Всі сьогоднішні проблеми, пов’язані із Фанаром, походять від наступного:

1) разом з крахом Османської імперії Константинопольський Патріарх втратив статус етнарха, а разом з ним – свій політичний вплив та владу над іншими Церквами.

2) після грецьких погромів у Туреччині та обміну населенням з Грецією КП втратив своїх прихожан у самій Туреччині. Фактично КП лишився на межі зникнення.

Підсумком цих втрат стали спроби компенсувати їх за рахунок претензій на православну діаспору, вторгнення на території інших Помісних Церков, обмеження автокефалій, а тепер ще й визнання розколів. Тобто на озброєння були взяті методи, вочевидь, сформовані під османським впливом.

Нагадаємо, що в самій Туреччині православних християн не більше 6000. З них, якщо вірити Вікіпедії, 1600 – прихожани самозваної «Турецької православної церкви».

Чи має сьогоднішнє розділення у світовому Православ’ї якийсь сценарій рішення, що дозволяє вирішити проблеми всіх сторін? На жаль, подібний сценарій можливий лише гіпотетично і про нього можна лише мріяти… Саме це ми і спробуємо зробити.

Допоки Константинопольський Патріарх через дефіцит реальних прихожан виставляє себе «православним Папою», все далі дрейфуючи у бік єресі, 36 митрополій у Греції (т.зв. «нові території») офіційно підпорядковуються Константинополю, хоча фактично входять до складу Елладської Церкви.

Окрім цього, напівавтономним статусом володіє Критська Православна Церква у складі Константинопольського Патріархату.

На практиці ми бачимо великий вплив Константинопольської кафедри на Елладську Церкву, котра навіть разом з нею визнала українських розкольників. Йдеться, у розумінні частини греків, про їхню національну єдність у Церкві. Нагадаємо, що у ХІХ столітті Елладська Церква отримала свою автокефалію виключно з політичних мотивів: Греція звільнилась від Османського ярма та не хотіла мати Церкву, підпорядковану посадовій особі Османської імперії (Константинопольський Патріарх, як вище вже було вказано, займав при дворі султана посаду етнарха).

Разом з тим, історично території сучасної Елладської Церкви – саме території Константинопольської Церкви, на відміну від низки інших, на котрі вона сьогодні претендує.

Що могло би стати рішенням проблеми Константинопольської Церкви? Її центр міг би зміститися зі Стамбулу в Афіни. А Константинопольська та Елладська Церкви могли би об’єднатися. Незгод, котрі призвели до їхнього розділення у ХІХ столітті, більше немає. Патріарх замість претензій на сумнівний статус «східного папи» міг би стати предстоятелем реальної живої Церкви. Таким чином, Церква Греції отримала би древній та почесний статус, а Константинопольський Патріарх отримав би реальну паству в 10 мільйонів осіб та державний статус (у Греції Церква сильно інтегрована з державою).

Повернувши собі статус реальної, а не фіктивної Церкви, Константинопольський Патріархат припинив би експансію на чужі території та відкликав свої неканонічні акти. Благо, відкликання своїх томосів вже відпрацьоване. Існування ж Константинопольської кафедри поза Константинополем було би сприйняте так само, як і існування Антіохійського Патріархату поза Антіохією, у Дамаску з 1929 року… врешті-решт, Константинополя немає і зараз, а його місце давно зайняте Стамбулом…

За історію Вселенської Церкви Константинопольська кафедра багато разів впадала в єресі та розколи та, милістю Божою, верталась назад у лоно істинного Православ’я. Це могло би відбутися знову.

Вищевказаний сценарій дозволив би зняти проблеми у світовому Православ’ї, створювані Фанаром протягом більше ста останніх років. Справа лишилась за малим – скласти пазли історії так, щоб цей сценарій був прийнятий всіма сторонами процесу. Але це залежить вже тільки від Творця.

Телеграм