1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Передумови проголошення Руської автокефалії та історичний підтекст щодо цієї історичної процедури (частина 2)

Передумови проголошення Руської автокефалії та історичний підтекст щодо цієї історичної процедури (частина 2)

Однак тиск на візантійських учасників собору з боку Папи Римського і візантійського імператора, зацікавленого з політичних мотивів у швидкому укладенні унії, привело до того, що спочатку, проявивши поблажливість у питанні Filioque, греки в скорому часі «здали» і всі інші позиції, по яких раніше старалися вести богословську дискусію. Євгеній ІV, заявивши про необхідність ліквідувати будь-які віроповчальні непорозуміння, вимагав від візантійців також визнати католицьке вчення про чистилище, латинську традицію звершення Літургії на опрісноках і західне вчення про «пресуществление» хліба і вина в Тіло і Кров Христові при словах Спасителя на Таємній вечері «…Приимите, ядите, сие есть Тело Мое…» і «Пийте от нея вси, сия есть Кровь Моя…».

Від візантійських представників також вимагали признати примат Папи Римського не як першість по честі серед п`яти Патріархів, але як юрисдикційне главенство над Єдиною Церквою. В заключному соборному документі про унію декларувалося, що Папа Римський є «наступником блаженного апостола Петра, князя апостолів, істинним вікарієм Христа, главою усієї Церкви, отцем і вчителем усіх християн», отримавши через апостола Петра від Самого Христа всю повноту влади над Вселенською Церквою. Єдине, що візантійцям вдалося зберегти зі «спадку» Православної Церкви, – це її східний богослужбовий обряд. В соборному декреті про унію було підкреслено, що східна Літургія і західна месса є рівноцінними і рівно шанованими.

Митрополит Київський і всієї Русі Ісидор разом зі своїм однодумцем митрополитом Нікейським Віссаріоном зіграли ключову роль у тому, що візантійська делегація капітулювала перед католиками. 4 липня 1439 р. від особи візантійської делегації католицькій стороні була передана заява про згоду визнати вчення Західної Церкви істинним і про бажання з`єднатися із західними християнами в Єдину Церкву. Після досягнення кінцевої домовленості був складений на двох мовах, латинській та грецькій, текст ороса – головного документа Ферраро-Флорентійського собору. Коли готувався текст ороса, митрополити Ісидор і Віссаріон запропонували внести в нього положення про відлучення від Церкви всіх противників унії. Тим не менш, імператор та інші члени візантійської делегації на це не погодилися.

5 липня орос був скріплений підписами учасників собору, в тому числі – 33 візантійськими представниками. Серед них не було митрополита Марка Ефеського: святитель залишився вірний своїй позиції повного неприйняття католицього вчення про сходження Святого Духа від Сина. Сильвестр Сиропул повідомляє, що під час церемонії підписання унії греками «…о митрополите Эфесском никто не сказал ни слова…». Також не підписав унію єпископ Ісаія Ставрупольський, який вважався малоосвіченим в богословських питаннях, який, як з’ясувалося, таємно втік зі Флоренції. За свідченнями московського літописця, унію також не підписали митрополити Григорій Іверський, Ісаакій Нітрійський і Софроній Газський.

Ісидор, який проявив себе як один із самих ревних прихильників заключення унії, відповідно і підписав її: «…Исидор, митрополит Киевский и всея Руси и представитель апостольской кафедры Святейшего Патриарха Антиохийского Дорофея, с любовью соглашаясь и соодобряя, подписую». Підписав унію і Суздальський єпископ Авраамій: «…смиренный епископ Авраамио Суждальский подписую…». Симеон Суздалець пізніше завіряв, що Авраамій не хотів підписувати унію, але «…митрополит же Исидор я его всади в темницу, и седе неделю полну, и тому подписавшуся не хотением, но нужею…». Повернувшись на Русь у 1441 р., Авраамій Суздальський відмовився від свого підпису під актом Флорентійської унії.

Євгеній ІV дуже швидко показав істинний вимір положень актів Ферраро-Флорентійського собору про права Східних Патріархів на фоні декларованої абсолютної влади папи Римського в Церкві. Понтифік вимагав від грецької делегації представити на суд головного противника унії – святителя Марка Ефеського. Також Євгеній ІV спробував організувати за його участі і під його контролем вибори нового Патріарха Константинопольського. І хоча ці дві ініціативи Євгенія отримали великий спротив імператора та грецьких ієрархів, тенденція до подальшого росту втручання Рима у справи Східних Церков була очевидною.

6 липня 1439 року унія була торжественно проголошена в кафедральному соборі Флоренції – храмі Санта-Марія-дель-Фьоре. Месу звершив папа Євгеній ІV, якому співслужили 12 кардиналів і 93 єпископи. Вся руська делегація на чолі з митрополитом Ісидором також була присутня на акті проголошення унії: його придворні, ієрархи та інші представники візантійської делегації звершили, по західному звичаю, колінопреклоніння перед папою і прийняли від нього благословення. Митрополита Ісидора чекала щедра винагорода від Папи Римського – 17 серпня він отримав  звання «легата від ребра апостольського» в Литві, Лівонії, Русі та Польщі. Це рішення мало за мету, що на усіх цих територіях Руський митрополит повинен реалізувати рішення Ферраро-Флорентійського собору. Одразу після цього Ісидор та Віссаріон Нікейський за особливі заслуги у справі заключення унії також отримали від папи кардинальські достоїнства.

В кінці літа 1439 року грецькі учасники собору стали покидати Флоренцію. 6 вересня відправилась і руська делегація на чолі з Ісидором. Грецький митрополит їхав на Русь доволі неспішно. До кінця березня 1440 року він лише в`їхав у Краків. Швидше за все, Ісидор не поспішав, чекаючи перших «сигналів» щодо прийняття унії. Крім того, йому важливо було утвердити унію в Західній частині Руської митрополії. А між тим, Польський і Угорський король Владислав ІІІ Варненчик і його брат Великий князь Литовський Каземир Ягеллончик, як і більшість монархів Європи, підтримували сторону Базельського собору, який признавала і більшість католицьких ієрархів Польщі та Литви. Євгеній ІV відлучив від Церкви учасників Базельського собору, причому Ісидор був присутній на цьому акті. Ці обставини безпосередньо негативно позначилися в плані утвердження унії в західноруських землях, не дивлячись навіть на те, що попередньо польські та литовські правителі неодноразово виступали за з`єднання Православної та Католицької Церков.

Ще 5 березня 1440 року Ісидор направив своїй пастві окружне послання щодо проекту унії. У ньому митрополит писав, що віднині християни латинського і грецького обрядів повинні вступати в євхаристичне спілкування один з одним та мати рівні права в лоні Єдиної Церкви. Звертаючись до римо-католиків, Ісидор вказував на істинність православного хрещення. Це було зумовлено тим, що в кінці ХІV – першій половині ХV ст. у випадку переходу православних в католицизм їх досить часто перехрещували радикальні польсько-литовські католицькі ієрархи. Тому позиція Ісидора закономірно викликала невдоволення Католицької Церкви Польщі, яка до Тридентського собору відмовлялался визнавати законність хрещення, звершеного в Православній Церкві, і не приймало рішення Ферраро-Флорентійського собору, згідно з яким, підкорившись папі і прийнявши унію, східні християни мали можливість зберігати грецький обряд і окрему ієрархію.

Тим не менше, на правах папського легата митрополит-кардинал Ісидор звершував на території Польщі богослужіння по грецькому обряду в латинських костелах. Новгородський літописець також зазначає, що Руський митрополит «повеле в лячкых божницах рускым попом свою службу служити, а в рускых церквах капланом». Очевидно, що таким демонстративним чином митрополит хотів підкреслити польським католицьким ієрархам рівноправність двох обрядів в лоні об`єднаної Флорентійською унією Церкви. Навпаки, Католицька Церква в Польщі вимагала повної асиміляції східних християн у латинській традиції. Така позиція польсько-литовських католиків стала однією з причин, через які вони стали на сторону Базельського собору, котрий мав подібну позицію, а не Євгенія ІV і Ферраро-Флорентіського собору, що виступав за рівноправ`я християн латинського і грецького обрядів в лоні Єдиної Церкви, очолюваної Папою Римським.

З цієї причини в серпні 1440 року латинський єпископ Віленський Матфей вступив в конфлікт з Ісидором, заборонивши йому виконати обов`язки папського легата в Литві. Тим не менш, у Кракові Ісидору все-таки продемонстрували зовнішні ознаки поваги. Краківський архієпископ Збігнєв Олесницький прийняв митрополита-уніата дуже люб`язно, а його радник Ян Ельгот виголосив проповідь в Ягеллонському університеті за участю Ісидора, у якій вітав заключення Флорентійської унії. Після цього Ісидор відвідав єпархії Руської митрополії, розташовані у володіннях Польського королівства, – Холмську та Перемишльську, для яких поставив нових єпископів. У серпні 1440 року митрополит-кардинал відвідав Вільно та інші міста Великого князівства Литовського, восени перебував у Смоленську, після чого поїхав у південні області Русі, які знаходилися у складі Литви. В Києві 5 лютого 1441 року князь Олександр Олелько Київський «с своими князьми и с паны и со всею полною своею радою» видав митрополиту грамоту, яка підтверджувала права Руської митрополії на всі землі та доходи в Київській землі.

Взагалі, судячи з усього, ставлення до Ісидора православних князів Великого князівства Литовського було доброзичливим. Незалежно від грамоти Олександра Київського, про це свідчать і дії Мстиславського князя Юрія Лугвеневича. Він, будучи літом-восени 1440 року князем в Смоленську, видав людям Ісидора, котрі були у його супроводі під час поїздки на Ферраро-Флорентійський собор, Симеона Суздальця, який до того часу втік від митрополита, так як був противником унії.

Попередній запис
Нема підстав вважати, що Томос вже у кишені, – Порошенко
Наступний запис
Руська Православна Церква та Львівський собор: погляд з минулого

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее