Думка – в Ердогана колосальна підтримка населення

Ніякий це не «Томос-тур», або чому Ердоган зробив політично правильний хід. На тему організації у Святій Софії мусульманської мечеті вже сказано-переказано. Що цікаво – багато хто сходиться на думці, що президент Туреччині пішов слідами Петра Порошенка і, таким чином, вгробить свою політичну кар’єру. Кожен, хто так думає, чомусь залишає за рамками один дуже важливий момент, а саме – різницю у політичній ситуації в Туреччині та в Україні.

Порівнювати те, що скоїв Ердоган, з отриманням Томосу Порошенком у контексті того, що перший завершить так само, як і другий, не є коректним. Передусім тому, що Порошенко зробив те, проти чого була абсолютна більшість народу України. Так, «сивочолий гетьман» дійсно поховав свій рейтинг завдяки тому, що вліз у церковні справи. Ердоган же навпаки – звершив те, чого від нього очікував турецький народ у своїй абсолютній більшості. Він доволі чітко усвідомлює, що Туреччина почала відігравати свою не останню роль на світовій арені, тому він знав, що для зміцнення своїх позицій у країні повинен зробити щось епохальне. От він і вчинив. Таким чином увіковічнивши себе в історії Туреччини та всього світу. І так! У цій ситуації, як і в багатьох інших, президент Туреччини копіює манеру поведінки та ведення політичної діяльності зі свого колеги в Росії.

Тепер, коли Ердоган пішов на такий епохальний крок, йому можна не переживати за майбутні вибори. Він їх фактично виграв. І вже тим більше йому наплювати на те, що будуть говорити греки та їхні занепокоєні даним питанням лобісти з-за океану. В нього на даний момент колосальна підтримка населення, тому Ердоган, як кажуть, “making Turkey great again”.

Думка – Ердоган ризикує перспективами всієї Туреччини

«Мечеть-тур» Ердогана – політична ефективність за рахунок загострення міжрелігійних відносин. Порівняння Ердогана з Порошенком є достатньо коректним у тому значенні, що використовується одна й та сама технологія – скеровування уваги з економічних та соціальних проблем на сумнівні «досягнення» у вигляді символічних «перемог» нації над неіснуючим ворогом.

У цьому плані схожість є разючою. Аж до пишного святкування перетворення собору Святої Софії на мечеть, яке нагадує «томос-тур» Порошенка.

Те, що Ердоган здається більш вдалим та політично ефективнішим за свій український аналог, не скасовує той факт, що мало місце цинічне використовування релігії у політичних цілях, котре принесе реальну шкоду для міжрелігійних та міжнаціональних відносин.

До того ж, окрім справедливості земної, є справедливість метафізична. У цьому значенні президент Туреччини від своєї «відповіді» нікуди не подінеться. Та й у суто політичному плані він теж ризикує. Якщо і не своїми електоральними перспективами, то перспективами всієї Туреччини. Небезпечна ця гра – робити себе «знову великим». Можна й надірватися.

Є великі сумніви, що для Туреччини це дійсно є корисним, хоча Ердогана у чомусь можна зрозуміти. Відстоювати суверенітет своєї країни – це нормальне завдання для будь-якого правителя. Але використовувати для цієї мети розпалювання міжрелігійної ворожнечі – остання справа.