Указ № 362

20 листопада 1920 року Патріарх Тихон разом зі Священним Синодом і Вищою Церковною Радою прийняли указ під номером 362, який запроваджував у Руській Православній Церкві принцип децентралізації в час «особливих політичних катаклізмів». Пункт № 2 декларував: «…У випадку, якщо єпархія, внаслідок пересунення фронту, зміни державного кордону тощо опиниться поза всяким спілкуванням з Вищим Церковним Управлінням або саме Вище Церковне Управління на чолі зі Святішим Патріархом припинить свою діяльність, єпархіальний архієрей негайно входить у зносини з архієреями сусідніх єпархія заради організації вищої інстанції церковної влади для кількох єпархій, котрі перебувають в однакових умовах (чи у вигляді Тимчасового Вищого Церковного Уряду або митрополичого округу або ще якось)…». Всі рішення, прийняті єпархіями в «автономному положенні», мають бути представлені для утвердження центральній владі Руської Православної Церкви, як виникне реальна можливість.

Щодо РПЦЗ, то даний указ уже давно ефективно діяв, базуючись на принципі автономії на території Півдня Росії, яку контролювала Добровольча армія. Єпископат РПЦЗ розглядав даний указ як такий, що дозволяє офіційне самоуправління. Зв`язок з Руською Церквою підтримувався, однак без прямого підпорядкування Її адміністративному центру, що контролювався більшовиками. Відповідно, перший параграф «Положення про Руську Зарубіжну Церкву» декларував: «Руська Православна Церква Заграницей є нерозривна частина Помісної Руської Православної Церкви, що тимчасово самокерується на соборних началах до скасування в Росії безбожної влади відповідно з Постановою Св. Патріарха, Св. Синоду та Вищої Церковної Ради Руської Церкви від 7/20 листопада 1920 р. за N 362».

Архієрейський Собор РПЦЗ 1943 року не визнав канонічним обрання митрополита Сергія (Страгородського) Патріархом, оскільки лише ті єпископи, які знаходилися з ним у спілкуванні, прийняли участь у відкритому голосуванні. Таке рішення ускладнювало визнання Московського Патріархату в якості вищої церковної влади, про яку йшлося в указі № 362. Однак, в будь-якому випадку, технічний, канонічний аспект даного рішення не мав значення для більшості російських біженців, оскільки вони з політичних, практичних та й психологічних причин не могли окормлятися «Радянською Церквою», як Її іменували.

Те, що РПЦЗ старалася максимально відповідально керуватися даним указом, видно із рішення розпочати діалог з Руською Церквою, хоча і не одразу після падіння «безбожної влади». В листопаді 2001 року на міжнародній конференції по новітній історії Руської Церкви в Угорщині науковці з Московського Патріархату і РПЦЗ дійшли спільного висновку: «Церковно-правовий спадок нерозділеної Руської Церкви (зокрема, Указ № 362 від 7/20 листопада 1920 р.) повертає нас до спільних витоків сприймання соборності у Православній Російській Церкві. У перспективі це дозволяє сподіватися на соборне подолання багаторічного розділення».

Катакомбна Церква

У 1970 році Православна Церква Америки отримала автокефалію від Руської Православної Церкви. У відповідь на це Архієрейський Собор РПЦЗ 14 вересня 1971 року прийняв резолюцію, з якої стає відомо, що РПЦЗ знаходиться у спілкуванні з так званою Катакомбною Церквою, але не з Московською Патріархією: «Вільна частина Руської Церкви, що перебуває за кордоном СРСР, душею та серцем зі сповідниками віри, котрих в антирелігійних вказівниках називають «істинними православними християнами», а у загальному вжитку називають часто «Катакомбною церквою», бо їм доводиться ховатись від цивільної влади подібно до того, як у перші століття християнства ховались віруючі у катакомбах».

РПЦЗ вважала так звану Катакомбну церкву – ієрархів, кліриків і мирян, які відмовилися поминати митрополита Сергія (Страгородського), – своєю духовною сестрою. В реальності більшість єпископів, які перервали церковне спілкування з митрополитом Сергієм, включаючи митрополита Кирила Казанського, були закатовані під час гонінь 1930 років.

Відсутність канонічно поставлених архієреїв в Катакомбній церкві змусило деяких її членів звернутися до РПЦЗ. В 1977 році РПЦЗ прийняла у свій клір 14 чоловік, які іменували себе кліриками катакомбного єпископа Антонія (Галинсько-Михайлівського).

Щодо реалій того часу, то відомий факт, що єпископи РПЦЗ практично не володіли реальною церковною ситуацією в СРСР. Ця необізнаність призвела до реальних цифр: вияснилося, що вся Катакомбна Церква нараховує не більше декількох сотень осіб. Єдина єпархія Катакомбної Церкви, яка існувала в Росії, була без зовнішніх ознак апостольського преємництва, так як вела своє походження від Серафима (Поздєєва), який видавав себе за єпископа. Єдиним єпископом Катакомбної Церкви в Росії, що дійсно походив від канонічних архієреїв, був Лазар (Журбенко).

Багато критиків, котрі співставляли ворожу риторику, яка, звісно, мала місце між РПЦЗ і РПЦ, не помічають одного важливого моменту: РПЦЗ документально засвідчувала, що Руська Православна Церква не позбавлена благодаті. З листа архієпископа Антонія Женевського до отця Дмитрія Дудка (травень 1979 року) ми дізнаємося, що РПЦЗ ніколи соборно не висловлювалася про РПЦ як про спільноту віруючих, позбавлених благодаті Божої у Таїнствах:  «Частина Руської Церкви, вільна за кордоном своєї батьківщини, ніколи не вважала офіційно визнану в СРСР Московську Патріархію безблагодатною, чому безсумнівним свідченням є те, що наші єпископи приймали і приймають священнослужителів Московської Патріархії у сущому сані. У нашому ставленні до Московської Патріархії ми керувались останній час думкою всіма нами шанованого та поважного покійного архієпископа Іоанна [свят. Шанхайський та Сан-Франциський, Максимович, +1966 р.], котрий казав, що офіційна церква в СРСР, звісно, благодатна, хоча архієреї, котрі очолюють її, поводяться неприпустимо. Ось цих архієреїв та тих, хто служив з ними за кордоном, ми і намагались уникати, намагались не мати з ними контактів… А з другого боку, представники Катакомбної церкви в Росії звинувачують нас у тому, що ми не хочемо визнати Московську Патріархію безблагодатною…».

Внутрішні взаємовідносини

Відомо, що прихожанам Московського Патріархату дозволялося приймати Святі Таїнства у храмах РПЦЗ за територією Росії, і навпаки. Із послання Архієрейського Собору РПЦЗ 1988 року можна зробити висновок, що у плані розуміння церковного життя в СРСР мали місце і доволі «зважені оцінки» в адрес Московського Патріархату: «Руська Церква сьогодні – це, передусім, безкрає море вірян нашої країни, що є скорбні та переслідувані Христа заради та правди Його, пастирів, що пішли у катакомби своїх сердець, батьків та матерів, що молитвами рятують дітей своїх від безбожництва та невіри, дітей-сповідників, усіх у немічі сильних, котрих не достойний сучасний світ».

Внутрішні конфлікти РПЦЗ і конфронтація з Московським Патріархатом сприяла рішенню Архієрейського Собору РПЦЗ 1994 розпочати діалог з РПЦ: «Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом та людьми, ми, вільні від всякого стороннього втручання архієреї Руської Церкви, вважаємо, що настав час шукати живого спілкування з усіма частинами Єдиної Руської Православної Церкви, що є розрізнені через історичні обставини». Архієрейський Собор РПЦЗ у 2000 році звернув увагу духовенства Церкви на позитивні процеси, що мали місце в Московському Патріархаті: прославлення новомучеників, прийняття базового документу «Основ соціальної концепції», що регулював взаємовідносини Церкви і держави.

Взагалі, якщо проаналізувати, з самого початку свого самостійного існування єпископат РПЦЗ намагався діяти коректно стосовно своїх співбратів на батьківщині. У 1922 році, коли Патріарх Тихон був арештований: не було ясно, чи він взагалі буде звільнений, – частина єпископів РПЦЗ висловила думку, щоби її Архієрейський Синод тимчасово взяв на себе функції вищої церковної влади Руської Церкви. Відповідаючи на таку пропозицію, Архієрейський Собор 1923 року постановив, що «він зобов’язаний представляти вільну Руську Церкву у розпорошенні, але «ані окрема особа, ані Собор Ієрархів цих єпархій (за межами Росії) не представляють собою владу, котрій належали би права, що ними у всій повноті володіє Всеросійська Церква в особі Її законної ієрархії».

2007 рік примирив ці дві частини Єдиної Церкви. З однієї сторони, РПЦЗ погодилася з тим, що, не дивлячись на канонічні компроміси минулого, РПЦ є для них Матір`ю-Церквою. З другої сторони – досягнений консенсус усередині Руської Церкви, що місія РПЦЗ в радянський період була для пастирського послуху виправданою. Однак досягнена головна мета – «Відновлення канонічного спілкування послужить, Богу супутньому, укріпленню єдності Церкви Христової та справі Її свідчення у сучасному світі, сприяючи виконанню волі Господньої у тому, «щоб і розсіяних чад Божих зібрати у єдине ціле» (Ін. 11, 52)».