1. Головна
  2. /
  3. Публікації
  4. /
  5. Автокефальний облом

Автокефальний облом

Дії українського політикуму на релігійному фронті викликані саме вимогою часу, зважаючи на провальну зовнішню і внутрішню політику чинної влади. І тому, а не з інших причин, чинний та колишні президенти, вкупі з передовими парламентарями, ставлять перед собою завдання – автокефалія українській церкві!

Робиться це не тому, що їм болить проблема церковного розколу, а для того, аби відвернути увагу суспільства від очевидних соціальних проблем. Серед таких: підвищення комунальних тарифів, подорожчання продуктів харчування та ліків та інші «покращення», які український народ переживає після революційних подій 2014-го року. Тому сподіватись на щирість політичної еліти в вирішенні цього питання не варто, однак те завзяття, з яким вони взялись втілювати «редігійний» політичний проект, здивувало б навіть таких відомих історичних персонажів, як Наполеона та Гітлера.

Стамбульські вояжі: які результати принесли поїздки та звернення до Константинопольського патріарха?

Кілька разів протягом цього року офіційні та неофіційні делегації від української сторони відвідували Стамбул з метою зустрічі з Константинопольським патріархом Варфоломієм. Частіше за все, візити звершували колишні Президенти України – Ющенко та Кравчук, хоча один раз приїздив і сам Порошенко.

Дослівно невідомо, про що йшлося під час обговорень з Предстоятелем Стамбульської кафедри, оскільки ці бесіди чомусь залишались поза увагою ЗМІ, а про них ставало відомо лише за фактом цих переговорів. Та однозначно можна стверджувати, що мова була в основному про дарування патріархом Варфоломієм автокефалії «українській церкві», – про яку церкву б не йшлося, на худий кінець – УПЦ КП.

Цікаво, що в цьому плані відпрацьовувались різноманітні варіанти, оскільки з початку йшлося про те, що саме «Київський патріархат» повинен стати фундаментом для об’єднання українського православ’я. Однак після кількох спроб втілити цю ідею в життя, в середовищі лобістів УПЦ КП напоролись на грубість, з якої стало зрозуміло, що Фанар не буде мати жодних спільних справ ані з «Київським патріархатом», ані з Філаретом особисто.

Після подібних непрозорих натяків, делегати від України зрозуміли, що ставити акцент на УПЦ КП – не розсудливо. Доречі, в самому «Київському патріархаті» дуже образились на патріарха Варфоломія. Звідусіль почали лунати заклики про те, що Константинопольський патріарх продав Україну Росії за соболі, за золото. Сам Філарет, зрештою, визнав, що він не знає, коли очолювана ним організація отримає, не те що б автокефалію, а хоча би – елементарне визнання в православному світі.

Додати до цього варто також і той факт, що окремі учасники Всеправославного собору, який проходив в червні цього року на Криті, доволі жорстко розкритикували явище українського розколу та головних його винуватців. Більше того, до прикладу, представник Польської Православної Церкви – архієпископ Люблінський та Хелмський Авель – заявив, що пошесть українського розколу виходить за межі нашої країни, зачіпаючи й інші Православні Церкви.

Вочевидь владика Авель мав на увазі ситуацію з монастирем в Уйковіце, який було закрито рішенням Синоду ПАПЦ через порушення Апостольських правил насельниками даної обителі та євхаристичне співслужіння з представниками УПЦ КП. Варто зауважити, що кілька ченців монастиря таки лишились в стінах обителі, віддавши себе під «милостиве» крило «Київського патріархату». Таким чином, хоч і не офіційно, УПЦ КП набула собі цілий монастир вже в Польщі.

Повертаючись до візитів екс та чинного президентів України на Фанар, треба згадати, що відкинувши варіант з автокефалією на основі УПЦ КП, політики вирішили взяти «джек-пот». Не ставлячи чітких формулювань, вони почали просити про автокефалію для усієї «української церкви». Скоріш за все, йшлося про те, що патріарх Варфоломій, якимось незрозумілим чином надасть незалежність ще не об’єднаним УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ. Звернення з подібним формулюванням було створене навіть у стінах Верховної Ради.

Та можна тільки дивуватись терплячості та дипломатичності греків. Адже на подібні прохання, патріарх Варфоломій лише зауважив, що розкол – це велика біда, тому особисто він і весь православний світ будуть молитись про те, аби ця проблема українського народу була вирішена як найшвидше. Іншими словами, патріарх сказав, що не має ні часу, ні бажання займатись вказаним питанням, йдучи на єзуїтські хитрощі українських політиків.

Останнім варіантом, який також зазнав фіаско, була пропозиція до патріарха Варфоломія про відкриття такого собі представництва Константинопольського патріархату в Україні. Зважаючи на специфіку міжцерковних стосунків, в Православному світі подібне було би дуже важко уявити, тому й ця ідея була залишена без уваги.

«Проукраїнське» крило в УПЦ – останній форпост автокефальної авантюри

Так зване «проукраїнське крило» в УПЦ з’явилось порівняно нещодавно. Доки на посаді перебував Предстоятель УПЦ митрополит Володимир, люди, які формують це «крило», не виявляли жодних натяків на те, що їхніми основними ідеями є автокефалія, «українізація» УПЦ чи щось подібне. Кожен з них жив своїм, цікавим та сповненим нових вражень, життям.

Ця, так би мовити, організація, виникла як реакція на призначення нового Предстоятеля УПЦ – митрополита Онуфрія. І сталось це не тому, що її члени раптово усвідомили себе ультраправими українськими патріотами, а через свою незатребуваність в новому апараті Київської митрополії. Звиклим жити в центрі уваги, таким людям, як митрополит Олександр Драбинко чи протоієрей Георгій Коваленко, було важко змиритись з позбавленням зручних насиджених крісел.

Вміючи тримати носа за вітром, це «угрупування» зрозуміло, що сьогодні в тренді говорити про патріотизм та автокефалію. На що власне вони і переключили всі свої труди. Почали створюватись якісь незрозумілі «інститути», на засіданнях яких відчувалась відверто ліберальна атмосфера. Серед запрошених постійно були присутні представники інших конфесій, навіть тих, які відверто ворогують з УПЦ.

Що цікаво, організатор подібних заходів – протоієрей Георгій Коваленко, в процесі цих дійств, постійно вдягнений у світський одяг, ніби засвідчуючи те, що робить все це не як священик, а як зацікавлений мирянин. Ясна річ, насправді подібний хід робиться тому, що згаданий священик не отримував на проведення таких заходів жодних дозволів від Предстоятеля Церкви, тому в даному випадку і не позиціонує себе, як священнослужитель УПЦ.

Зупиняючись на другій, а насправді – першій, особі цього елітного «пулу», варто роз’яснити, чому слово «проукраїнське» – пишеться в лапках, а іноді до згаданого словосполучення додається «так зване». Митрополит Олександр Драбинко ніколи не виділявся особливою проукраїнською позицією. В побуті ця людина постійно розмовляє російською мовою. Напевно не тільки розмовляє, але навіть і мислить… Так! Драбинко мислить російською!

Це підтверджується навіть нещодавно опублікованими ним же сторінками його особистого щоденника, де він писав російською, за що отримав шквал критики від особливо національно стурбованих осіб. «Владико, і знову мовою окупанта!», – нарікали вболівальники Драбинка на його особистій сторінці в мережі Facebook.

Говорячи про його раптову жагу до об’єднання церков, не можна залишити поза увагою його кандидатську роботу на тему «Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории)». В цій своїй праці, знову ж таки – російською, тоді ще молодий диякон Олександр Драбинко вщент громить УАПЦ та УПЦ КП. Після цього, в різні роки, Драбинко знову і знову  дає критичні коментарі на адресу вищезгаданих конфесій та їхніх представників. Та про автокефалію УПЦ Драбинко не говорив навіть пошепки, оскільки його духовний батько – митрополит Володимир, неодноразово казав, що цей процес – не на часі.

Зважаючи на ці факти, дуже важко повірити в те, що Драбинко весь цей час плекав ідею про утворення єдиної помісної церкви у зв’язці з розкольниками. Очевидно, що «проукраїнське» крило в УПЦ – чисто реакційне утворення, яке, втім, відіграє певну роль в антицерковних процесах. І дарма хтось каже, що митрополита Олександра використовують, маючи на нього важелі впливу через старі «грішки». Очевидно, що владика діє чисто інстинктивно, на догоду власним амбіціям та образам.

На «проукраїнське» крило в УПЦ лягла особлива місія – підривати Церкву зсередини, формуючи відповідні настрої серед співчуваючого духовенства та мирян. В цьому напрямку використовуються різні засоби впливу, серед яких інформаційний є найбільш впливовим. В цій ситуації всі перипетії закручуються навколо митрополита Олександра, який раз за разом  робить з себе жертву, звинувачуючи в проблемах Церкви кого завгодно, тільки не себе.

Не в останню чергу масла в вогонь підливають і розповіді митрополита Олександра про те, як ряд політиків та архієреїв УПЦ ніби-то намагалися усунути від предстоятельства Блаженнішого Митрополита Володимира. Розповідаючи про «тиск» бізнесу на Церкву, Драбинко забуває вказати на те, що сам тісно пов’язаний з олігархатом. Привертає особливу увагу тісна співпраця Драбинка з будівельною компанією «Ліко-холдинг», яка, вочевидь, спонсорує деякі «проекти» митрополита. Також не виключений і контакт «проукраїнського» крила з пивним магнатом – Андрієм Мацолою, який є одним з ключових меценатів УПЦ КП.

 Також певну ставку на «проукраїнське» крило на чолі з митрополитом Олександром Драбинко ставить і чинна влада, вважаючи його лояльним до їхніх ідей та задумів в церковній сфері. Щоправда, обидві сторони переслідують зовсім різні цілі. Якщо влада хоче виграти певні бонуси граючись церковним питанням, то Драбинко бачить себе на чолі або української митрополії Константинопольського патріархату, або того, що залишиться від УПЦ КП після постання питання про пошуки нового лідера.

Незважаючи на всі хитрощі, до яких вдаються представники «проукраїнського» крила в УПЦ, кожна друга їхня ініціатива завершується конфузом. Таким чином, після активізації цього внутрішньо-церковного підпілля, серед їхніх успіхів – прихильність членів УПЦ КП та окремих політиків. Авторитет цих людей в УПЦ майже повністю втрачено. Що ж до української митрополії Константинопольського патріархату, то цю ідею остаточно дискредитовано і забуто. Та й взагалі сумнівно, що патріарх Варфоломій пішов би на подібну авантюру.

 Чому автокефалія в Україні не на часі?

Правий був покійний митрополит Володимир (Сабодан), коли казав, що  автокефалія не на часі. В першу чергу тому, що це питання надто політизоване. А опісля революції 2014-го року на автокефалії почали спекулювати ще більше. При цьому, кожна зі сторін переслідує власні, далекі від церковних, цілі.

Зрозуміло, що про автокефальну Церкву в Україні не може йтися доти, допоки не відбудеться приєднання відірваних від церковного дерева гілок. Сьогодні ж, як бачимо, ми від цього дуже далеко, особливо, зважаючи на загострення міжконфесійного конфлікту та тиску з боку влади. Що ж до спроб політикуму та окремих сил спекулювати на цій проблемі, то вони так і залишаться спробами. В стан автокефалії не можна увійти чорним ходом, оскільки його там просто немає.

Сергій Назарчук

Попередній запис
Повинен відбутися процес рівноправного об’єднання, а не приєднання – предстоятель УАПЦ
Наступний запис
Праворадикали Тернопільщини намагаються впливати на рішення місцевих судів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее