Біда Бедя, або Падіння заради “злету”

Час читання: 7хв.

Архімандрит Віктор (Бедь) – так колись звали священика, який будував доволі успішну кар’єру в Українській Православній Церкві. Ректор колишньої УУБА КаУ, де отримала освіту чимала кількість духовенства країн пострадянського простору. Голова правозахисної організації «Срібна земля» та редактор одноіменного видання.

Тепер такої людини, як архімандрит Віктор (Бедь), немає. Є просто – Віктор Бедь. Або, як він сам себе тепер називає, – єпископ Віктор Бедь. Що сталося? Чому людина, яка перебувала в єднанні з канонічним Православ’ям, ураз розірвала з Церквою всі стосунки, обравши такий сумнівний шлях? Спробуємо розібратись.

Бедь до Церкви

Варто зауважити, що стиль життя Віктора Васильовича Бедя цілком збігається з його кар’єрними прагненнями. Замолоду Віктор Васильович був членом комсомолу, дійшовши до звання голови районної організації. Бажання бути десь і над кимось головою взагалі дуже притаманне Бедю, адже через 20 з лишком років після головування в комсомолі, він стає керівником Закарпатської районної організації «Народний рух України». Так, так! Саме той «Рух», який у 90-х брав активну участь у боротьбі проти УПЦ.

Пізніше, упродовж майже десяти років, займав посаду депутата різних Рад. Отримував учені ступені, займався комерційною діяльністю, засновував фірми, підприємства тощо. І ось раптом, не припиняючи своїх бізнесових справ, у 2004 році возводиться в сан диякона в ненависній йому тепер УПЦ.

Здається, чого ще хотіти? Справи в Бедя йшли вгору, отримував купу наукових титулів, роками не вилазив із депутатського крісла, і тут таке – йде в Церкву. Можливо, хтось у той час провів паралель із Євангельським закликом Христа, коли Він закликав багатого юнака роздати своє майно бідним і слідувати за Ним, однак – ні. Не відкладаючи різних мирських справ, у Бедя прокидається бажання покерувати ще десь. На жаль, він обирає Церкву.

Бедь у Церкві

Як і в усьому іншому, в Церкві Віктор Васильович стрімко просувався вгору. Він закінчив створену і очолювану ним Українську Ужгородську Богословську Академію, нагородивши самого себе званням магістра богослів’я. Далі – священство, протоієрейство, архімандритсво і… стоп. В архімандритах колишньому отцю Віктору довелося затриматись.

Хоча після всіх цих подій він знову і знову отримував різноманітні титули та посади, однак усе це було не те. Хотілося знову керувати. Керувати не просто фірмою, навчальним закладом чи газетою. Керувати Церквою. Бути єпископом. Можливо, і Предстоятелем. Та все чомусь відтягувалося, все не складалось. Усі попередні досягнення більше не приносили задоволення (тим паче, що половина з них – бутафорські).

Насидівшись в архімандритах, без 5-ти хвилин єпископ, Віктор Бедь почав відкрито висловлювати своє невдоволення тим, що з його призначенням затягують. Однак його протест був не просто – в один кінець, а ще й на перспективу. Ось тут йому і знадобилися набуті колись здібності, котрі він здобув у комсомолі та партії «Рух».

Манера протесту полягала в публічній критиці УПЦ та її Предстоятеля. Здається, саме тоді, коли Бедь повстав проти Церкви, яка дарувала йому благодать священства, він остаточно вирішив, що палитиме мости. Після нетривалих перипетій, архімандрит Віктор (Бедь) був заборонений у служінні Священним Синодом УПЦ.

Здається, що це рішення Синоду стало для Бедя своєрідним полегшенням. Адже було зрозуміло, що єпископський сан в УПЦ йому не світить. Після заборони в служінні, він відчув смак «свободи», кров ринула у мозок, фантазія почала малювати образи, до яких Віктор Васильович так довго прагнув. І він пішов. Точніше – побіг! Побіг шукати місце, де реалізують його найзаповітнішу мрію.

Бедь поза Церквою

Першою «церквою», куди Віктор Бедь звернувся з відповідним проханням, була УПЦ КП. Швидше за все, він розраховував на те, що там його приймуть із руками й ногами, ще і єпархію хорошу виділять. Та, чи то комсомольське минуле, чи, можливо, шалена конкуренція в самому «Київському Патріархаті», не дали збутися його мрії. В УПЦ КП Бедя не сприйняли за свого. Не допомогли йому ні договори про співпрацю його «кишенькової академії» з навчальними закладами УПЦ КП, ні лестощі на адресу очільника «Київського Патріархату» – пана Денисенка, ні букет чайних троянд, що він подарував на день народження Філарету.

29d70ff65ddff1e120e37a7c9435dd89

Чому Бедю нічого не світило в УПЦ КП? Тому є кілька причин. Перша: як показує практика і час, в УПЦ КП зовсім не люблять, а точніше – зневажають зрадників і перебіжчиків. Це і не дивно, адже собака, що вкусила свого господаря один раз, зробить це знову. Друга причина полягає в тому, що у «Київському Патріархаті», як то кажуть, «своїх нема куди подіти». І це зрозуміло, адже єпископський склад в УПЦ КП надто чисельний, як для такої організації. Ну і третя – основна, полягає в тому, які апетити і які амбіції вміщає пан Бедь. Філарет патологічно не терпить амбітних, оскільки боїться втратити важелі впливу, бо вважає, що житиме вічно.

Що лишилося? Зрозуміло – УАПЦ. Варіант, треба сказати, не з найкращих в Україні, оскільки ця конфесія, скажемо прямо, доживає свого віку. Зрозуміло, що сам Бедь це чудово розумів. Однак бажання одягнути на шию панагію перемогло. «УАПЦ, значить УАПЦ!», – подумав Віктор Васильович і з усіма своїми бізнес-проектами, зі всією ерудицією та завзяттям узявся вмовляти керівництво «автокефалів», аби ті прийняли його в штат єпископату.

Треба сказати, що таки прийняли! Не обдурили! Хоча на початку, коли Бедю дали дивну посаду – «адміністратор Карпатської єпархії», у багатьох були сумніви, що його поставлять в УАПЦ єпископом. Та, враховуючи той плачевний стан, у якому нині перебуває ця конфесія, складається враження, що єпископом там може бути кожен. Достатньо лише допомогти, хоча би матеріально, для того, аби була можливість заплатити за світло в Андріївському соборі в Києві.

Післямова, або «Пташку шкода»

Плачевність становища УАПЦ відчув і продовжує відчувати на собі Віктор Васильович Бедь. Усі його намагання хоч якось привернути до себе та своєї єпархії увагу вірян, лишаються цілковито безплідними. Зібравши навколо себе собі подібних авантюристів, «єпископ» Віктор служить безкінечні панахиди, розповідає легенди про те, що УАПЦ, яка утворилась у 1920-му році – «прабатьківська», сварить Москву і РПЦ, лихо змішуючи з брудом Патріарха Кирила, якому ще не так давно цілував руку.

1270112295_img_1025

В принципі, дивлячись на стрімкий злет пана Бедя, теперішнє його становище нагадує карколомне падіння. Летить «єпископ» Віктор у прірву, тягне за собою 2-3 десятки людей і просто не помічає, як його кар’єризм зробив його «притчею серед язичників».

Хоч нещодавно він заявив, що не має конфлікту з Церквою, яка дала йому священство, образа Бедя на УПЦ доволі відчутна. Вона виявляється в його постійній балаканині про УПЦ, в його провокаціях та брехні на адресу Церкви. Одягнувши митру з хрестиком, «владика» Віктор втратив, і без того крихкий, душевний спокій. Тепер же, покладаючи колосальні зусилля на те, аби виправдати свій вчинок в очах людей, пан Бедь виставляє себе не в найкращому світлі, паплюжачи не лише, і без того спаплюжену, УАПЦ, але і себе як особистість.

Олександр Єромленко

Схожі публікації