Національні особливості не повинні служити приводом для розділення Церкви й точно не повинні бути приводом до зарозумілого звеличення свого народу над іншим. Про це керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) розповів у проекті «Аргумент: Хто глава Православної Церкви?», опублікованому на каналі «ВІТРАЖІ: про віру у фарбах» у YouTube.
Владика Антоній назвав 9 основних принципів, які визначають взаємовідносини між єпископами і питання управління в Православній Церкві.
- Єдність – принцип існування Православних Церков: «Єдність Православних Церков – це єдність братів у Христі, які живуть у різних куточках землі і не забули про свою духовну спорідненість».
- Христос – глава Церкви: «Коли Христос послав своїх учнів проповідувати Євангеліє, Він не визначив нікого з них бути чільним над іншими. Кожен з апостолів отримав за жеребом особливу область не для почесті і прибутку, а для проповіді і свідчення про Істину».
- Правила для всіх без винятку: «Керуючись духом братньої любові у спільній справі спасіння, Православна Церква на Вселенських Соборах встановила чіткі правила, якими повинні керуватися всі Помісні Православні Церкви».
- Не жадай дому ближнього свого: «Так, 2-е правило 2-го Вселенського Собору говорить: “Обласні єпископи та не пропагують своєї влади на церкви за межами своєї області, і так не змішують церков”».
- «Першість честі» ≠ першість влади: «3-тє правило цього Собору говорить про першість честі, яку має Константинопольський предстоятель у православному світі. Першість честі, але не першість влади. Причому основою такого високого становища Царгородського єпископа було не що інше, як знаходження його кафедри у новій столиці Римської імперії».
- Головна першість – першість у чесноті: «36-е правило Трульського Собору встановлює порядок честі перших чотирьох Патріархатів: Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського, на основі якого складається і поповнюється диптих Помісних Церков. Церковне правило встановлює особливий характер відносин всередині православного світу, в дусі, наповненому християнськоюї любов’ю і взаємоповагою».
- Перевага етнічних інтересів над загальноцерковними – помилка: «Адміністративний поділ Вселенської Церкви будується насамперед на територіальному, а не етнічному принципі. За нормальних умов православні християни будь-якої народності, що проживають на одній території, складають одну парафію та окормляються одним єпархіальним єпископом. Бо, за словом апостола Павла, “у Христі немає ні Грека, ні Юдея, ні обрізання, та необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного».
- В головному – однодумність, в другорядному – розмаїття: «Національні особливості, безумовно, враховуються. Так, в Українській Православній Церкві є єпархії, де за потреби проводять богослужіння на мові місцевих вірян. Але національні особливості не повинні служити приводом для розділення Церкви, Тіла Христового. І вже точно не повинні бути приводом до зарозумілого звеличення свого народу над іншим. Тому говорити зараз, подібно до Константинопольського патріарха, про верховенство грецького народу – в Церкві недоречно і неприпустимо».
- Немає обраних, є Христові: «Час богообраного народу залишився в Старому Завіті. Тепер всі ми – один народ, народ Христовий».