Коли в Україні буде Єдина Помісна Церква (Частина 3)

Час читання: 4хв.

В першій та другій частині трилогії на тему помісної Церкви в Україні було вказано на дві найбільші перепони, які стоять на шляху подолання розколу українського Православ’я. А саме,  було вказано на небажання тих, хто ухилився в розкол, йти канонічним шляхом та потужний політичний вплив українського політикуму на внутрішньоцерковне життя.

Однак не менш важливим є ще один аспект, який вартий особливої уваги. Йдеться про різне ставлення українців до питання автокефалії українського Православ’я. Потрібно розуміти, що навіть якби перші дві перепони було усунено, третій пункт буде вирішальним в цій ситуації.

Проблема №3: відсутність єдності в позиції вірян

Говорячи про об’єднання українського Православ’я, в першу чергу варто пам’ятати, що всі конфесії складаються з живих людей. Всі вони різні за характером, темпераментом та сприйняттям тих реалій, сучасниками яких вони стали.

Багато хто з парафіян УПЦ КП чи УАПЦ не налаштований на єдність з вірянами УПЦ і навпаки. Більше того, самі УПЦ КП і УАПЦ вже довгий час не можуть знайти порозуміння, хоча є абсолютно однаковими в ідеологічному сенсі. Разом з тим, чимала частина вірян і духовенства УПЦ взагалі не бачать необхідності в тому, щоб ставати частиною української Помісної Церкви. Людей цілком влаштовує стан речей, в якому вони перебувають зараз.

Окремої уваги варте конфліктне напруження між священнослужителями трьох конфесій. Особливо яскраво це можна спостерігати в тих регіонах, де представники УПЦ КП захоплюють храми УПЦ. Варто зрозуміти, що священики УПЦ, яких вигнали з парафій, а іноді ще й з власних домівок, навряд чи потім зможуть стати за один престол з тими, хто чинив таке свавілля.

Фактично ми стоїмо перед ситуацією на кшталт тієї, в якій перебували євреї в період виходу з Єгипту. Тобто, для того, аби залагодити наявний конфлікт, повинне минути не одне покоління. По суті, потрібно визнати, що примирити всі сторони буде надзвичайно складно.

Спосіб вирішення

Формування помісної Церкви в першу чергу повинне розпочатись з відновлення єдності та взаєморозуміння. Ці аспекти виключають будь-які конфлікти в тих формах, в яких ми їх бачимо сьогодні. Зрозуміло, що буде складно виключити міжконфесійну полеміку, однак можна змінити її напрям, зробити її плідною та продуктивною.

Крім цього, аби просувати ідею автокефалії в маси, потрібно навести вагомі аргументи щодо її необхідності. Потрібен тривалий період, аби переконати чималу кількість православних українців, що автокефалія Церкви не є чимось жахливим. А найперше, переконатися самим в тому, чи здійснить вона покладені на неї сподівання та надії.

Останнім часом доводиться чути аргументи про те, що зовсім не обов’язково чекати згоди всіх православних українців. Фактично пропонується зібрати певну частину населення, і в такій спільноті проголосити автокефалію. Та задаймося запитанням – чи не породить це новий розкол? Чи не стане подібний крок причиною нового конфлікту? Хіба  можна подолати розкол в суспільстві, породивши ще одну конфліктну ситуацію?

Прихильники автокефалії апелюють до своїх опонентів тим, що є чимало держав, Церкви яких історично куди менш гідні отримати автокефальний статус, ніж Україна. Можливо, це може мати підґрунтя, та варто зважати на те, що такі народи були цілковито єдині у своєму прагненні. Що ж до народу України – подібної єдності немає, а у відсотковому співвідношенні прихильників і противників автокефалії – 50 на 50. Погодьтесь, конфронтація чимала.

Проігнорувати велику частину населення, для того щоб впровадити ідею «фікс», було би найбільшим безглуздям за всю історію українського Православ’я. Інша справа – знайти необхідні слова, які б вплинули на подолання розділення, а вже потім говорити про автокефальний статус. Одне зрозуміло достеменно – ті насильницькі методи, якими сьогодні насаджують ідею автокефалії в суспільстві, навряд чи зможуть дати велику кількість прихильників реалізації такого задуму.   

 Сергій Назарчук

Схожі публікації