«У відповідь на відомі телеграму та лист Вашого вельми любимого та шанованого Блаженства з приводу проблеми, що виникла у Вашій Святішій Руській Церкві та призвела її Священний Синод за відомими йому причинами до вилучення до недавнього часу провідного члена Синоду митрополита Київського пана Філарета, ми бажаємо братерськи повідомити Вашій любові, що наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виключної з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає синодально вирішене про вище сказане, не бажаючи заподіяти жодних труднощів Вашій Церкві…»

Патріарх Константинопольський Варфоломій

Глибоко помиляються ті церковні аналітики, які вважають, що «вирішення» української проблеми було консолідованим серед єпископату Константинопольської Церкви. Це значна помилка. Насправді рушійною силою у цьому питанні була і є партія митрополита ПруськогоЕлпідофора (Ламбридіадіса). Архієрея пов`язують тісні стосунки з певними відомствами США. Є доволі цікава інформація, що саме Елпідофора мають намір призначити на Архієпископію Константинополя у США, яку очолює скандальний для Фанару архієпископ Димитрій Тракателліс. Тому цілком природньо, що владика Елпідофор проводить дану «проамериканську» політику в Україні.

На радарі «церковної геополітики» нинішній ієрарх, а тоді ще отець Елпідофор з`явився навесні 2008 року. Тоді на Фанарі відбулися серйозні кадрові чистки: фактично три основні ієрархічні посади, адміністративна верхівка Константинополя,  були замінені. Партія Мелітона (Караса) Філадельфійського, який обіймав посаду Секретаря Священного Синоду, добровільно (???) пішла у відставку.

Разом з ним були звільнені голова особистої канцелярії патріарха Варфоломія – митрополит СевастійськийДимитрій (Комматас) та великий протосингел (керуючий справами) митрополит ІконійськийФеоліпт (Фенерліс). Варто зазначити, що ці архієреї – Мелітон, Димитрій та Феоліпт – більше 10 років перебували на своїх адміністративних посадах, і їхнє звільнення не було пов`язане з канонічно-дисциплінарними аспектами діяльності. Фактично дана ротація була здійснена патріархом Варфоломієм, щоб поставити своїх, потрібних людей.

Саме навесні 2008 року архімандрит Елпідофор призначається на посаду Секретаря Священного Синоду Константинопольської Церкви. А 25 липня 2008 року, коли була перша спроба Фанару проголосити  так звану автокефалію в Україні, владика Елпідофор президентом Ющенком був нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за  «вагомий особистий внесок у розвиток духовності та з нагоди святкування в Україні 1020-ліття Хрещення Київської Русі». Але тоді «автокефальний проект» вдалося дипломатично згорнути. Однак тодішні події, як показує реальна ситуація, були лише репетицією. У 2019 році цей же архієрей отримав орден Ярослава Мудрого вже ІV ступеня за «видатну діяльність, скеровану на зміцнення авторитету православ’я у світі, утвердження ідеалів духовності та милосердя, вагомий особистий внесок у розвиток автокефальної помісної Православної Церкви України».

Митрополит Елпідофор запам`ятався в історії як автор скандального відгуку «Перший без рівних. Відповідь на позицію Московського Патріархату з проблеми першості у Вселенській Церкві», дана відозва уже декілька років тому неформально підтвердила неписаний постулат  primussineparibus «перший без рівних»: «…у випадку архієпископа Константинопольського ми спостерігаємо унікальне співпадіння всіх трьох рівнів першості, а саме місцевого (як архієпископ Константинопольський та Нового Риму), регіонального (патріарх) та вселенського або всесвітнього (як Вселенського Патріарха). Ця потрійна першість переходить у конкретні привілеї, такі, як право на апеляцію та право надавати або забирати автокефалію (наприклад, Архідіоцезів-Патріархатів Охридського, Печського і Тирновського тощо), це привілей, котрим Вселенський Патріарх користувався навіть у випадку рішень, не підтверджених рішеннями Вселенських Соборів, як і у випадку нових Патріархатів, першим з котрих є Московський…».

Таким чином, ми бачимо два важливі аспекти: право апеляції (що суперечить баченням інших Помісних Церков) і право надання автокефалії (що суперечить документам, підписаним Фанаром протягом підготовчих комісій до Всеправославного собору, де підкреслювався соборний консенсус). Далі митрополит Елпідофор резюмує «…якщо ми будемо говорити про джерело першості, то джерелом першості є та сама людина, архієпископ Константинопольський, котрий саме як єпископ є першим «серед рівних», але як архієпископ Константинопольський є першим ієрархом без рівних (primussineparibus)…».

В контексті сучасних міжправославних взаємовідносин постала гостра проблема вирішення  «українського питання» нецерковними методами. Але якщо проаналізувати історію, то після розпаду Османської імперії у 1923 році утворилася Турецька республіка на чолі з Кемалем Ататюрком, і внаслідок «малоазійської катастрофи», як вона іменується в історіографії, Константинопольський патріарх втратив свою паству. От тоді Фанар і став геополітичним гравцем в політичній орбіті.

Томос 1924 року Польській Церкві це яскраво підтверджує, оскільки вказується на дуже дивний аспект  «відділення від Нашого Престолу Київської митрополії та залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі та їхнє приєднання до Святої Московської Церкви ніяк не було здійснене у відповідності до нормативних канонічних порядків, і не були дотримані обумовлені у них же [права] широкої церковної самостійності Київського митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу»– таким чином, виникає нонсенс у канонічному і еклезіологічному форматі: з 1686 до 1924 року – 238 років Фанар взагалі не ставив під сумнів акт передачі Київської митрополії, і лише внаслідок історичних перипетій, які дуже сильно вдарили по Константинополю, він переглядає акти минулого.

Фактично усе XX століття проходить під форматом зазіхань Константинополя: в 1923 році Фанар включає у свій склад Фінляндську Церкву (яка на той час входила в юрисдикцію Руської Церкви ), підтримує розкол обновленціву Руській Церкві, самостійно намагається вирішувати питання православної діаспори, в односторонньому порядку прагне надавати автокефалії і приймати апеляції з інших Помісних Церков.

Відомий архієрей Константинопольської Церкви митрополит Діоклійський Калліст (Уер) висловив незгоду з рішенням Варфоломія скасувати акт 1686 року: «Хоча я є митрополитом Вселенського Патріархату, я абсолютно незгідній з позицією, котру зайняв патріарх Варфоломій. З усією належною шаною до мого патріарха, я зобов’язаний сказати, що я згідний з думкою, висловленою Московським Патріархатом, що Україна відноситься до Руської Церкви. Врешті-решт, Київська митрополія за угодою 1686 року була передана з-під омофору Вселенського Патріархату під омофор Московського, і таким чином, протягом 330 років Україна була частиною Руської Церкви».

Нині усі ми перебуваємоу стадії розгубленості. Більшість Помісних Церков не визнають так звану ПЦУ і вказують, що православ`я може розколотися. Важко уявити, що події XI століття можуть повторитися у XXI. Той же владика Калліст резюмує: «врешті, як каже Аристотель, навіть Бог не може змінити минуле». Очевидно,Фанар має змиритися зі своєю помилкою (і згадати, що Візантія припинила існувати у 1453 році) і відновити міжправославні консультації. Без сумніву, в єпископаті Константинополя є архієреї, які зацікавлені у стабілізації ситуації, адже політика Фанару відображає роль лише меншості. Сподіватимемось, що здоровий глузд переможе.

МАРК ОБНОРСЬКИЙ