«Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а лиш одна назва. Так звана «Українська автокефальна православна церква» постала не на канонічній основі, а на розколі та в зв`язку з політичною ситуацією на Україні»

Митрополит Філарет (Денисенко) 29 жовтня 1990 року

Історія автокефальних рухів в Україні розпочала своє буття з 1921 року, коли радикально налаштовані націоналісти всупереч усім правилам та нормам Церкви проголосили утворення нової релігійної структури – «автокефальної церкви».

Питання існування автокефальної Церкви в Україні досі актуальне. Багатьом здається, що автокефалія вирішить усі наші проблеми та зцілить діючий в українському Православ`ї розкол. Так це чи ні – спробуємо дати відповідь.

Передумови Собору 1991 року

Одним із головних аргументів розкольницьких угрупувань в Україні на адресу Української Православної Церкви стосовно надання автокефалії є події Собору 1991 року. Хоча основний аргумент доволі банальний – Україна проголосила незалежність, а тому і Церква повинна отримати автокефалію. Подібною риторикою Філарет користується вже понад 20 років. Саме цим він виправдовує існування «Київського патріархату».

 Варто згадати події минулого, а саме обрання нового предстоятеля Руської Церкви 1990 року, де Філарета не обрали патріархом. Саме ця подія і стала відправною точкою майбутніх планів митрополита Філарета. Один із сучасників тих подій так аргументує зміну свідомості Денисенка: «… Філарет сильно злякався за своє майбутнє. Він вважав, що новообраний патріарх Алексій II його змістить з поста патріаршого екзарха України. Природно він не хотів втрачати владу, втрачати вплив, втрачати гроші, і крім того ображене самолюбство … це був ляпас на весь світ – він був місцеблюстителем і раптом його прокотили … . Він тоді на соборі (1990 року – авт.), коли спостерігав церемонію поздоровлення, сказав: «Ви бачите, Владика, це стоїть останній патріарх Єдиної Руської Церкви …».

Саме прагнення влади та збереження свого становища послужили істинними мотивами для зміни курсу Філарета. Плюс важливим фактором є те, що саме Філарет володів великими коштами УПЦ, які після розколу він собі і привласнив.

1 – 3 листопада 1991 року

В той час ще ніхто і не думав про те, що може статись розкол. Собор 1991 року безумовно був важливим в контексті сучасності, адже показав що отримання автокефального статусу ставить перед Церквою досить складні завдання. Цей курс, проголошений Філаретом, не мав підтримки серед духовенства та простих віруючих українців. Хоча єпископи і підписали відповідне звернення, та все ж вони сподівались на законну модель набуття автокефалії. Це можна зрозуміти зі вступного слова Філарета: «… Державна незалежність України ставить перед нами питання про утворення незалежної Православної Церкви на Україні. В даний час ми є самостійною і незалежною Церквою, але наша незалежність неповна. В умовах нової державної структури виникає небезпека подальшого поширення автокефального розколу на Україні. Але ми не можемо оголосити самочинну автокефалію. Ми підемо канонічним шляхом. А це означає, що нам треба звернутися до Матері-Церкви з проханням про дарування Українській Православній Церкві повної незалежності з тим, щоб вона, після визнання її Східними Патріархами і всіма Помісними Церквами, стала рівною їм Помісною Церквою …».

 «Українська Православна Церква насамперед дбає про збереження православної віри, священних канонів, церковнослов’янської мови, старого церковного календаря і всіх звичаїв, якими жили наші предки. Вона не хоче, щоб православних змушували йти в автокефальний розкол. Наша Церква прагне до того, щоб український народ зберігав віру святого князя Володимира, який прийняв християнство з Візантії і ніколи не був католиком, як стверджують деякі уніатські дослідники, фальсифікуючи історію. На цьому святому місці ми сповідуємо, що будемо твердо стояти у святому православ’ї, яке мужньо захищали наші предки, і серед них – запорізькі козаки…» – такими словами завершував діяння собору митрополит Філарет.

Висновки

Тенденція до автокефального статусу й досі панує в українському суспільстві. Але ми є свідками того, що цей новий статус за сучасних нам реалій є несприятливим. Досить того, що держава перебуває в стані розколу суспільства. Комусь потрібен розкол Православ`я? Чи можуть подібні прагнення призвести до нових розколів?

Філарет підганяє церковні канони під ті стандарти, які він створив сам. Та якби цей курс був дійсно потрібним для України, тоді не було б розділення. Чи приніс розкол 1992 року користь? Чи визнали його? Чи легітимним шляхом все відбулося? Коли ми дамо конструктивну відповідь на ці питання, тоді й зможемо розставити правильні акценти.

«Наша Церква буде йти вузьким та тернистим шляхом, бо він веде до Царства Божого і вічного життя. Як і в 20-ті роки, Церкву знову вражають розколи. Україна стала ареною релігійної боротьби, забули Христа і Його заповіді. Господь сказав: «По тому пізнають, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Але ті, хто чинить насильство, сіє ворожнечу між християнами і взагалі між людьми, даремно думають, що вони служать Христу і є Його учнями. Ми закликаємо нашу українську паству підносити молитви Господу нашому Ісусу Христу за народ і владу незалежної України, щоб люди всіх національностей жили та працювали в союзі миру і братерської любові. Всі ми зобов’язані формувати в суспільстві атмосферу терпимості, громадянської злагоди між віруючими всіх віросповідань і всіх релігій, їх взаєморозуміння і співпраці на благо народу Української держави», – таким був заклик Предстоятеля Української Православної Церкви на Соборі 1991 року. Заклик абсолютно адекватний та прийнятний для Церкви. Проте все, що відбулося далі – кардинально суперечить попереднім заявам. Події листопада 1991 року свідчать, що правда в Церкві будується виключно законним, канонічним шляхом.

Марк Авраменко