Митрополит Олександр (Драбинко): «Автокефалія як засіб розділення – однозначне зло в церковному житті»

Час читання: 4хв.

Питання «автокефального статусу» сьогодні актуальне як ніколи. Політикум, представники неканонічних структур і частина громадськості вважає цей крок дуже важливим і правильним для України. Та насправді ці процеси породжують сьогодні все більше питань, на які важко знайти відповіді.

До кола лобістів автокефалії приєднався й один з архієреїв Української Православної Церкви – митрополит Олександр (Драбинко). І хоча в більшості читачів виникне думка, що цим матеріалом ми хочемо скомпрометувати владику або очорнити його репутацію в очах громадськості, та це насправді не так. Дана інформація тільки показує полярно відмінні позиції вищезгаданого ієрарха в ролі помічника Предстоятеля і простого вікарного архієрея.

Причина зміни такого курсу – ні для кого не відома. Можливо, митрополит Олександр хоче постати в новій «іпостасі»? Однак поки це залишається загадкою. Нам лише залишається спостерігати за тими метаморфозами, які відбуваються з владикою, а його особисті роздуми і свідчення, допоможуть в цьому найкраще.

– Ваше Преосвященство, Архієрейський Собор Української Православної Церкви відбувся в кінці 2007 року, однак не можна сказати, що церковні люди в Росії мали можливість дізнатися про його роботу та рішення. У ситуації, коли час від часу спалахують дискусії про можливе проголошення автокефалії Українською Церквою, перш за все необхідно запитати: чи розглядалося в ході соборних дискусій питання про автокефалію?

– Інформація про те, що Собор нібито розглядав, або мав намір розглянути питання про автокефалію Української Церкви – це міф. Міф, який запущено в українські та російські ЗМІ недобросовісними журналістами з метою розділити церковне суспільство. Як вже говорилося раніше, більшість єпископату, кліриків і мирян задоволені тим статусом самокерованої Церкви, яким володіє УПЦ. Та не в нас виникло бажання його підвищити. Розгляд питання про автокефалію або автономію сьогодні не актуальне.

– Яка Ваша думка про бажаний канонічний статус Української Православної Церкви?

– У нашій Церкві існують як прихильники, так і противники автокефального статусу. Однак більшість єпископату, кліру та мирян задоволені сучасним статусом Української Православної Церкви – статусом самокерованої Церкви (в складі Російської Православної Церкви), права якої з цілої низки пунктів тотожні правам Помісної Церкви.

Наша Церква здійснює свою рятівну місію в непростих історичних умовах. Політика та ідеологія розкололи країну фактично навпіл. Українське Православ’я також розколоте. Близько тисячі парафій знаходиться в складі неканонічної Української Автокефальної Православної Церкви. Ще близько чотирьох тисяч парафій входять до складу позбавленої Апостольського спадкоємства і, відповідно, ієрархічної структури «Київського Патріархату». У цій ситуації деякі експерти і клірики нашої Церкви вважають, що виходом з ситуації, що склалася, є вдосконалення канонічного статусу УПЦ. Яке моє особисте ставлення до такого варіанта вирішення проблеми? Мені здається, що питання про статус Української Церкви має розглядатися виключно з позиції богослов’я. Сучасний «автокефальний рух» дуже сильно політизований. Поняття «автокефалія» розуміється переважно в політичному контексті, як один з атрибутів національно-державної незалежності.

Як можна ставитися до автокефалії, що розуміється як синонім «незалежності від Москви»? Не сумніваюся, що будь-яка людина, що має богословську освіту, спокуситися подібною ідеєю не може. Автокефалія як засіб поділу – однозначне зло в церковному житті. І не тільки в Україні, а й взагалі в житті сучасної Православної Церкви. Як написав сучасний французький богослов Олів’є Клеман, «замкнута на собі автокефалія принесла чимало шкоди Православній Церкві». Можливо, в майбутньому, коли в суспільстві та Церкві затихнуть суперечки, пов’язані з цією проблемою, до питання про канонічний статус Української Церкви можна буде повернутися. Причому повернутися винятково в контексті подолання існуючого в Україні церковного розколу. Особисто я стосовно питання статусу Української Церкви не маю особливої думки, відмінної від думки повноти єпископату нашої Церкви. Мене більше цікавлять інші проблеми церковного життя, а саме: посилення місіонерської діяльності, розвиток православного книговидання, проблеми християнської освіти та культури. Адже головне в церковному житті – це не канонічний статус, а Євхаристія та молитва, живе свідчення перед суспільством про Христа Воскреслого. Першочергове завдання Української Православної Церкви – не статус, а вилікування розколу та відновлення канонічної єдності православних.

Церковна Православна Газета, квітень 2008, №7(209), ст.3. (Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, вікарій Київської Митрополії, секретар Предстоятеля УПЦ: «Першочергове завдання Української Православної Церкви – лікувавння розколів і відновлення канонічної єдності»).

Схожі публікації