Зародження вчення про папську верховну владу

Головним аргументом уніатства, його «візитною» карткою і необхідною умовою є догмат про непомильність Папи, згідно з яким Римський понтифік не лише наділений вищою владою в Церкві, але влада його має такий характер, що неможливо нікому залишатися членом Церкви поза ієрархічним підпорядкуванням Римському первосвященику. Без цієї умови, відповідно, неможливе і спасіння.

Католицький священник візантійського обряду князь Андрій Михайлович Волконський зазначав: «Згідно з вченням Католицької церкви, першість ця полягає в тому, що Римський єпископ, як спадкоємець св. Петра, глави апостолів, є за Божим встановленням спадкоємцем його служіння і його прав, главою всіх єпископів, видимим главою всієї Церкви. Він володіє повнотою «юрисдикції», тобто повнотою законодавчої, виконавчої й судової влади; права властиві йому в силу його посади; він одержав їх від Спасителя в особі ап. Петра, а не від якоїсь земної влади або народу. Влада папи поширюється на всю Церкву, на кожного її члена й на всі сторони життя Церкви (на керування, благочиння, вчення, моральність); у нього зосереджена повнота духовної влади, врученої Спасителем Церкві – влада ключів, непомильність вчення. Він Намісник Христа на землі». І в підтвердження цих слів позиція католицької Церкви щодо папського примату: «влада Папи – це вища і юридично повна влада над всією Церквою, незалежна від якої б то не було людської влади й розповсюджується не лише на питання віри й моральності, але й на все управління Церквою».

Така точка зору спирається по своїй суті на два важливих аспекти, які абсолютно не прийнятні в православному світі, і стоять перешкодою для потенційно можливого об`єднання католиків і православних. По-перше, те, що Папа Римський є спадкоємцем св. апостола Петра, а по-друге, вони вважають, що влада понтифіка в Церкві успадкована ним від св. апостола Петра, «князя апостолів», нібито наділеного особливими правами щодо інших апостолів.

Це офіційно й прописано в Катехізисі Католицької Церкви:

«Христос установив дванадцять апостолів, «як колегію або постійне об`єднання, главою якого поставив Петра, вибраного з їхнього середовища» (LG 19) [1]   

«Як, згідно з встановленням Господа св. Петро й інші апостоли становлять єдиний апостольський собор, так і Римський Первосвященник, спадкоємець Петра, і єпископи, спадкоємці апостолів, становлять єдине ціле» (LG 22).

«Господь поставив одного Симона, якого назвав Петром, каменем своєї Церкви. Він дав йому ключі від неї; Він поставив його пасти все стадо. Але ця місія зв`язувати й розрішати, надана Петрові, безсумнівно була також надана колегії апостолів, у єднанні з їхнім главою» (LG 22).

«Папа, Єпископ Римський і спадкоємець св. Петра, є постійним і видимим початком і основою єдності і єпископів, і безлічі вірних. (LG 23) Тому що Римський Первосвященник має над Церквою у силу своєї посади намісника Христа й пастиря всієї Церкви повну верховну й вселенську владу, яку він вправі завжди вільно здійснювати»( LG 22).

Однак саме уявлення про винятковість «римського папи» в перші періоди християнства було відсутнє. Процес піднесення римської кафедри був поступовим й цьому сприяли певні історичні фактори. В першу чергу, авторитет Риму як кафедри християнського єпископа визначався не її походженням від св. Петра, а виключно столичним статусом Риму, що також було причиною чисельності християн у столиці імперії. Ще одним вагомим фактором стало те, що в період гонінь саме до Риму, столиці імперії, з усіх сторін звозили для страти християн, мученицький подвиг і наступне шанування яких у Церкві також значно сприяло піднесенню римської кафедри.

Такий стан речей породжував у єпископів Римської Церкви відчуття першості в християнському світі. Так папа Віктор (189-199 р.р.) у ході суперечки з деякими помісними Церквами Малої Азії з питання про час святкування Пасхи вже погрожував їхнім єпископам відлученням від Церкви і наполягав на прийнятті римської практики як загальної для усієї Церкви.

Подальше зростання Римської Церкви було зумовлено падінням Західної римської імперії. Навала єретиків-аріан і язичників зруйнувала колишній «pax romana», на його руїнах виникли напівдикі королівства різних германських племен. У таких умовах Римська кафедра стала сприйматися західними християнами не лише як центр церковного життя, але і як остання цитадель колишньої римської цивілізації й пов`язаного з нею суспільного порядку.

Політичні домагання римських пап оформилися особливо виразно в VIII – IX ст., коли відбувся остаточний розрив із візантійськими імператорами, які у той час дотримувалися іконоборчої єресі. Відстоюючи шанування ікон, понтифіки цієї епохи одночасно прагнули повністю позбутися і політичного впливу імперії ромеїв. Також папи, знайшовши нового союзника в особі франкських королів, з самого початку прагнули не допустити посилення їхнього впливу на Римську Церкву й можливого відторгнення раніше переданих франками у володіння папам територій в Італії. Для обгрунтування такої позиції саме в цей час у Римській Церкві був сфабрикований знаменитий документ «Donatio Constantini» («Константинів дар»). Він стверджував, що святий імператор Констянтин, заснувавши нову столицю імперії на берегах Босфору й переїхавши туди, залишив Римським єпископам на додачу до духовної також і світську владу в Західній частині імперії.

Ще одним вагомим кроком у піднесенні «римської концепції» стала імператорська коронація Карла Великого папою Левом III. Прийняття королем франків імператорської корони з рук понтифіка знаменувало собою не лише відновлення імперії на Заході, але й підкреслювало, що джерелом її є влада папи Римського, що має першість над світським володарем. Таке розуміння папським Римом співвідношення духовної й світської влади було відображене в ще одному підробленому документі цієї епохи – т. зв. «Лжеісидорових декреталіях», які не лише підкреслювали незалежність папської влади від влади імператора, але й підпорядковували останню першій.

Важливим аспектом звеличення Римської кафедри було питання розв`язання спірних богословських і канонічно-дисциплінарних питань, які виникали в той час. В цій ситуації Римські єпископи добре проявили себе в захисті кафоличної істини. Зокрема, уже в «Формулі» папи Гормізда (514-523 рр.) говориться: «Перша умова спасіння полягає в зберіганні правила істинної віри та в тому, щоб не ухилитися жодним чином від постанов Отців. Воістину не можна зневажати слово Господа нашого Іісуса Христа, Який сказав: «Ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою (Мф. 16, 18).  Це твердження підкріплюється фактами, тому що кафолична релігія завжди зберігалася Святішим престолом незаплямованою…Ми сподіваємося удостоїтися перебування в цьому єднанні, що проповідує Святіший Престол, де зберігається цілісною та істинною непорушність християнської віри».       

Таким чином, початковий етап піднесення Римської кафедри був зумовлений історичними чинниками. Водночас питання про «непогрішимість» ще не стояло на порядку денному, однак підвалини такої «догми» уже поступово формувалися.

Далі буде.

[1] Lumen Gentium (с лат. — «Світло народам») — догматична конституція Другого Ватиканського собору Католицької церкви. Повна назва — Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium». Затверджена папою Павлом VI 21 листопада 1964 року, після того як її було схвалено на соборі.