1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. То з ким об`єднався Філарет у 1992-му? (Частина 3)

То з ким об`єднався Філарет у 1992-му? (Частина 3)

До питання про історію Київської митрополії

(Митрополит Філарет (Денисенко).

Частина 3

Церковний рух за автокефалію Православної Церкви на Україні знову з`явився у 1989 р. в Галичині. Активізація уніатства, пов`язаного з насильством, породила перехід до «автокефалії». Друга причина: утворення на Західній Україні екстремістського крила в Рухові, що виступає за відділення України від Радянського Союзу, за утворення Української Народної Республіки, оголошеної свого часу Симоном Петлюрою, який в 1919 році виступив за утворення так званої Української Автокефальної Православної Церкви. Автокефалія потрібна церковним силам як засіб для досягнення політичних цілей.

10 вересня 1989 р. у зв`язку з ситуацією на Західній Україні, що дедалі ускладнюється, митрополит Київський Філарет провів у Почаївській Лаврі нараду духовенства західних єпархій. Вже тоді деякі священики обережно висловились за утворення на Україні автокефальної церкви. Ще раніше (19 серпня) настоятель Петро-Павлівської церкви м. Львова Володимир Ярема оголосив свою парафію автокефальною і вийшов з юрисдикції Московського Патріархату.

Коли 29 жовтня 1989 р. уніати насильно захопили Преображенський храм м. Львова, протоієрей Віталій Політило оголосив автокефальною Успенську парафію м. Львова. Їхній приклад наслідували інші парафії м. Львова і Львівської області. У грудні 1989 р. після насильницького захоплення уніатами Воскресенського собору м. Івано-Франківська у Галичі відбулися збори духовенства (190 чол.), які заявили про свій вихід з юрисдикції Московського Патріархату і перехід в автокефалію.

22 жовтня 1989 р. преосвященний Іоанн (Бондарчук), колишній єпископ Житомирський, перебуваючи за штатом через хворобу, всупереч церковним канонам (Сардік. собор, 17-е правило) самовільно відправив на території Львівської єпархії в церкві Петра і Павла літургію, висвятив диякона і оголосив про утворення Української автокефальної апостольської церкви греко-українського обряду, а себе назвав її «первоієрархом». 1 листопада 1989 р. він повідомив телеграмою у Московську Патріархію «про свій вихід із складу ієрархії Руської Православної Церкви». Так було покладено початок нового розколу «автокефалістів» на Україні.

6 листопада 1989 р. Екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет разом з архієпископом Іринеєм (нині митрополит Дніпропетровський і Павлоградський УПЦ – авт.) через духовенство намагалися зв`язатися з єпископом Іоанном і утримати його від розколу, але він не погодився на зустріч. Відмовився він прибути і на засідання Священного Синоду, куди запрошували для розгляду його справи.

14 листопада 1989 р. Священний Синод під головуванням Святішого Патріарха Пимена у розширеному складі розглянув справу єпископа Іоанна і позбавив його священного сану та чернецтва. Учинений ним розкол у Церкві Священний Синод, згідно з церковними канонами, кваліфікував як самочинне зборище, як тяжкий гріх, який, якщо залишиться нерозкаяним, за вченням святих отців, не змивається навіть мученицькою кров`ю. Священний Синод визначив надалі називати колишнього єпископа Іоанна Василем Миколайовичем Бондарчуком. Усі священнодійства, які можуть ним відправлятися, були оголошені недійсними, хіротонії – безблагодатними, церковні розпорядження – незаконними. Ті священнослужителі, які матимуть з ним церковне спілкування, заборонені у священнослужінні до часу повного розкаяння, а таїнства і священнодійства, які вони відправляють, вважаються безблагодатними і неспасенними.

15 листопада 1989 р. Синод Української Православної Церкви під головуванням Екзарха України (митрополита Філарета Денисенка – авт.) звернувся до духовенства, чернецтва і всіх чад Українського Екзархату з посланням, в якому він закликав українську паству зберігати церковну єдність і не піддаватися спокусі розколу.

30 – 31 січня 1990 р. відбувся Архієрейський Собор, який заслухав доповідь митрополита Київського і галицького Філарета, Патріаршого Екзарха всієї України, про становище у Руській Православній Церкві у зв`язку із загостренням міжнаціональних, міжконфесіональних відносин у деяких регіонах нашої країни, а також про колишнього єпископа Іоанна (Бондарчука). У доповіді повідомлялося, що він назавжди вибув з підпорядкування Руської Православної Церкви, і що він вже одержав сан архієпископа від «голови» так званої Української Автокефальної православної Церкви у США «митрополита» Мстислава Скрипника.

Виходячи з канонічних принципів, що автокефалія не засновується самочинно, а дарується найвищою владою Матері-Церкви, і що одна автокефальна церква не може бути на території іншої автокефальної церкви, а також враховуючи порушення церковної дисципліни, передбачені 14-м і 15-м правилами Двократного собору, 31-, 35-, 15-, 16-, 12-м Апостольськими правилами й іншими, Архієрейський Собор підтвердив визначення Священного Синоду від 14 листопада 1989 р. щодо колишнього єпископа Іоанна Бондарчука і заявив про повну неканонічність проголошеної ним Української Автокефальної Православної Церкви греко-католицього обряду. Собор закликав усіх священнослужителів і мирян, які вільно чи невільно, свідомо чи несвідомо залучилися до розколу, повернутися у лоно Матері-Церкви.

Незважаючи на постанови Архієрейського Собору, під впливом обстановки, що ускладнювалася, і тиску з боку нецерковних сил, розкол українських автокефалістів продовжував розширюватися у трьох західних єпархіях Українського Екзархату. Єпархіальні архієреї західних єпархій проводили зустрічі з духовенством, застерігаючи їх від розколу. У травні 1990 р. Екзарх України провів зустріч з духовенством Тернопільської єпархії. Було вжито заходів щодо роз`яснення згубності розколу українських автокефалістів через засоби масової інформації: церковні газети і журнали, світську пресу, телебачення, а також через особисті зустрічі і бесіди.

Навесні 1990 р. у Болехові Івано-Франківської області потайки від церковної громадськості колишній єпископ Іоанн Бондарчук відправив першу єпископську «хіротонію». Окрім Бондарчука у відправленні «хіротонії» брав участь позбавлений дияконського сану колишній клірик Тульської єпархії Віктор Володимирович Чекалін, який називає себе єпископом так званої «істинно православної церкви» Вікентієм. Третій учасник «хіротонії» залишається невідомим. Потім Бондарчук «висвятив» ще кілька лжеєпископів.

5-6 червня у Києві відбувся так званий Всеукраїнський собор УАПЦ, на якому були присутні кілька десятків священиків і мирян, серед яких були представники екстремістського крила Руху. На «Соборі» розроблено і прийнято устав. «Архієпископ» Іоанн поставлений митрополитом Львівським і Галицьким і обраний Місцеблюстителем патріаршого престолу. Предстоятелем УАПЦ став 92-річний Мстислав Скрипник, який очолює УАПЦ в США. «Собор» обрав його «Патріархом Київським і всієї України». «Всеукраїнський собор», що проходив не в храмі, як це прийнято у Православній Церкві, а у приміщенні клубу, керувався не церковними канонами, а так званими «липківськими канонами», прийнятими у 1921 р. таким же «Всеукраїнським собором».

Помісний Собор Руської Православної Церкви (7-8 червня 1990 р.), який обрав Патріархом Московським і всієї Русі преосвященного Алексія, Митрополита Ленінградського і Новгородського, підтвердив постанову Архієрейського Собору 30-31 січня 1990 р. і прийняв спеціальне рішення щодо обстановки, яка склалася на Україні. У 21-му параграфі Постанови Помісного Собору сказано: «Наша багатонаціональна Церква благословляє національно-культурне відродження народів, які входять до неї, але відкидає шовінізм, сепаратизм і національний розбрат. У відповідь на законне сподівання православних на Україні, українські єпархії були об`єднані у самокеровану Українську Православну Церкву. Ця Церква володіє широкою самостійністю, зберігає законний канонічний зв`язок як з Московським Патріархатом, так і з усіма іншими Помісними Православними Церквами. Утворення незалежної Української Православної Церкви відкриває можливість, уникаючи розколу й ізоляції від Вселенського Православ`я, здійснювати подальше удосконалення своєї самостійності, не погрішаючи при цьому проти священних канонів і зберігаючи любов і мир між чадами церковними».

Український єпископат вважає Постанову Помісного Собору своєчасною. Бо, хоча нині «автокефальний» рух поширився в основному в Галичині, все ж нецерковні сепаратистські кола сприяють розповсюдженню розколу по всій Україні. Бажаючи протистояти розкольницькій автокефалії, яка виникла на Україні, і зберегти єдність Московському Патріархату, єпископат Української Православної Церкви прийняв 9 липня 1990 р. Звернення до Святішого Патріарха і Священного Синоду, в якому він просить наповнити конкретним змістом прийняте на Помісному Соборі рішення про самостійність і незалежність Української Православної Церкви.

Далі буде…

Православний вісник 1991 р., №4.    

Попередній запис
«Правий сектор» Київщини взявся до роботи: нові заклики про перехід громади під крило УПЦ КП
Наступний запис
Спільної молитви з УПЦ КП не було – УПЦ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее