Афонські старці опублікували відкритий лист до Святого Кіноту Святої гори Афон, в якому висловили занепокоєння у зв’язку з наданням українським розкольникам автокефалії. Лист датований 17 березня 2019 року:
«З великою скорботою і занепокоєнням ми дізнаємося про те, що відбувається в Православній Церкві в цілому по причині неканонічного надання автокефалії розкольникам України без згоди канонічної автономної Церкви на чолі з Митрополитом Онуфрієм, яка продовжує вважати нових автокефалів розкольниками, не має з ними спілкування, а на підставі священних канонів і з усіма тими, хто має спілкування з розкольниками. Руська Церква вже перервала спілкування зі Вселенським патріархатом, який, незважаючи на ясну заборону священних канонів, самочинно надав автокефалію, вторгшись за межі своїх кордонів в чужу юрисдикцію. Таким же точно чином вчинять і інші Церкви, як вони вже заявили.
Існує загроза розширення і поширення розколу в масштабах, подібних розколу 1054 року. Ще не затягнулися рани і травми, викликані Собором в Колімбарі на Криті, який воцерковленнямєресей і підтримкою всеєресіекуменізму розірвав будь-який зв’язок із такою, що засуджує ці єресі, православною отцівською і Соборною традицією. Ми стоїмо перед новими ранами на тілі Церкви, виняткова відповідальність за які лежить на Вселенському патріархаті, коли виправдовуються вже не єресі, а розколи.
Таким чином завдається удар і виникають перешкоди для спасіння людей, тому що Святе Письмо і отцівська традиція багаторазово навчають, що єресь і розкол ведуть до погибелі, оскільки там не діє Святий Дух. Ми обмежимося лише небагатьма свідченнями. Зараховуючи розкол до другого після єресі екклесіологічного відхилення, Василь Великий вчить, що «ті, що відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло надання благодаті, тому що минулося законне спадкоємство».
А далі він продовжує говорити про те, що вони не можуть вже більше іншим через таїнства надавати благодать, від якої самі відпали: “Але відторгнуті, ставши мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали”. Також прагнучи запобігти розколам, святитель Іоанн Златоуст вчить, що розколювати Церкву є зло не менше, ніж впадати в єресь: “Чинити розділення в Церкві не менше зло, як і впадати в єресі”.
Він вважає, що ніщо так не гнівить Бога, як поділ і розколи, і згадує думку святого чоловіка, згідно з якою навіть мученицька кров не може загладити гріха розколу. Єресь і розкол є справи диявола. Коли йому не вдається перешкодити спасінню за допомогою єресей, тоді він діє так, щоб спровокувати розколи. 13-е правило проведеного при Фотії Великому в 861 році дворазового Константинопольського Собору в стислому вигляді демонструє образ думок всієї Церкви: “Вселукавий, посіявши в Церкві Христовій насіння єретичних плевел, і бачачи, як їх із коренем посікає меч Духа, вступивши на інший шлях підступності, зазіхаючи розділити Христове тіло божевіллям розкольників”.
Причина занепокоєння і написання цього листа полягає в тому, що ми, ченці, бажаємо проявити свою рішучість і не стати причасниками розколу, піддавши таким чином небезпеці наше спасіння. Ми залишили світ і задоволення світу і вживаємо душу і тіло на аскетичні подвиги, щоб знайти милість Божу. Хіба не було б непрощенним нерадінням і божевіллям привести в непридатність наші труди і сподівання, причащаючись з відлученими від євхаристійного спілкування українськими розкольниками, виверженими з сану Руською Церквою, якій вони належать три з гаком століття, згідно з постійним, безперервним і загальним визнанням всіх православних, не виключаючи Вселенський патріархат? В даному випадку канонічна традиція ясна. 33-е правило Лаодикійського Собору забороняє спільні молитви з єретиками і розкольниками: “Про те, що не має молитися разом із єретиками або розкольниками”.
А 2-е правило Антіохійського Собору визначає, що той, хто буде в спілкуванні з відлученими, то так буде і сам поза спілкуванням, і що інша Церква не може відновити відлучених від спілкування: “Так не буде дозволено мати спілкування з відлученими і приймати в одній Церкві тих, яких не приймають у зборах іншої Церкви. Якщо ж хто-небудь з єпископів, або пресвітерів, або хто-небудь із кліру буде в спілкуванні з відлученими, то нехай буде і сам поза спілкуванням як порушує церковне правило”.
Відлучених від спілкування Синод іншої Церкви повернути в спілкування не може, а тільки той, хто піддав їх покаранню. Порушують це правило, як вчинив патріарх Варфоломій з українськими розкольниками, яких піддала забороні Руська Церква і яких тільки вона одна може повернути до спілкування, вивергаються з Церкви. Так велить і 4-е правило того ж Антіохійського собору: “Якщо єпископ, вивержений Собором, або пресвітер, або диякон, вивержений своїм єпископом, дерзне зробити будь-яке служіння, – єпископ чи як і раніше за своїм звичаєм, або пресвітер, або диякон, – то йому вже не залишається надії ні відновитися на іншому Соборі, ні виправдатися. Крім того, всіх, хто перебуває в спілкуванні з ними, слід відлучати від Церкви, особливо якщо вони, знаючи рішення, винесене проти вищевказаних осіб, ризикнули мати з ними спілкування”.
Церковна ситуація в Україні, хоча і проста, все ж небезпечно ускладнилася після незаконного вторгнення патріарха Варфоломія в чужу юрисдикцію і входження в спілкування з позбавленими спілкування розкольниками. До 1686 року Україна підпорядковувалася Вселенському патріархату, як раніше, до 1590 року, підпорядковувалася йому і Руська Церква. У 1686 році діянням патріарха Діонісія IV вона увійшла в юрисдикцію Московського Патріархату, в якій за загальноправославною згодою перебуває аж до цього дня 333 роки. Одночасно з виникненням після падіння комунізму в 1990 році незалежної української держави постало питання і про створення незалежної автокефальної Церкви.
Мова йде про законне і виправдане прохання, на яке Руська Церква відгукнулася частково, надавши статус широкої автономії, але не повної автокефалії. Заперечуючи проти цього рішення, митрополит Київський Філарет, тоді ще канонічний єпископ Руської Церкви, після своєї поразки на виборах Патріарха Московського справив розкол, створивши свою власну, незалежну Церкву, за що був покараний позбавленням сану і анафематствуваний.
Існувала ще одна розкольницька Церква під керівництвом МакаріяМалетича, зверженого з сану священика, який згодом “був висвячений у єпископи” не просто розкольниками, а одночасно і позбавленими формального канонічного спадкоємства. Всі православні вважали ці два позбавлені спілкування угруповання розкольницькими. Але нещодавно, 15 грудня 2018 року, вони з’єдналися і 6 січня 2019 року в якості канонічної Церкви були самочинно прийняті в спілкування одним лише патріархом Варфоломієм.
А канонічною і законною Церквою до цього дня усіма вважається та, яка належить юрисдикції Руської Церкви – автономна Українська Церква на чолі з Митрополитом Онуфрієм. Ми не будемо далі заглиблюватися в історичний, канонічний і геополітичний аналізи, багато з яких дають переконливі пояснення щодо втручання Константинополя в українське питання.
Ми зацікавлені в тому, щоб відзначити екклесіологічні і сотеріологічні наслідки і прояснити нашу власну позицію, висловивши свою стурбованість. Давно відомо, що патріарх Варфоломій не має особливої поваги до священних канонів, які він порушував і порушує, особливо щодо зв’язків із єретиками, а зараз ще й з розкольниками.
Він втрутився в питання української автокефалії, не маючи на те канонічної юрисдикції і повноважень. Спочатку, спираючись на недостатньо освічених чи корисливих богословських консультантів, він спробував обґрунтувати своє вторгнення посиланням на таке встановлення, як еклітон, тобто що він один, як другий папа, може приймати апеляції та звернення з інших автокефальних Церков, оскільки є нібито не першим серед рівних, а першим без рівних, згідно з новоявленою папською думкою горе-богословів постотцівської епохи.
Але цей аргумент відразу ж із шумом упав, тому що суперечить соборній системі управління Церквою, в рамках якої всі патріархи і предстоятелі розглядаються як рівні між собою, а Константинопольський має лише першість честі, а не влади, на що претендує папа. Право ж прийняття апеляцій поширюється тільки на належні до його власної юрисдикції, а не до юрисдикції інших патріархів. Безперечна і безсумнівна канонічна традиція, яку в стислому вигляді виклав богорушний розум одного з наших найбільших богословів і каноністів преподобного Никодима Святогорця, перед величчю якого повинні посрамитися всі, хто задумав і пропонують нововведення або приховують пусте.
У розлогій примітці він коментує 9-е правило IV-го Вселенського Собору, яка передбачає, що у разі виникнення сумніву в судових рішеннях єпископи та інші клірики звертаються до екзарха дієцезії або до предстоятеля престолу царського граду. Преподобний отець тлумачить правило на підставі церковної історії, багатьох інших правил, [думки] авторитетних давніх каноністів, а також візантійського законодавства благочестивих царів, стверджуючи, що: “Константинопольський патріарх не має права діяти в діоцезах і областях інших патріархів, і це правило не дало йому права приймати апеляції по будь-якій справі у Вселенській Церкві”.
Серед іншого, він цитує і думку авторитетного каноністаЗонари, який говорить, що “Константинопольський патріарх розглядає апеляції тільки підлеглих Константинопольському патріарху, як і римський папа розглядає лише апеляції тих, хто підкоряються папі римському”, і що “Константинопольський патріарх є перший єдиний і останній суддя над підпорядкованими йому митрополитами – але не над тими, які підпорядковуються іншим патріархам”.
Коли ж патріарх Варфоломій переконався в тому, що у своєму транскордонному втручанні в межі чужої юрисдикції він не може спертися на еклітон, то з допомогою готових прислужитися йому власних радників через 333 роки виявив, що Україна належить до юрисдикції не Руької, а Константинопольської Церкви! Його неуважні або войовничі богослови приховали і перекручено перетлумачили безліч документів і думок, щоб прийти до смішного висновку про тимчасовий характер передачі України Руській Церкві (тимчасовий характер довжиною в три з гаком століття!), а зараз ця поступка скасовується.
Необхідно відзначити, що всі без винятку автокефальні Церкви до цього дня завжди вважали і вважають Українську Церкву частиною Церкви Руської, а Митрополитом Київським визнають мудрого і скромного владику Онуфрія. Отже, відновлення українських розкольників чужим, патріархом, який втрутився і самочинно надав їм церковну автокефалію, яку не просила канонічна Помісна Церква, всупереч протилежній думці їх власного церковного священноначалля, без всеправославного консенсусу, а скоріше, незважаючи на всеправославне заперечення, уявне і неканонічне відсилання на право приймати апеляції, сміхотворна претензія на юрисдикцію через три з гаком століття, яка супроводжувалась перетлумаченням відповідних документів, роблять статус нової автокефалії проблематичним.
Розкольники залишаються розкольниками, а єдиною канонічною Церквою в Україні є та, яку очолює Митрополит Онуфрій. І тому ні одна автокефальна Церква до цього дня, за винятком Константинопольської, не визнає нового “митрополита” лжеавтокефальної “Церкви” – розкольника Епіфанія.
Ми вважаємо не тільки несправедливою, але і позбавленою елементарної логіки зумисну короткозорість деяких стосовно цього основоположного погляду на дану проблему і односторонню з їхнього боку концентрацію не зв’язаних з цим поглядом питаннях: наприклад, на націоналізмі або екуменізмі головних представників (минулого і сьогодення) Руської, але не канонічної Української Церкви, на які вони наводять збільшувальне скло, щоб виправдати неканонічність вчинків.
Ми, більшість отців-святогорців, зраділи радістю великою, коли переважною більшістю голосів Священний Кінот прийняв рішення не направляти представників або навіть вітального листа на інтронізацію розкольника Епіфанія. Але дуже засмутилися через монастирі, які опинилися [в цьому питанні] в меншості, і через тих небагатьох окремих осіб, які поступилися тиску, проігнорували ваше рішення і взяли участь в інтронізації! Точно такі ж почуття радості наповнили наші серця з приводу того, що багато обителей стали на заваді відвідування їх “єпископами” і “кліриками” нової лжецеркви, але гіркота і безпристрасний гнів – у відношенні, на щастя, тих небагатьох, які люб’язно прийняли їх і/або співслужили з ними!!!
Високопреподобні чесні отці, в силу серйозності даного питання, заради того авторитету і резонансу, які має афонське свідчення у всьому православному світі, а також задля забезпечення афонської єдності в середині ПРОСИМО ВАС до всеправославного рішення заборонити доступ зазначеним розкольникам в наше Святе Місце або, принаймні, “робити їм що-небудь як клірикам”. Той факт, що на інтронізації “архієпископа” Епіфанія не була присутня в особі свого представника ні одна Церква, а також те, що, незважаючи на нестерпний тиск, за минулі три місяці жодна Церква не увійшла до спілкування з його “Церквою”, ми вважаємо, що ці обставини змушують прийняти вищезазначене рішення.
А відомості про нові хвилі відвідувань даними розкольниками Святої Гори Афон на свято Благовіщення і після Великодня Господнього спонукають до того, щоб це рішення було прийнято якомога швидше. До того ж, ви, напевно, знаєте і з інших джерел, і перш за все з інформаційних листів, надісланих вам канонічною Українською Церквою, що головні діячі (минулої і нинішньої) розкольницької “ієрархії” обтяжені засудженням церковних (і не лише Української Церкви, але і Константинопольської, Болгарської та ін), але і цивільних судів за тяжкі моральні злочини, немислимі і для мирян, і для нехристиян!
Обтяжені вони також і активним втручанням у відносно недавній болгарський розкол, зв’язками з українськими уніатами, страшними гоніннями, яким за сприяння державної влади вони піддають канонічну Церкву останні п’ять років, а особливо після визнання їх патріархом Варфоломієм, недавніми неприйнятними заявами “архієпископа” Епіфанія з приводу гомосексуалістів і т. п.
Нарешті, ви зрозумієте, що їхні візити в наше святойменне місце аж ніяк не носять паломницький характер, але націлені на експлуатацію авторитету очікуваної ними сприятливої позиції Афону для виведення їх із всеправославної ізоляції і на досягнення своїх безбожних планів. Ми, в усякому разі, по благодаті Божій, слідуючи безпомилковій, соборній і батьківській традиції Церкви, не будемо піддавати небезпеці наше спасіння, вступаючи в спілкування з позбавленими спілкування українськими розкольниками, вважаючи, що ті, хто вступає в спілкування з позбавленими спілкування, самі, принаймні потенційно, відлучаються від спілкування.
Подібним спілкуванням ми також не будемо сприяти в гоніннях на канонічну Церкву і в увічненні розколу на місцевому рівні, і на рівні всього Православ’я. Боїмося ми і афонського розколу, якщо не будуть прийняті правильні і мужні рішення.
Очікуючи вашої своєчасної відповіді з повагою і належною повагою, Старець Арсеній ієромонах з братством, келія “Панагуда” монастиря Кутлумуш; старець Авраам ієромонах з братством, калива святого Герасима, Кутлумушський скит; старець Феофіл ієродиякон з братством, келія монастиря святих Безсрібників Григоріат Пахоміїв; старець Микола чернець, келія святого Димитрія монастиря Хіландар; старець Йосип монах із братством, келія святих Феодорів монастиря святого Павла; старець Сава монах із братством, келія святих Архангелів монастиря Хіландар Саввеїв; старець чернець Никодим, келія святого монастиря Нектарія Ставронікіта; старець Гавриїл чернець, келія преподобного Христодула монастиря Кутлумуш; старець Єфросин монах з братством, келія монастиря святого Іоанна Предтечі Кутлумуш; старець Паїсій монах з братством, келія святих Архангелів монастиря Хіландар; старець чернець Никодим, келія святого Іоанна Богослова монастиря Велика Лавра; старець Арсеній чернець, келія святого преподобномученика Герасима, Кутлумушський скит».