Чи сумісне християнство з патріотизмом?

«Поганий громадянин царства земного неблагонадійним є і для Царства Небесного»

Святитель Філарет (Дроздов)

«Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і у великому невірний»

(Євангеліє від Луки 16:10)

Проблема національного вибору та разом з тим поєднання своїх релігійних переконань неодноразово ставали ребром в історії нашого народу. Релігійний чинник відігравав значущу роль в утвердженні земної Батьківщини. Саме християнство, котре заклало міцний фундамент Київської Русі, протягом століть було тим спільним знаменником для жителів різних верств населення у захисті своєї землі, свого рідного дому та нових, успадкованих від Візантії, цінностей. Щоправда, Святе Письмо нам повідає, що: «Кожне царство, в якому виникає поділення, буде зруйноване, і кожне місто чи дім, в якому виникає поділення, не встоїть» (Мф.12:25). Ця Христова аксіома повторюється зі століття у століття, з покоління в покоління.

Сучасне становище українського суспільства ставить чимало питань стосовно взаємин між вірою та патріотизмом. Чи можна бути віруючим, але водночас закликати до вбивства? Чи можна порівнювати поняття «справедливий мир» за участі зброї та насилля та «мир євангельський»?

Церква є тією інституцією, яка може вплинути на розвиток конфлікту, як політичного, так і військового. В період загострених російсько-грузинських відносин Патріарху-Католикосу Ілії ІІ задали питання:  «Ваша Святість, Ви єдина на сьогодні наділена духовною владою людина – буквально єдиний, хто має можливість спілкуватися з Росією. Ви один з небагатьох, хто взагалі може сьогодні поїхати в Росію з Грузії. Такого не було в історії наших країн, щоб Патріарх залишався єдиним, хто мав можливість вести переговори. Як до цього ставитися? Як це розуміти?».

Католикос Ілія ІІ зумів, бувши вірним покликанню та церковному послуху, зберегти мир та не сказати жодного слова, яке могло б вплинути на розгортання військового конфлікту: «Перш за все, я хочу звернутися до всіх, хто нас буде слухати і читати. Ті напружені відносини, які виникли між Грузією і Росією – це штучно створені відносини. Незважаючи на всі складнощі у взаєминах між Росією і Грузією, наші Церкви зберегли братські відносини … І наші народи зберегли добрі відносини. Ми з великою любов’ю зустрічаємо паломників з Росії, і вони присутні на наших богослужіннях. Наші дуже часто відвідують російські святині, святі місця … Я хочу сказати, що це довго не може тривати – і в Росії, і в Грузії є добрі сили, які виправлять ці якісь незрозумілі відносини … ».

На превеликий жаль, в Україні є громадяни, що називають себе віруючими в Іісуса Христа, та не цураються слів: «… відбулася спільна молитва за перемогу над агресором і встановлення справедливого миру…». Такі заклики лунають від самих очільників так званих «релігійних організацій». Та чи можна ці репліки назвати «християнськими»? І як поєднати ось такий «радикальний патріотизм» з вірою? У Гефсиманському саду Спаситель казав: «кожен, хто візьметься за меча, від меча й загине»(Мф.26:52).

Українська Православна Церква, на чолі з Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм, не закликає вбивати, не проводить судочинства над термінами «жертва» та «агресор». Вона навпаки, як і належить духовній інституції, закликає усі сторони конфлікту до взаєморозуміння й миру. Віруючі УПЦ хочуть бачити нашу Батьківщину процвітаючою християнською державою, де силові методи конфлікту є неприйнятними.

У 2007 році через прийдешні парламентські вибори Блаженніший Митрополит Володимир звернувся до своєї пастви: «…разом із тим вважаємо за необхідне нагадати, що Церква Христова – Царство не від світу цього, вона повинна бути поза політикою, поза боротьбою між партіями,  а тому не може закликати суспільство до підтримки якоїсь політичної сили чи діяча. Та це зовсім не означає, що кожен із нас, членів Церкви – Тіла Христового, не повинен мати власної політичної позиції…».

 Марк Авраменко

Схожі публікації