1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Делегат Львівського Собору 1946 року: «Унія стала помостом для легшого спольщення українського народу» (частина 2)

Делегат Львівського Собору 1946 року: «Унія стала помостом для легшого спольщення українського народу» (частина 2)

Поширювання унії викликало безкінечні судові процеси і заколоти в масах. Між уніатами і православними йшла вперта боротьба в полемічних творах, а також на сеймовій арені. Ось, наприклад, скарга на гніт Православної Церкви в Польщі посла Волині Лаврентія Древінського. В 1630 р. на засіданні сейму в Варшаві говорить він так: «Почнім від воєвідства Краківського. По всіх великих містах церкви зачинені, церковне добро знищене, а по монастирях стоїть худоба. Перейдім до Великого князівства Литовського. І тут те саме. В Могилеві і Орші церкви замкнені, православні священики прогнані. Те саме в Пінську. Монастир перемінений на коршму. Діти вмирають без хрещення. Померших виноситься, як сміття, без церковного похорону. Люди живуть невінчані, вмирають без сповіді. Хто є грецького обряду, а не є уніатом, той не може мешкати в місті, ані торгувати, не може бути прийнятий до цеху. Умре православний, похорон з його тілом не може пройти через вулиці міста. Відвідувати православних хворих – заборонено. А в Вільні? Що там діється? Хочуть православні винести тіло мерця крізь браму, для всіх доступу, тоді брама зачиняється, а православні мусять виносити тіло крізь брами, куди вивозять сміття і нечистоту. Монахів, які не хочуть приступити до унії, граблять, побивають і замикають до тюрми. Коротко: православний нарід терпить нечуваний гніт, як у Великому князівстві Литовському, так у Польщі».

Особливо енергійно боронили свою віру низи православного населення. Виразником настрою було козацтво, що завжди підтримувало інтереси Православної Церкви. Там, де впливи козацтва були сильні, унія не мала успіхів. Завдяки козацтву мали уніати в Києві тільки один монастир, а Печерської лаври не могли захопити. Завдяки заходам Петра Сагайдачного було відновлено православну ієрархію. Великий православний митрополит Петро Могила мав через заснування Київської академії великі заслуги для скріплення Православної Церкви. В тій академії училися всі православні слов`яни, звідси цар Олексій кличе учителя Симеона Полоцького для свого сина Феодора.

Козацькі повстання Підкови, Косинського, Лободи, Наливайка, Кишки, Жмайла, Трясила, Павлюка, Остряниці відбуваються під кличем оборони православної віри. Те саме було за Богдана Хмельницького. Зборівська умова в 1649 р. вимагає, щоб на землях, підвладних козацькому гетьманові, унії зовсім не було. Умова в Гадячі 1658 р. теж не визнає церковної унії. Пізніші козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії, наприклад, депутація гетьмана Петра Дорошенка. Навіть у ХVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію; те саме робили й гайдамаки.

Більшість польської ієрархії бажала через унію відразу златинщити народ. А коли бачили, що це іде повільно, нищили унію так само, як і православіє. Серед частини уніатів почалася скоро дезерція в римо-католицький табір, одночасно латинщення обряду і польщення Церкви. Унія стала помостом для легшого польщення українського народу.

Ряди православних з кожним роком ставали слабші. Найдовше боронились проти унії західні області українських земель – Перемишльська і Львівська єпархії. Львів був найсильнішим духовним осередком православія в давній Польщі. Перемишльський єпископ прийняв унію в 1692 р., Львівський в 1700 р., Луцький в 1702 р., а останньою прийняла унію в 1708 р. Львівська ставропігія.

Які були наслідки унії, бачимо в часі Замойського Синоду в 1720 р. Тоді виявилася сумна картина унії. Все було спольщене, і мало бракувало до повної втрати церковно-обрядової індивідуальності. Також виявилась пропасть між світськими священнослужителями і монахами. Монахи ввели у Церкву латинські практики і самі масово переходили на латинський обряд. До чину Василія Великого вступали поляки – для кар`єри, а в душі залишались поляками і римо-католиками. З них многі ставали єпископами. Замойський Синод пішов під впливом монахів на зближення до латинського обряду. Духовенство віддано під вплив василян, які, за ухвалами того Синоду, одиноко могли бути єпископами. Яким тягарем для Церкви було те упривілеювання і вивищення монахів, можна відчути зі слів єпископа Луцького Рудницького, який в 1773 р. висказав такі слова: «Горе нещасній, нужденній ієрархії і нам всім, всьому народові з нею».

З упадком Польщі перервалося і спинилося падіння Східної Церкви. Одна частина, під пануванням Росії, вернулась до православія, друга, по переході Галичини до Австрії, одержала змогу поправити дещо в своїй долі.

Неприхильна реакція в Австрії проти нашої Церкви була вислідом інтриг польського клиру і Рима. Як неперервна нитка, тягнеться далі та сама тенденція латинського клиру – «reduction adrium latinum». Тягнеться далі погорда до східного обряду. Наші богослови мусять ходити на університет у Львові і слухати польських викладачів. Старання митрополита Ангеловича про власний теологічний факультет не приносять успіху, його намірів не підтримує Рим під впливом латинського митрополита у Львові Анквіча. Кардинал нунцій у Відні Савороні паралізує, під впливом поляків, заходи священика Івана Могильницького про затвердження статуту товариства, яке мало видавати книжки для українських шкіл.

Коли в 1821 р. вийшов пастирський лист митрополита Левицького, писаний кирилицею в українській мові, Рим, під впливом польських ієрархів, зганив той поступок митрополита.

Національне відродження в першій половині ХІХ ст., під впливом Маркіана Шашкевича, а відтак під час весни народів в 1848 р., скріпляє український нарід, який, під проводом митрополита Михаїла Левицького, бореться за свої права. Природним вислідом тієї боротьби був щораз більш зростаючий рух т. зв. обрядовщини, рух за чистотою нашого східного обряду. Той рух є характеристикою настроїв українського духовенства впродовж другої половини ХІХ ст. Під його впливом перейшло село Гнилички зі священиком Іваном Наумовичем на православіє. За те усунено митрополита Йосифа Сембратовича і зреформовано василіян.

Рим зареагував проти обрядовщини в дусі булли папи Венедикта ХІV «Etsi pastoralis»: «Латинський обряд є вивищений понад кожний інший, бо це обряд святої римської Церкви, матері і учительки всіх Церков». Так говорить Рим, який на соборі у Флоренції зрівняв обидва обряди.

Погляньмо в кінці на стан вікової боротьби на нашому церковному полі від 1921 р. до теперішніх днів.

Силою миру в Ризі 1921 р.  одержала Польща, крім кількох мільйонів українців у Галичині, також і великі західноукраїнські простори, переважно з православним населенням – близько  4 мільйонів (1200 парохій). Відразу почалася атака Польщі, як проти греко-католицької, так і проти православної Церкви. Першим ділом польського уряду було відлучення православних в Польщі від Московського Патріархату. Православна Церква в Польщі стала автокефальною, яку визнав Патріарх у Константинополі. У Варшаві утворено православний богословський факультет. Але з тією перебудовою православної Церкви в Польщі почалося водночас і її руйнування. 400 православних церков замкнено, майно їх зліквідовано, а відтак прийшло до явного переслідування православної Церкви. Понад 140 православних церков спалено і знищено, вірних гонено до костелів. Між знищеними церквами були й церкви, збудовані ще перед заведенням унії. Навіть польська суспільність, справді, дуже мала частина, була тим занепокоєна. Варшавський часопис «Slovo» з 28.8.1938 р. писав: «Треба про те думати, що перехід з одного віровизнання до другого за наказом тільки ослабляє християнські почування, отже, він може мати тільки шкідливі наслідки».

 Православні в Польщі були тими подіями глибоко зворушені. Депеша митрополита Діонісія проти насильства осталась без відповіді. Ще того самого року замкнено і збурено інші православні церкви. Депутацій населення державні власті не приймали. Пастирський лист православних єпископів був сконфіскований. Деякі особи звернулися за поміччю до польського єпископату. Відповів кардинал Каковський, що це не їх діло. А Рим мовчав, хоч не повинен був мовчати. Польське правительство мало конкордат з Римом і було певне, що Рим буде мовчати. За збурені проуніатські церкви одержав Рим від польського правительства 2 млн злотих. Одинокий митрополит Шептицький гостро запротестував у часописах, але його протест був також сконфіскований.

Мовчав Рим, бо насильства робила панівна більшість католиків супроти меншості православних. Така засада політики Ватикана супроти слабших. Мовчанкою своєю вирішив вже тоді сам Рим долю унії. В очах кількох мільйонів православного народу був Ватикан винен у знищенні православних церков. Між західною і східною Церквою повстала нова пропасть. Одночасно це була тяжка кривда і зневага українського народу зі сторони Польщі і Ватикана. Це треба нап`ятнувати по всі часи перед цілим культурним світом, а український нарід не може про це ніколи забути.

Та не тільки насильством, але також і через нову церковну унію хотіла панська Польща, разом з Ватиканом, погубити і православних, і греко-католиків – українців. Ось що говорив про ту унійну працю польський священик Korzonkiewicz в 1925 р. в своїй книжці «Церква і схизма в Польщі і Росії»: «Боже Провидіння дало Польщі незалежність, щоб Польща була свідома свого історичного післанництва нести світло віри на Схід. Польський клир вірить у це і кличе: ось я!». Наша унія, яка існувала вже 300 років, стала, за згодою Риму, цілковито виключена з польської унійної акції, наче б нашої унії зовсім не було. Греко-католицького єпископа не допущено до Луцька, хоч він був рукоположений на луцького єпископа. А яку причину подавали поляки, чому виключали нашу греко-католицьку Церкву від унійної акції? Послухайте: уніатський обряд є відмінний від східного православного через латинські домішки в тім обряді, і тому він не може подобатись православним. – Це сказали ті самі, які завжди обвинувачували перед Римом нашу греко-католицьку Церкву за волю задержати східний обряд. Підношено ще й інші закиди проти нашої Церкви, що вона має неясне поняття про примат папи і т. ін.

Ще в 1922 р. польський єзуїт Урбан писав, що унія тільки там мала успіх, де зближалась до латинства. На Холмщині, за Урбаном, 100.000 уніатів запровадив до костела «рожанець». А відтак ті самі єзуїти проголосили, для цілей польської унії, чистоту східного обряду – без «рожанця»!

За конкордатом Польщі з Ватиканом з 1925 р., всі уніати поза Галичиною мали підлягати юрисдикції польських єпископів. Рим пішов на всі польські домагання і виявив свій правдивий настрій супроти ідеї церковної єдності.

Але що польська унійна акція ішла дуже повільно серед православних, розпочато насильне перетягання на латинство, старослов`янську богослужебну мову перемінено на польську, водночас бурено і замикано православні церкви.

З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької Церкви. Пригадаймо собі пониження духовенства задля церковного патронату! Пригадаймо собі побої духовенства в часі пацифікації, процеси і засуди за метрики, ревіндикацію душ, акцію серед «загродової» шляхти, будову костелів і капличок навіть для кількох душ латинського обряду, перетягання на зміну обряду за одержання будь-якої посади, право купна землі, загрозу прикордонної полоси, яка віддавала духовенство самоволі повітового старости і т. ін. До чого б воно дійшло тепер, якби не розділили нас кордони від Польщі, можемо зрозуміти з того, що там, за кордоном, убито досі 39 греко-католицьких священиків і тисячі наших греко-католиків – українців.

Далі пригадаймо собі кількалітню боротьбу духовенства і народу проти целібату. Ватикан вислав до нас свого візитатора тоді, коли треба було піддержати і похвалити тих, які заводили у нас, проти волі духовенства і народу, целібат, що було нарушенням східного церковного передання. Своєю політикою в справі целібату зломив Ватикан свої торжественні приречення, дані при прийнятті унії в 1596 р. Своєю політикою в справі нової унійної польської акції сам Ватикан спричинив кризу дотеперішньої греко-католицької Церкви, яка через те стала на роздоріжжя з питанням: що далі?.. Бо в плані нової унії не було навіть думки про уніатську ієрархію, всі уніатські священики мали підлягати юрисдикції латинських єпископів. Отже, за конкордатом з 1925 р., було згори виключене створення самостійної новоуніатської Церкви. Оминаючи нашу староуніатську Церкву, як уже непотрібну, сам Рим довів до кризи саме поняття унії. Треба все же пам`ятати, що наша уніатська греко-католицька Церква – це найбільша на цілому світі частина східної Церкви, возз`єднана з Римом. Це не горстка маронітів (кількадесять тисяч у горах Ливану), а мільйони вірних, якими Рим знехтував і пожертвував їх для польських інтересів – всупереч інтересам Христової Церкви. Це мусіло серед тих мільйонів викликати в відповіднім моменті ворожу Ватиканові реакцію! Саме ми дочекалися того моменту – всенародного суду і розчислення з Ватиканом.

Від 1939 р. пересунулися перед нами великі історичні події. Вони принесли великі політичні зміни. Упали кордони від Польщі, Мадьярщини, Румунії. Ми відділені від Ватикана.

Тисячу літ тривала боротьба Сходу і Заходу за душу нашого народу, який дуже дорого за це заплатив. Довгий і шкідливий історичний баланс унійних експериментів для українського народу, і тому він ставився неприхильно до унії, вертався до православної бітьківської віри, як тільки прийшла нагода. Так було після першого розділу Польщі. У ХХ ст. замічається на Лемківщині, а також на Закарпатті рух за поворот до православія. Такий самий рух бачимо серед українських емігрантів в Америці і Канаді. Але остаточне завершення цього руху може здійснитися аж тепер, завдяки політичному об`єднанню нашого народу. І тому радіє наш нарід зі своїм духовенством, що кінчається також і наше релігійне роз`єднання, що кінчається експеримент Ватикана, кінчається полонізація, румунізація, мадьяризація нашого народу при помочі релігії.

Вдячні Героїчній Червоній Армії за політичне визволення, висловлюємо свобідно свою волю возз`єднатися з українським народом і братнім російським народом у православній вірі, щоб «єдиними усти і єдиним серцем» славити Бога, як славили його діди і прадіди наші за часів св. Ольги, Володимира Великого, Ярослава, Романа і Данила.

Попередній запис
На Прикарпатті згоріла церква, яку передали Київському патріархату
Наступний запис
Патріарх Варфоломій пояснив, у чому полягає обов’язок Фанару перед Україною

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее