрий, як кажуть, утримується на кошти Константинопольської Патріархії та служить неофіційним рупором її позиції. Можна припустити, що ці публікації готувались, щоб вплинути на Священний Синод Елладської Церкви, засідання котрої почалося наступного дня після виходу статті. Як ми пам’ятаємо, у ті дні кілька українських та грецьких ресурсів переконували, нібито до визнання «ПЦУ» Елладською Церквою лишилось 24 години – але цього не відбулось.
Вже після закінчення засідання Синоду, 30 серпня, протоієрей Миколай Данилевич опублікував спростування під назвою «Про канонічність хіротоній УАПЦ: від Кініка до Чекаліна». На цю статтю прихильниками «ПЦУ» були надані дві відповіді. Перша – від того ж Cerkvarium. Друга, з грекомовної блогосфери – від архімандрита Романа Анастасіадіса, котрий, вочевидь, працює у тісній координації з редакцією Cerkvarium. Обидві ці публікації не були переконливі. Опоненти віддали перевагу не відповіді за змістом дискусії, а намагалися закидати протоієрея Миколая Данилевича звинуваченнями та фактами, що не мали стосунку до проблеми хіротоній українського розколу.
По суті, сумнівна «Грамота хіротонії» із криво зображеним підписом архієпископа Варлаама без вказання титулу – це все, що можуть пред’явити захисники «чекалінських хіротоній». Але існує цілий ряд документів за підписом самого Іоанна Боднарчука, котрі підтверджують зворотне:
- «Ієрархія» УАПЦ була заснована у 1990 р. двома особами без єпископського сану, а саме: Іоанн Боднарчук був вивержений з сану у 1989 р., а колишній диякон Вікентій Чекалін ніколи не мав єпископського сану;
- Архієпископ Варлаам (Ільющенко) не брав і не міг взяти участі у поставленні «ієрархії» УАПЦ;
- Іоанн Боднарчук усвідомлював неканонічність створеної ним «ієрархії»та знав, що Чекалін не має єпископського сану. З цієї причини він підробив підпис архієпископа Варлаама (Ільющенка) у «грамоті хіротонії» свого брата, Василія Боднарчука від 31 березня 1990 р.
Навіть поверхневий пошук в архівах показує, що точний склад учасників чекалінських «хіротоній» у Львівській області у березні-квітні 1990 року зафіксований документально. Серед документів, котрі зберігаються у Московській Патріархії, є, наприклад, наступні.
Покаянний лист Іоанна Боднарчука на ім’я Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ від 15 січня 1993 р., у котрому він перелічує всіх учасників неканонічних дій і просить себе «відновити в архієрейському достоїнстві». У листі прямо сказано, що у першій «хіротонії» – Василія Боднарчука, брата Іоанна – «брали участь: я, колишній єпископ Житомирський Іоанн, і, як він представився, єпископ Яснополянський Вікентій». Перелічені сім поставлених Боднарчуком і Чекаліним «єпископів» (серед них, наприклад, нині живий Андрій Абрамчук, один з найстаріших «єпископів» ПЦУ). Жодних згадок про архієпископа Варлаама немає. Документ має підпис Іоанна, його поширений допис від руки та резолюцію Святішого Патріарха Алексія ІІ, згідно з якою обговорення питання було передане на засідання Священного Синоду.
У своїй публікації протоієрей Миколай Данилевич справедливо зазначав, що Іоанн Боднарчук пішов у розкол і створив УАПЦ з особистих причин – головним чином, через конфлікт із тоді ще канонічним митрополитом Київським Філаретом (Денисенком). Викликають щире співчуття його останні слова, приписані від руки: «Я дуже прошу Вас, Ваша Святість, милостю прошу прискорити мою справу. Мені це дуже потрібно. Більше витримати не зможу. Не так більше, як довше. Іоанн». Такі страждання може відчувати лише та людина, котра раніше жила у Церкві, відчувала благодать, і втратила її.
У 1992-1993 р. Іоанном Боднарчуком було написано не менше десятка подібних покаянних листів і прохань на ім’я Патріарха Алексія ІІ та Священного Синоду Руської Православної Церкви. У них він прямо визнає відсутність на собі єпископської благодаті після виверження з сану, неканонічність «ієрархії» створеної ним та Вікентієм Чекаліним УАПЦ – та слізно просить прийняти його у Церкву. Зокрема, у більш ранньому проханні від 8 квітня 1992 р. на ім’я Святішого Патріарха Алексія ІІ він
- іменує себе «колишнім єпископом Житомирським Іоанном» та визнає, що перебуває поза Церквою: «Вже два з половиною роки, як я вийшов <з> лона Церкви та перебуваю за огорожею церковною, і про це дуже шкодую, шкодую»;
- високо оцінює приєднання до канонічної Церкви п’яти лжеєпископів українського розколу («ви зробили для Української Церкви та українського народу велику та добру послугу») і жалкує, що не зміг опинитись серед них;
- висловлює готовність заявити про неканонічність «ієрархії» УАПЦ публічно: «Відносно неканонічності ієрархії УАПЦ я підготую та все скажу на інтерв’ю кореспонденту будь-якої газети в будь-який час, коли Ви мене запросите з цього приводу до Москви»;
- скаржиться на шантаж і погрози з боку колишніх соратників, котрі дізнались про його намір повернутись у канонічну Церкву: «Мене нині переслідують і шантажують, погрожуючи по телефону. Хтось із Патріархії розповів, що я був у Москві та намагався з Вами зустрітися»;
- визнає, що «автокефалію церковну, канонічну можна отримати лише проханням, а не ультиматумом або революційним шляхом, який ми обрали», а також, що наданню автокефалії має передувати відновлення єдності Української Православної Церкви;
- обіцяє «припинити неканонічний автокефальний рух» і керуватись надалі «лише порадами» Святішого Патріарха».
На жаль, покаяння Іоанна Боднарчука Руська Православна Церква прийняти не встигла. Священний Синод дійшов висновку, що рішення питання про можливість відновлення у сані канонічно виверженого єпископа перевищує його повноваження, і передав розгляд справи на майбутній Архієрейський Собор. Однак у тому ж 1993 році Боднарчук відмовився від своїх намірів і приєднався до неканонічного «Київського патріархату» Філарета Денисенка, а у 1994 р. – загинув в автокатастрофі за вельми загадкових обставин. Його оточення неодноразово натякало на те, що дорожня пригода була організована, і смерть Іоанна мала насильницький характер. І в цьому немає нічого дивного. Дивних смертей було чимало серед діячів українського розколу…
Із власних листів колишнього єпископа Іоанна видно, що людиною він був дуже неоднозначною, не чужим авантюризму і, у підсумковому рахунку, – глибоко нещасною, як у своєму житті, так і у смерті. Яскраве свідчення тому – дуже цікавий і маловідомий документ, протокол опитування Іоанна (Боднарчука) після його звернення з покаянням до Руської Православної Церкви. Кожна його сторінка завірена підписом опитаного. На сторінках 13-14-15 цього протоколу Іоанн Боднарчук детально розповідає проте, як він та його прихильники сфальсифікували ту саму «Грамоту хіротонії», котра й була зараз опублікована сайтом Cerkvarium.org. Подробиці, котрі розповідаються, особливості мовлення та неодноразово повторений підпис Іоанна не залишають жодних сумнівів у тому, що документ справжній.
Зі слів Іоанна (Боднарчука), він, за дорученням Мстислава Скрипника, майбутнього «патріарха Київського і всієї України», шукав єпископа для поставлення ієрархії нової «автокефальної церкви». У лютому 1990 р. єпископ Почаївський Яків (Панчук), котрий пізніше пішов у розкол разом з Філаретом Денисенком, обіцяв йому взяти участь у «хіротонії», але потім ухилився. Іоанн був змушений поставити «ієрархію» УАПЦ удвох із Вікентієм Чекаліним, розраховуючи пізніше «доповнити цю хіротонію із канонічним єпископатом РПЦ». Яків Панчук «кілька разів обіцяв» Іоанну «виконати доповнення до хіротонії» (тобто перерукоположити заново кандидатів або формально поставити свій підпис post factum), але не зробив цього. У грамоті так і лишився незаповнений рядок.
У кінці травня 1990 р., скоро після поставлення «ієрархії» УАПЦ, Мстислав Скрипник отримав від Руської Зарубіжної Церкви відомості, котрі підтверджували, що Вікентій Чекалін – «аферист, і не має законної єпископської хіротонії». Він повідомив про це Іоанну Боднарчуку, і той опинився у глухому куті: «ієрархія» УАПЦ вже була доволі численною, почались «рукоположення» духовенства… Вихід зі становища був знайдений оригінальний: Боднарчук таємно та «одноосібно» звершив над Чекаліним «обряд хіротесії» (?!), а Скрипнику та решті на підставі цього сказав, що сам «брав участь у хіротонії Вікентія Чекаліна».
Але це здалося недостатнім, і Іоанн Боднарчук з відома решти учасників чекалінських «хіротоній» підробив підпис канонічного архієпископа Варлаама (Ільющенка), котрий відійшов у вічність 17 вересня 1990 р. Як визнає Іоанн Боднарчук, підпис він «змалював» з вітальних листів архієпископа Варлаама:
Ми підготували «грамоту», але один рядок залишили пустим, позаяк міг приїхати не Яків (Панчук). Коли ми приїхали у с. Михайловичі, то довго чекали, а коли стало очевидно, що його (Якова Панчука) не буде, вирішив робити це <«рукоположення» Василія Боднарчука> тільки з Вікентієм Чекаліним. Оскільки я збирався доповнити цю «хіротонію» з канонічним єпископом РПЦ, то «грамота хіротонії» залишилась з одним незаповненим рядком. Потім він (Яків Панчук) кілька разів обіцяв мені виконати зі мною доповнення до «хіротонії», але так і не зробив цього… Ближче до осені 1990 р. мені стало зрозуміло, що схилити знайомих мені архієреїв РПЦ до участі у «хіротоніях» не виходить, а «патріарх» Мстислав вимагав повної звітності про першу «хіротонію». А у вересні 1990 р. дізнався про смерть архієпископа Варлаама (Ільющенка). Він ідеально підходив, бо був архієпископом Волинським та Рівненським, а я мав багато святкових привітань від нього (з особистим підписом). Тому вніс його ім’я у «грамоту про хіротонію» та повідомив це «патріарху» Мстиславу і ще кільком «архієреям» УАПЦ. Ми зібрались (хто був на першій «хіротонії») та прийняли таке рішення».
Наведені документи підтверджують брехливість і другого свідчення, опублікованого «Церкваріумом». Це документ за підписом певного Ігоря Сас-Жураківського про нібито участь Варлаама (Ільющенка) у «хіротонії» Василія Боднарчука, завірене Боднарчуком та батьком свідка.
Як мінімум двоє з чотирьох підписантів документу – Іоанн та Василій Боднарчуки – знали про підробку підпису на «грамоті» Василія і були зацікавлені у прихованні правди. Старший та молодший Сас-Жураківські, батько та син, належали до УАПЦ та не можуть вважатись об’єктивними свідками. Відеозапис «хіротонії», котрий згаданий ними, дійсно існував. Але якщо вона колись віднайдеться, ми побачимо на ній все тих же братів Боднарчуків та Вікентія Чекаліна, а не приснопам’ятного архієпископа Варлаама (Ільющенка). Владика Варлаам, всупереч наклепу, залишився вірним канонічній Українській Православній Церкві.
Мені здається, що у даній ситуації в журналістів сайтів cerkvarium.org і fanarion.blogspot.com залишається тільки один шлях зберегти гідність. Вони мають публічно визнати опубліковану ними «Грамоту про хіротонію» фальшивою, а «свідчення очевидців» – брехливим. І принести вибачення православній громадськості за невольну дезінформацію. Бо відсутність навіть формальних, зовнішніх ознак апостольського преємництва у як мінімум частини «єпископату» так званої «Православної церкви України» залишається незаперечуваним фактом. «Єпископи» колишньої «Української автокефальної православної церкви», котрі увійшли до складу «ПЦУ», пішли від колишнього архієрея, законно позбавленого сану, котрий письмово визнавав, що він «вийшов з лона Церкви» і перебуває «за огорожею церковною», з допомогою задіяного, певно, за визначену відплату колишнього диякона, обманщика та афериста, розбещувача неповнолітніх хлопчиків, що видавав себе, залежно від обставин, то за «єпископа істинно-православної церкви», то за «католицького архієрея», то за «таємного англіканського єпископа», то за психіатра, котрий закінчив «школу КДБ».
І з цими «єпископами» архієреям Святих Божих Церков тепер пропонується «співслужити» як з братами. Після цього ще буде хтось ще ставити питання, чому Священний Синод Руської Православної Церкви визнав неможливим продовжувати співслужіння з тими, хто розчерком пера прийняв у «канонічне спілкування» таких «ієрархів»?
Протоієрей Ростислав Ярема,