Що дійсно вражає в новітніх «українських патріотах», так це вміння проводжати в останню путь своїх героїв. Смерть католицького кардинала Любомира Гузара викликала чималий ажіотаж в суспільстві. Ще б пак, адже нинішні перші особи держави є, так би мовити, «учнями» новітнього «Мойсея».
Яке ж відношення насправді Гузар мав до України? Яка його роль в релігійній площині? Чи дійсно він є тим «євангельським миротворцем», образ якого створили провладні ЗМІ?
Щоб дати повноцінну відповідь на ці питання, погляньмо на це з точки зору «уніатизму» загалом. Ні для кого не є секретом, що українські греко-католики – це «дієвий» інструмент в руках Ватикану й не тільки. Цілий ряд діячів УГКЦ сучасної формації продовжують лінію, започатковану ще з початку 90-х минулого століття. Для прикладу варто ознайомитися з біографічними даними єпископату УГКЦ. В основному ці персонажі з`явилися в Україні після акту про незалежність. Більше того, їхні «життєві дороги» прямо пов`язані з еміграцією у США чи то інші західні держави. Ну хоча б той самий Борис Гудзяк чи Святослав Шевчук, які тривалий час знаходилися поза межами України. Звичайно, так легше, знаходячись в комфортних життєвих умовах, розповідати про те, як хтось в Україні має жити і працювати, та навіть більше – думати. Тому, отримавши все для своєї проповіді, а маються на увазі фінансові ресурси та дипломатична підтримка, лідери УГКЦ успішно вписалися в порядок денний в Україні.
Те ж ми спостерігаємо у випадку з Любомиром Гузаром. Практично усе своє життя спочилий проводить поза межами України. Виток ненависті та бруду ллється в адресу радянського режиму, а разом з ним й у адресу Православної Церкви.
Після смерті кардинала Мирослава Любачівського, в 2001 році обирається главою УГКЦ. А ще через рік приймає громадянство України. Гузар був активним учасником, так як і УГКЦ загалом, двох майданів. Провадив активну «прозахідну» політику, що й не викликає подиву.
Цікавими були окремі ідеологічні думки спочилого. Зокрема кардинал Гузар говорив: «…у народу немає серйозної обізнаності…Люди не знають в точності, чому вони православні чи греко-католики. Вони ходять в ті Церкви, в які ходили їхні батьки. Вони прив`язані до своїх церков, але чому саме так, вони не знають». Цікаво, що був свого часу й інший тезис про те, що народ Галичини, незважаючи на радянський режим, залишився вірним УГКЦ. Відповідно ні про яку обізнаність народу щодо справжньої мети «унії» не може бути й мови, вони є греко-католиками просто згідно традиції, не розуміючи справжнього контексту політичного акту 1596 року.
Лицемірними є слова кардинала, коли він коментує різницю між православ`ям і католицизмом: «…з однієї сторони, ми називаємо православними тих, хто тримається візантійської традиції. Зовсім інша справа католики і православні в конфесійному контексті. Ми належимо до візантійської традиції в культурному значенні, однак ми пов`язані єдиним спілкуванням з Римським архієреєм. Ми мріємо, щоб конфесійно православні зберегли свою візантійську культуру, традицію, нічого не змінюючи. Однак тільки б мали спілкування з Римським архієреєм». Іншими словами, ми хочемо, щоб православні (нічого не змінюючи), як у 1596 році, підписали артикули про вірність папі. Виходить все, як у випадку з Шептицьким, коли було заборонено в уніатських храмах знімати православні ікони, щоб не було обурення в людей. Інакше виникла б «нездорова підозра». Так і тут: все по суті так як у православ`ї (обряд, традиція), однак про доктринальні аспекти віри не дуже говорять.
Про самого ж понтифіка мовиться ліберально: «…папа діє в Церкві подібно апостолу Петру. Тобто має владу, щоб об`єднувати всіх, а не керувати усіма. Його влада – не влада управління, а єднання. Я єпископ тут, але не слуга папи. Я єпископ від Христа. Папа не пише мені укази». Насправді це чергове лукавство. Папа для УГКЦ – це абсолютно все в прямому значенні цього слова. Ні одного архієрея УГКЦ не можна рукоположити без волі папи, а інакше його хіротонія вважається недійсною. Прикладом цього є сама біографія Гузара, адже будучи рукоположеним кардиналом Сліпим, без дозволу римського папи, в період чверті століття вважався лише архімандритом. І тільки в 1993 році папа Іоанн Павло ІІ затвердив його єпископську хіротонію, тобто офіційно визнав його єпископом.
Незважаючи на доволі «лагідну» офіційну дипломатію спочилого щодо православної культури і традиції все ж таки він залишається католиком по суті. А бути католиком означає приймати усі постанови папи чи то дипломатичного характеру, чи адміністративного, чи якогось іншого. А значить кардинал Любомир Гузар приймав і недавній документ Ватикану «Dominus Jesus», в якому католицька Церква заявляє на офіційному рівні, що перестає називати інші християнські спільноти «Церквами-сестрами». Тобто усіляка поважна риторика в адресу Православної Церкви з вуст Гузара – це лише нічим не підкріплені слова.
Однак десятирічний період правління кардинала Любомира Гузара в Україні мав непоганий результат для УГКЦ. По-перше, це два майдани: епохи Ющенка і подій 2013–14 років. Саме в цих політичних баталіях проявляється в усій красі УГКЦ: «слава нації – смерть ворогам». Це кровопролиття просто як повітря було необхідне уніатам, адже потрібний причинно-наслідковий компонент, щоб кидати відкрито каміння в адресу УПЦ. Це у них і вийшло. Саме УГКЦ має дивіденди від розбрату серед православних, саме вони є ініціаторами релігійних протистоянь в Україні. План доволі простий: руками розкольників із «Київського патріархату» відібрати храми і майно в УПЦ, а пізніше це все привласнити собі, як і саму УПЦ КП загалом. Сумніву в тому, що так і буде, немає. Спостерігаючи за спільними ритуальними відправами лідера УГКЦ Шевчука і пана Денисенка, лише знаходиш цьому підтвердження.
Ще одним вагомим аспектом для УГКЦ епохи Гузара було довгоочікуване перенесення кафедри уніатів у Київ, незважаючи на невелику підтримку УГКЦ в столиці. А «мощі» кардинала Любомира, які тепер будуть спочивати в Воскресенському соборі УГКЦ, будуть супроводжувати і подальший «прозелітизм» уніатів на усій території України. Чомусь виникає глибоке переконання у тому, що теперішня «проуніатська» влада зробить все від неї залежне, щоб увіковічнити пам`ять новітнього «українського Мойсея». Адже ми були свідками в епоху Ющенка, та й зараз це прослідковується активно, коли іменами «видатних унійних» діячів називали все що можна.
Однак чого не вдалося добитися спочилому кардиналу – так це отримати довгоочікуваний статус «патріархату» для УГКЦ. З цим Ватикан і справді не спішить. Що є зрозумілим також з останніх домовленостей у Гавані, які просто збентежили УГКЦ.
Тому кардинал Любомир Гузар є «славним» продовжувачем своїх попередників – Шептицького та Сліпого. Його курс правління видався абсолютно тотожний тому, який обрали у XVI столітті Кирило Терлецький та Іпатій Потій – під гаслами високих понять про любов та Євангеліє звершувати свою місію – навертати православних схизматиків під лоно Римського престолу.
Сергій Назарчук
