Ми продовжуємо цикл публікації документів, які висвітлюють позицію Української Православної Церкви щодо подолання існуючого церковного розколу в нашій державі. Вже неодноразово проводилися паралелі теперішньої ситуації в площині міжконфесійних стосунків з епохою президентства Віктора Ющенка, коли була спроба за допомогою адмінресурсу вплинути на релігійну ситуацію в Україні. Тоді у 2007 році УПЦ дала конструктивну відповідь президенту та свою принципову позицію щодо можливих контактів з представниками розколу.

Відповідь Української Православної Церкви на лист Президента України на ім’я Блаженнішого Митрополита Володимира

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

12 лютого 2007 р. на ім’я Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, за Вашим особистим підписом надійшов лист №1-1/204. У ньому Ви, як православний громадянин і як Президент великої європейської держави, в якій, на жаль, взаємовідносини між віруючими і державою далекі від тих стандартів, які хотілося б бачити, переймаєтесь долею Українського Православ’я та Української Церкви. Ви говорите про необхідність дотримання в Україні свободи віросповідання та забезпечення поважного ставлення до об’єднавчих прагнень віруючих усіх православних церков. У цьому Ви посилаєтесь на пункт 14-й Універсалу національної єдності, який, до речі, приймався для Церкви без Церкви, відносно чого священноначалля УПЦ свого часу висловило свої зауваження. Змістом Вашого листа є звернення до глави нашої Церкви та її Священного Синоду з пропозицією розглянути можливість проведення представниками єпископату й священства Української Православної Церкви зустрічей та консультацій із представниками УПЦ Київського патріархату для вирішення проблемних питань розвитку православ’я в Україні. Метою таких зустрічей, на Вашу думку, повинен був би стати пошук взаємоприйнятних шляхів налагодження міжцерковного примирення, а також Ви вбачаєте в них позитивний чинник у справі об’єднання православних України в єдину Помісну православну церкву.

 Як відомо, 24 січня 2007 р. в резиденції Предстоятеля УПЦ у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, під головуванням Блаженнішого Митрополита Володимира пройшов Архієрейський Собор Української Православної Церкви. Одним із питань порядку денного було обговорення і Вашої, на той час, гіпотетичної, ініціативи викладеної у вищезазначеному листі, щоправда, дещо в іншій редакції, яка, власне, не особливо змінює його зміст. Архієрейський Собор уповноважив редакційну колегію Собору, нас, хто нижче підписалися, у випадку офіційного оприлюднення Вами вищевказаної ініціативи, дати обґрунтовану відповідь та роз’яснити позицію єпископату УПЦ з цього питання. За дорученням Собору Архієреїв УПЦ маємо за честь засвідчити Вам свою повагу та повідомити про наступне.

Учасники Архієрейського Собору заслухали інформацію про можливе офіційне звернення Президента України до Предстоятеля та Священного Синоду УПЦ з питання створення Українською Православною Церквою спільної з представниками УПЦ КП Комісії, яка б зайнялася вирішенням проблемних питань розвитку Православ’я в Україні. Вірогідність такої Вашої ініціативи, шановний Вікторе Андрійовичу, походила із заяви, зробленої Вами під час Вашої зустрічі з «єпископатом» УПЦ КП 12 січня 2007 р. та оприлюдненої в ЗМІ. Ви, зокрема, сказали: «Я готовий звернутися до Синодів УПЦ і УПЦ КП з пропозицією створити спільну богословську комісію за участю, приміром, 3 єпископів та 2 священиків з кожного боку для розгляду наболілих питань» (прес-служба Президента України). У свою чергу деякі церковні та навколоцерковні ЗМІ Ваш вислів трактували як Вашу готовність сприяти створенню «спільної богословської комісії, яка займатиметься питанням створення єдиної помісної Церкви в Україні», «комісія повинна розглядати актуальні питання, які сприятимуть початку діалогу, а згодом і об’єднанню Церков». Природно, що дана інформація про можливість створення такої двосторонньої комісії з ініціативи Адміністрації Президента, а тим більше, можлива участь у ній єпископів УПЦ, викликала хвилю протестів серед віруючих та шалену дискусію в ЗМІ, часто з безпідставними звинуваченнями як на адресу Президента, так і єпископату УПЦ. Вірні нашої Церкви дуже добре пам’ятають, а часто і фізично відчувають на собі, ті розбійницькі методи, якими лише 15 років тому новостворена та зареєстрована всупереч чинному законодавству так звана УПЦ КП з потурання центральної та місцевої влади «розбудовувала» свою структуру за рахунок кафедральних соборів, єпархіальних управлінь та парафіяльних церков нашої Української Православної Церкви. Правове свавілля того часу вражає своєю масштабністю та цинічністю його учасників. Подекуди таке «розширення» має місце і сьогодні. Історія розвитку релігійної організації УПЦ КП є аналогічною до історії розвитку багатьох нинішніх олігархічних бізнесових структур з темним минулим, що зароджувалися в неладах із законом під час безладдя кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття. Минав час, вони зміцнювалися і легалізувалися. Чи не про них Ви говорили на Майдані наприкінці 2004-го? Саме за такою схемою розвивається так званий Київський патріархат – структура, котру створив у 1992 р. колишній Предстоятель УПЦ. Сьогодні вони також шукають «шляхів налагодження міжцерковного примирення» – легалізації в православному світі, і в цю аферу втягують Вас. Втягувалися до цього процесу і Ваші попередники однак, Михайло Денисенко сказав, що на відміну від них, «тільки Ви, Вікторе Андрійовичу, стали робити реальні кроки у цьому напрямку».

Всебічно обговоривши подану інформацію, Собор прийняв рішення, у випадку офіційного Вашого звернення до УПЦ, шановний Вікторе Андрійовичу, з вищевказаною пропозицією, утриматися від утворення подібного роду двосторонньої комісії. Така позиція базується на тому, що УПЦ КП, не маючи апостольського преємства ієрархії, не може бути еклезіологічно рівноправним учасником діалогу. Правильне розуміння цього питання, вірогідно, маєте і Ви, оскільки у своєму листі від 12.02.2007 р. не називаєте учасників можливих консультацій та зустрічей зі сторони УПЦ КП «єпископами та священством», а лише «представниками УПЦ Київського патріархату».

Керуючись принципом церковної ікономії, Архієрейський Собор в односторонньому порядку створив при Синодальних канонічній та богословській комісіях при Священному Синоді УПЦ «Комісію УПЦ по відновленню єдності Українського Православ’я». В її компетенцію входить пошук шляхів і методів, а також випрацювання механізмів відновлення єдності Українського Православ’я шляхом церковно-дисциплінарних норм, передбачених канонічним правом Вселенського Православ’я. Собор ще раз нагадав, що під поняттям «відновлення єдності» розуміється повернення тих, хто відійшли від церковної єдності, через усвідомлення ними гріха розколу, тобто покаяння, у спасительне лоно Української Православної Церкви. Вищевказана комісія УПЦ зможе приймати представників сторони, які ухилилася в розкол, вислуховувати їх можливі ініціативи, мати судження у кожному випадку та доповідати про них Священному Синоду і Архієрейському Собору УПЦ, в компетенцію яких входить прийняття остаточних рішень.

Представники УПЦ КП усвідомлюють власну еклезіологічну ущербність та сотеріологічну згубність свого положення. Непоодинокими є факти, коли «духовенство» Київського патріархату, в тому числі і «єпископи», рекомендують близьким та дорогим їм людям приймати Таїнства в канонічній Церкві. Однак бісівська гординя не дозволяє їм вийти із особистою ініціативою щодо діалогу, а примушує шукати посередників, у даному випадку в особі Президента. Їм соромно подивитися у вічі своїм братам-українцям, котрих вони паплюжать, ганьблять та шельмують ось уже протягом 15-ти років. Соромно і перед своїми послідовниками, котрих ошукано, та позбавлено справжнього літургійного життя. Вийти самостійно із такого становища – це і означає покаятися. Варто згадати притчу Спасителя про блудного сина (Лк.15,11-24), яку ми нещодавно чули за богослужінням в одну із підготовчих до Великого посту неділь. Чи планував той син, перебуваючи на «стороні далеко», проводити зустрічі та консультації з батьком для вирішення проблемних питань розвитку свого подальшого буття? Чи, може, шукав взаємоприйнятних шляхів налагодження примирення? Ні. Такого ми у Святому Письмі не зустрічаємо. А для Української Православної Церкви Євангеліє з його істинами не стало архаїчним.

На сьогодні ведуться богословські співбесіди з представниками Української Автокефальної Православної Церкви. Відновлення такого діалогу було ініційоване керівництвом УАПЦ. Виходячи із засвідчених часом толерантних відносин щодо УПЦ та її вірних, діалог було відновлено, і, маємо надію, з Божою допомогою він буде результативним.

Українська Православна Церква на сьогодні є в Україні самодостатньою Церквою. Вона зберегла і володіє повною мірою і неушкоджено всіма дарами та якостями Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, як про те говорить Символ віри. Вона може обійтися без тих, хто Її нерозумно покинув. Проте вона, як любляча Мати, скорбить за своїми дітьми, які залишаються поза Її благодатною огорожею без спасительних Таїнств Тіла і Крові Христових, які, за словами нашого Господа, єдині, що роблять людину наслідником вічного життя.

На Вашу ініціативу «зустрічей та консультацій» відповідаємо, що ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ КП з метою подолання церковного розколу в Україні.

Священний Синод висловив надію, що зі свого боку УАПЦ і УПЦ КП виявлять добру волю у цьому благому намірі, підтримавши це рішення, і визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов:

1. Припинення насильства з боку прихильників Української Православної Церкви Київського Патріархату щодо Української Православної Церкви.
2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених силою соборів, храмів, єпархіальних центрів, навчальних закладів.
3. Невтручання центральної та місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви.
4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка) – оскільки він не є членом Церкви, будучи відлученим від неї.

Ці чотири необхідні для початку та нормального ведення діалогу умови залишаються базовими і нині.

Майбутнє Українського Православ’я залежить не лише від позиції єпископату УПЦ, але й від усвідомлення трагічності свого положення тими, хто сьогодні перебуває поза спасительною огорожею Матері Церкви. Якщо таке усвідомлення прийде, то проблеми будуть вирішені, про що ми щоденно молимося і просимо Бога.

Бажаємо Вам, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, міцного здоров’я та допомоги Божої у Вашому служінні Українській Державі і українському народові.

За дорученням Архієрейського Собору УПЦ з глибокою повагою до Вас 

Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел

Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій

Архієпископ Львівський і Галицький Августин

Архієпископ Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської Митрополії, керуючий справами УПЦ Митрофан

27.02.2007