«Київський патріархат» заганяє себе в глухий кут

Медіапростір все поповнюється новинами стосовно святкування очільником УПЦ КП 50-ліття свого архієрейського служіння. Новим «перлом» стала заява «архієрейського собору» УПЦ КП, в якій міститься чимало неопрацьованої інформації маніпулятивного та деструктивного характеру.

Не будемо вдаватись в демагогію та тривалі ліричні відступи. Перейдемо відразу до суті. Варто розглянути лише кілька пунктів вказаної заяви, аби довести її беззмістовність та абсурдність.

Заява «собору» УПЦ КП – розмова німого з глухим

В цьому тексті «прекрасним» є все! Кожне слово, як кажуть в народі, – на вагу золота. Однак, серед цих «самородків», трапляються одиниці, які просто таки обрамлені в діамантові пояси. Саме на них і зупинимо нашу увагу.

«Єдиною твердою основою для подолання існуючого церковного розділення та утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви є канони та історичні традиції Вселенського Православ’я. Лише неухильне слідування цим канонам, історичним традиціям та прецедентам може привести процес церковного об’єднання до успішного завершення», – свідчить пункт 1-й заяви собору УПЦ КП.

Пройдемося по канонах? Ввідним правилом Церкви, яке чудово охарактеризує український церковний розкол є наступне: «Наприклад, якщо хто, бувши викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння і священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву, це є самочинне збіговисько» (Перше канонічне Послання святителя Василія Великого до Амфілохія Іконійського).

  Як варіант, наведемо і слова святих отців стосовно розколу. Наприклад, ось, що каже про церковний розкол святитель Кіпріан Карфагенський: «Пам’ятайте, що засновники та керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, що кров мученицька не може загладити його!».  

Здається, цих слів авторитетних святих Православної Церкви достатньо, аби дати характеристику всім без винятку церковним розколам, на яких би засадах вони не були побудовані та якими б ідеалами не вмотивовані. Хтось зараз пригадає зашарпану «мантру» про те, що РПЦ не була визнана більше сотні років і т.п.. Одразу хотілося б заперечити, вказавши на те, що РПЦ не перебувала в розколі, а лише в стані невизнаної автокефалії. На відміну від «Київського патріархату», РПЦ в часи свого «невизнання» мала Євхаристичну єдність з помісними Церквами світу, про що свідчить історія.

Логічно слідує, що «неухильне слідування канонам», до якого апелюють в УПЦ КП, в першу чергу ними самими порушене. Отже для того, аби апелювати до канонів Православної Церкви, потрібно для початку виправити власні порушення, а вже потім повчати дотриманню церковних правил всіх навколо.

Що ж до «слідування прецедентам», – подібна риторика навряд чи може бути взята за основу в питанні подолання церковного розколу. Адже з таким успіхом свого визнання і автокефалії могтимуть вимагати всі ті чисельні релігійні структури, які іменують себе «православними» та в голові яких стоять особи, які свого часу знаходились в єдності з канонічним Православ’ям і навіть мали апостольське приємство.

Позиція Помісних Церков щодо УПЦ КП є цілком зрозумілою. Не забуваймо, що «патріарха» Філарета було не просто відсторонено від священнослужіння, а позбавлено всіх ступенів священства. В церковній практиці не існує випадків, щоби людину, позбавлену сану поновили в її статусі. Жодним церковним каноном це не передбачено.

«Канонічними передумовами для існування в Україні єдиної і автокефальної Помісної Православної Церкви є безперервна, понад 1000-літня історія діяльності Православної Церкви в українських землях, наявність достатньої для самостійного церковного життя кількості архієреїв, священнослужителів та мирян. До цих умов належить наявність окремого українського народу, який має власну суверенну державу», – йдеться далі в заяві собору УПЦ КП.

Однак вже далі, в пункті 2-му тієї ж заяви, йдеться наступне: «Слід зауважити, що канонічні правила Православної Церкви не визначають конкретної процедури набуття тією чи іншою Церквою автокефального статусу. Не мають єдиного бачення цієї процедури і Помісні Православні Церкви, через що питання про автокефалію та спосіб її проголошення виключене з переліку тем для роботи очікуваного невдовзі Всеправославного Собору».

І що ми бачимо? Цілковите протиріччя самим собі в одному й тому ж тексті. Спочатку собор УПЦ КП вказує читачам на «канонічні передумови» існування в Україні автокефальної Церкви. А пізніше, буквально за 2 абзаци, в заяві говориться про те, що «канонічні правила Православної Церкви не визначають конкретної процедури».

До речі, а чи справді немає жодних передумов, які могли б вплинути на отримання автокефалії? Насправді, ситуація в кожній Церкві – індивідуальна. Що ж до України, то для формування тут Помісної Церкви потрібні не «понад 1000-літня історія діяльності Православної Церкви в українських землях, наявність достатньої для самостійного церковного життя кількості архієреїв, священнослужителів та мирян», як про це йдеться в 2-му абзаці 1-го пункту заяви собору УПЦ КП, а, в першу чергу, легалізація цієї структури законним, канонічним шляхом, як про це було сказано в перших реченнях заяви.

Натомість «Київський патріархат», не шукаючи конструктивних рішень, цькує політикум та маргінальне суспільство на УПЦ та УАПЦ, вимагаючи «заборонити», «позбавити прав», «забрати лавру/монастир/храм», «перейменувати», тощо. Тобто в УПЦ КП ні в якому разі не хочуть поступитись своїми позиціями на користь благої мети подолання церковного розколу в Україні.

Демагогія заяви «архієрейського собору» УПЦ КП позбавлена будь-якого натяку на те, аби справді долати розкол. Про це йдеться, як бачимо, вже в перших реченнях тексту. «Київський патріархат» неухильно тримає курс на абсолютну самоізоляцію та загострення міжконфесійного протистояння. Чи приведе це до подолання розколу? Судіть самі…

Сергій Назарчук

Схожі публікації