В офіційній заяві СПЦ наголошується, що єдиною Церквою, яку Сербський Патріархат визнає в Україні, є канонічна УПЦ. Повний переклад документа, опублікованого бюро друку і масової інформації Сербської Православної Церкви, опублікував сайт ВЗЦЗ РПЦ.

Текст документа нижче наводиться повністю:

Сербська Православна Церква вже в листопаді минулого року першою серед автокефальних Православних Церков відреагувала офіційно, на найвищому рівні (Архієрейський Собор), на наміри Константинопольського Патріархату самочинно і самовладно, в якості «першого без рівних» (primussineparibus), а не «першого між рівними» (primusinterpares), «в’язати» і «вирішувати» церковні проблеми на українській землі, і просила не робити цього, але по-справжньому допомогти вирішенню кризи в братському діалозі з Руською Православною Церквою і радячись з іншими Церквами.

На жаль, голос Сербської Церкви залишився «гласом волаючого в пустелі»: з Константинополя ніякої відповіді не було – тільки гробове мовчання. Потім Священний Синод Сербської Церкви звернувся до Константинополя з новим закликом не поспішати, а діяти в дусі соборності, братської любові і відповідальності не тільки за Церкву на Україні, а й за єдність Православ’я в цілому. Реакція була такою ж – гробове мовчання. Потім Святіший Патріарх Сербський в Салоніках особисто усно благав Патріарха Константинопольського про те ж саме – на жаль, з тим же результатом. Потрібно відзначити, що Сербська Церква про свою позицію і про свої кроки щоразу інформувала всі Помісні Церкви-сестри.

Після всього, що Константинопольський Патріархат зробив у Києві – а Київ, як відомо, «мати міст руських» – позиція Сербської Церкви, також офіційно повідомлена всім Помісним Православним Церквам, наступна.

1. Сербська Православна Церква не визнає неканонічне «вторгнення» Святішого Патріарха Константинопольського на канонічну територію Святої Руської Церкви, оскільки Київська митрополія ні в найменшій мірі не може бути ототожнена з сьогоднішньою «Україною», що включає і десятки інших церковних єпархій. Вона була передана в 1686 році Московському Патріархату, що можна зробити висновок з документів Константинопольського Патріарха Діонісія IV, рішень його наступників, які виходили з офіційних «Тактиконів», «Синтагматіїв», «Диптихів», «Календарів» і «Щорічників» не тільки інших Церков, але і самого Константинопольського Патріархату і навіть з особистих заяв і висловлювань нинішнього Константинопольського Патріарха, зроблених до квітня минулого року.
2. Одночасно Сербська Православна Церква не визнає в якості «Автокефальної Церкви України» проголошену, але з канонічної точки зору не чинну, а на ділі насильно нав’язану, штучну «конфедерацію» українських розкольницьких угруповань (які вже знову завзято протиборчі один з одним і нестримно йдуть до розподілу). Розкольники залишилися розкольниками. Один раз розкольник – розкольник назавжди, за винятком випадків щирого звернення і глибокого покаяння. Єдиною Церквою, яку Сербська Церква знає і визнає, є канонічна Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.
3. Далі, Сербська Церква не визнає неправильно названий «об’єднавчим» Київський «собор», в якому не взяв участі жоден архієрей канонічної Української Православної Церкви (оскільки днем раніше Святіший Патріарх Варфоломій прийняв у свою Церкву Олександра Драбинка і митрополита Вінницького Симеона, до того ж без канонічної відпускної грамоти з їхньої Церкви). Сцени, вся навколишня обстановка і закулісся цього дивного збіговиська, щоб не висловитися більш жорстко, відомі, більш-менш, всім. Мова, по суті, йде про антиоб’єднувальний, роз’єднувальний і роздільний лжесобор, що ще глибше викопав рів відчуження і розпаду суспільства нещасної країни України. З усіх цих причин Сербська Церква вважає його рішення антиканонічними, недійсними і, отже, анітрохи не обов’язковими для неї.
4. Сербська Церква не визнає розкольницький єпископат в якості православного єпископату, а розкольницьке духовенство як православного духовенства, оскільки належні до крила Денисенка отримали «існування» від зверженого з сану, відлученого від Церкви архієрея під анафемою (факт, який і сам Патріарх Варфоломій офіційно визнавав свого часу), а належні до угруповання Малетича позбавлені апостольського спадкоємства і священства в цілому. Ніяким документом, жодним, як то кажуть, розчерком пера, неможливо перетворити те, що було – в не колишнє, і не суще – в суще. Отже, Сербська Церква не визнає, що пан або громадянин Думенко (Епіфаній) є навіть архієреєм, і вже тим більше предстоятелем автокефальної Церкви (цю останню посаду за ним не визнає навіть його «духовний отець» пан або громадянин Денисенко, «дійсний предстоятель», довічний до того ж «патріарх»).
5. І, нарешті, Сербська Церква закономірно змушена рекомендувати своїм Преосвященним ієрархам і чесним клірикам утримуватися від літургійного та канонічного спілкування не тільки з вищевказаним п. Епіфанієм (Думенком) та іже з ним, але і архієреям і клірикам, які співслужать і мають спілкування з ними, згідно з принципом священних канонів про те, що той, хто сполучається з відлученими від спілкування і сам стає поза спілкуванням.

Сербська Православна Церква просить і благає Святішого Патріарха Константинопольського переглянути прийняті ним до цього дня рішення і відновити колишній благословенний мир і єдність Помісних святих Божих Церков, тому що немає нічого такого необхідного і дорогоцінного, як любов, мир і однодумність між братами.