На межі 1990-х-2000-х, коли з’явилися перші православні інтернет-медіа (РПЦ), їхній зміст приблизно на третину складався з новин про життя католиків і протестантів. То в одній частині світу вони там десь щось не так зробили, то в інший. Охання-зітхання-засудження. За останні років п’ятнадцять це начисто пішло. РПЦ розвинулася, у неї з’явилося багато своїх новин, їх стало можна так чи інакше обговорювати не тільки в благочестивому дусі, розвинулися сильні православні медіа-проекти, та й інформаційний простір роздрібнився і розділився. Немає необхідності читати, що там у католиків, – своїх справ вистачає.
Зараз мені доводиться регулярно читати соцмережі активної частини мирян і духовенства ПЦУ. У них немає новин власне про ПЦУ. Всі пости про те, що відбувається в РПЦ (і УПЦ) – хто там дмухнув-плюнув-чхнув. Як недобре вчинили з Кураєвим. Яку хрестилку побудували в храмі при Міністерстві оборони та навіщо. Що конкретно сказав такий-то митрополит УПЦ і не сказав такий-то архієпископ.
А мені хотілося б почитати умовного Кураєва з ПЦУ, або поглядати у “Православ’я і життя” від ПЦУ з великими репортажами та інтерв’ю про цікаві проекти. Ну на худий кінець – бачити регулярно оновлюваний сайт ПЦУ з новинами з єпархій (ну так, по п’ять новин в день, мені багато не треба). Але всього цього немає, і найближчим часом не буде.
Можливо, тому, що ПЦУ як єдиної організації немає, і найближчим часом не буде. Є парафії, які пішли з РПЦ. Є єпархіальні управління, які роблять вигляд, що ними керують. А насправді не знають їхньої загальної чисельності. Є митрополит в Києві, який молотить язиком перед кореспондентами і вдає, що когось представляє. Є мережеві активісти, що залишили РПЦ формально, але не можуть залишити ментально. А ПЦУ – немає.