Константинопольський патріарх продовжує експлуатувати міф про «Церкву-Матір» та невдячних «дітей».
На наш погляд, претензія на постійний статус «Церкви-матері» протирічить православній еклезіології, згідно з котрою після виникнення нової автокефалії материнсько-дочірні відносини міняються на сестринські – рівні відносини двох «дорослих» та зрілих церковних спільнот.
Константинопольська Церква відносно інших Помісних Церков є саме сестринською Церквою. І слов’янські Церкви більше не її «діти» і давно нічого їй не винні.
Тут просто напрошується можливість застосувати до поведінки патріарха Варфоломія «трансакційний аналіз Берна» – психологічну модель американського психолога Еріка Берна, котра слугувала для опису та аналізу поведінки людини.
«Наріжним каменем трансакційного аналізу є положення про те, що одна і та сама людина, перебуваючи у певній визначеній ситуації, може функціонувати, виходячи з одного з трьох его-станів, котрі чітко відрізняються один від одного».
Его-стан батьківства, его-стан дорослого та его-стан дитини.
Патріарх Варфоломій постійно апелює до минулого («батьків» та батьківських установок) і намагається поводитись так, ніби він є якимсь патріархом середньовічного Константинополя, відверто ігноруючи поточний стан справ. Використовуючи термінологію Берна, він реалізовує «сценарій» – «план життя, складений у дитинстві».
Звідси «трансакція», «що пересікається» (як називає її Берн) (одиниця спілкування, котра складається зі стимулу та реакції) між Фанаром та Помісними Церквами, коли скерування стимулу та реакції перетинаються, і таким чином створюється підстава для скандалів (конфліктів).
Коли слов’янські Церкви поводяться як «дорослі», приймаючи самостійно рішення та відстоюючи свою незалежність, це дратує Варфоломія, котрий претендує на роль «батька» та намагається повчати «невдячних дітей», що не дослуховуються до його порад.
Згідно з Берном, «батько» вважає «дитину» дорослим лише тоді, коли дитина повною мірою починає виконувати батьківський сценарій. Очевидно, коли цього не відбувається, трапляється конфлікт.
Завдання міжцерковної дипломатії, таким чином, має полягати у тому, щоби дійти до «додаткової» або «паралельної» трансакції, за котрої стимул, що виходить від одного суб’єкта (Помісної Церкви), безпосередньо доповнюється реакцією іншого. Для цього Константинопольська Церква та її предстоятель повинні усвідомити реальність та знайти спосіб більш конструктивної взаємодії з іншими Помісними Церквами.