1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Відкритий лист православного духовенства та мирян м. Києва братам і сестрам з УАПЦ й УПЦ-КП

Відкритий лист православного духовенства та мирян м. Києва братам і сестрам з УАПЦ й УПЦ-КП

Відкритий лист православного духовенства та мирян м. Києва братам і сестрам з УАПЦ й УПЦ-КП

(щодо питання про канонічність церковної автокефалії)

«Благодать (Божа) дається і непокірливим, котрі не користуються нею. Але вони – не в Церкві»

О. С. Хом`яков

Дорогі браття й сестри!

Нещодавно в інтерв`ю журналу «Україна» (№34, 1992 р. ) з питання дарування автокефалії Українській Православній Церкві Голова Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України пан Арсен Зінченко сказав: «Канони в Православ`ї значать багато. Але вони стосуються перш за все внутрішнього устрою церковного життя: як відправляти обряд, кого визнати святим. Організаційна ж підлеглість – це зовсім інша справа. Через це, коли хтось із духовних осіб говорить: чи будуть виконуватися канони ( при створенні автокефальної УПЦ – авт.), то він має на увазі: чи будуть виконуватися вказівки Москви?». Іншими словами, твердиться, що питання канонічності, яке хвилює православне духовенство, є питанням політичним. На жаль, такої думки тримається і частина братів та сестер з УАПЦ і УПЦ-КП, які відділилися від УПЦ.

На нашу думку це якщо не поверхневий, то досить спрощений підхід до проблем канонічності церковної автокефалії. Щоб переконатись у цьому, заглянемо в Книгу Правил (канонів), і спробуємо з`ясувати її значення в Православ`ї. У світлі аргументів, узятих з Книги Правил, та церковної догматики безсумнівно стане більш зрозумілою позиція православного духовенства та мирян стосовно УАПЦ і УПЦ-КП.

Отже, до складу Книги Правил входять: правила святих Апостолів; правила семи Вселенських Соборів; послання III Вселенського Собору до Собору Памфлійського; правила Помісних Соборів часів Нерозділеної Церкви; послання Помісного Карфагенського Собору до Келестина (Целестина – авт.), Папи Римського; правила святих Отців Давньої Церкви. Як бачите, дорогі браття й сестри, що відділилися, ні час, ні місце, ні авторство укладення Священних Канонів Православ`я до Москви жодного відношення не мають.

У правилах говориться про книги Святого Письма та про вірність Христовому вченню, про Таїнства, про прикликання імені Божого, про Хрест та хресне знамення, про ікони, про значення святоотецьких писань, про Собори й непорушність  їхніх постанов, про дієвість і силу божественної благодаті, про гріх, про висвячення, про взаємні відносини єпископів, пресвітерів, дяконів та мирян. Правила говорять про чернецтво, порядок судочинства над єпископами або кліриками, учення про шлюб, дівоцтво та розлучення. У них дається визначення єресі, розколу та самочинного зібрання. Є правила, які говорять про відступництво від віри, про ставлення до відлучених від Церкви та іновірців, про поведінку християн під час гонінь на віру й під час війни, про піст й розкіш, про відвідування храму в недільні дні та багато іншого.

Священні Канони, як плід соборного розуму Церкви, керованого Духом Святим, є правилами, що регулюють життя членів Церкви та відносини між Помісними Церквами, згідно з ученням Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа і Його святих Апостолів.

Вони свідчать про те, що розсіяна по всій Землі Єдина Церква Христова, обіймаючи собою всі її народи та племена, не належить жодному з них, а тільки Богу. Тому будь-яка Помісна Церква, як-то Грецька, Антиохійська, Руська та інші, не утворює якоїсь особливої «державної чи національної» Церкви, а являє собою не більше однієї з «єпархій» єдиної Вселенської Православної Церкви.

Єдина Церква містить одну й ту саму Христову істину. І тому, строго кажучи, не може бути православ`я «грецького», «руського», «білоруського» чи будь-якого іншого етноса (народу). Є тільки ПРАВОСЛАВ`Я єдиної Вселенської Христової Церкви, тотожне Одкровенню Божому – Біблійному вченню про Бога, людину й світ. За промислом Божим, духовна істина, що міститься в канонах, рухається руслом святості. У них виявляється єство Церкви як єдиного тіла Христового. З цього екклезіологічного догмату віри виходять всі канони Православ`я.

На підставі вчення про єдність Православної Церкви Вселенські Собори, незалежно від політичних або національних кордонів, встановлювали межі юрисдикції автокефальних Церков того часу. Для прикладу візьмемо друге правило II Вселенського Собору. Ось його текст: «Обласні єпископи нехай не поширюють своєї влади на Церкви за межами своєї області та не змішують Церкви. Проте, за правилами (канонами) Олександрійський єпископ нехай керує тільки Церквами єгипетськими, а східні єпископи нехай начальствують тільки на Сході, із збереженням переваг Антіохійської Церкви, визнаних Нікейськими правилами. Нехай єпископи незапрошеними не переходять за межі своєї області для висвячення або якогось іншого церковного наказу…».

Апостольські правила, постанови Вселенських Соборів та правила Святих Отців мали й мають значення всезагального церковного закону. Утворюючи феномен єдиного церковного правового простору за принципом: один Христос – одна Церква – одне право. Згідно з цим віроповчальним принципом канонічний акт, здійснений у будь-якій громаді або місцевій Церкві, визнається «своїм» усією Повнотою Вселенської Церкви. Наприклад, позбавлений сану єпископ у церкві Грецькій вважається мирянином у всіх Помісних Православних Церквах.

Канони не визнають шляху самовисвячення на вищу посаду та захоплення влади в Помісній Церкві чи у будь-якій її частині. Тільки додержання принципу наступництва та висвячення нижчих вищими надає церковній владі боговстановленого характеру й сили. «Без усякого заперечення менший нехай благословляється більшим» (Євр. 7, 7). Порушення цієї канонічної норми розриває зв`язок між тілом Церкви і тією церковною організацією, через яку християнин входить у Соборне  тіло Церкви. Церковна організація, яка не має боговстановленого характеру, зветься у Церквоному Праві розколом.

Святі Отці навчають, що руйнівники церковної єдності відлучають себе від Тіла Христової Церкви й позбавляють себе всіх ступенів священства (благодаті Святого Духа) в самий момент їх особистого відпадіння у схизму (розкол). Церковний же суд тільки констатує, керуючись канонами, цей сумний факт, що стався. «Хоча зовні відступлення від Церкви виявляється через розкол, – читаємо ми в посланні святого Василія Великого до Амфілохія, – однак ті, хто одступив, на той момент уже не мали в собі благодаті Святого Духа. Подання благодаті у них збідніло, бо перервалося законне (апостольське) наступництво. Хоч перші відступники (розкольники) і мали дари Духа, діставши свою посвяту від законних Отців через покладення рук, однак, будучи відлученими ( від Тіла канонічної Церкви), зробилися мирянами. І через те вже не мали влади ні хрестити, ні висвячувати. Адже вони не могли подати іншим те, чого вже не мали самі – благодаті Святого Духа, від якої самі й відпали».

Шосте правило Другого Вселенського Собору встановлює, що ті розкольники, які хоч і називають себе православними, та не визнають юрисдикції (влади) над собою канонічного єпископа, прирівнюються до єретиків. Єретиком Православна Церква вважає нерозкаяного у гріху гордині розуму й перебуваючого відлученим від Христа. За 45-м і 65-м правилами святих апостолів молитовне спілкування з єретиком є тяжким гріхом проти Церкви й Бога. Ось частина цього правила: «Єретиками ми називаємо й тих, котрі вдають, нібито сповідують нашу віру здраво, але відділилися й збирають (церковні) зібрання проти наших правильно (канонічно) поставлених єпископів».

Відповідно до 1-го правила святого Василія Великого: «Коли хтось, будучи викритим у гріху або відлученим від священнослужіння, не підкорився правилам (канонам), а самовільно утримав за собою предстояння та священнослужіння (у Церкві) і з ним відступили деякі інші, залишивши через те вселенську Православну Церкву, то такі церковні зібрання, що складаються з непокірних пресвітерів або єпископів чи ненавченого народу, є самочинним зборищем». Нагадаймо, що за вченням Святих Отців «благодать» – це нестворені Божественні енергії (сили), під дією яких через церковні священнодії (хрещення, причащання, сповідь та ін.) відбувається обоження людини або, простіше кажучи, її спасіння.

А тепер, дорогі наші браття й сестри, які відділилися, скажіть відверто, по совісті: чи можуть наші православні архієреї, та й ми разом з ними, визнати благодатними Таїнства, які відправляють «архієреї» УПЦ-КП та УАПЦ, коли вони самочинно відділилися від Тіла УПЦ, учинивши в ній розкол і зробившися через це мирянами? Ми гадаємо, та й ви самі в глибині душі відчуваєте, дорогі браття й сестри з УАПЦ й УПЦ-КП, що тут не все так добре, як запевняє вас дехто, і що необхідна добросовісна праця богословів, щоб на канонічній основі усунути всі перепони на шляху до нашої єдності.

Якщо ж Священні Канони Православної Церкви для когось не авторитет, то це – симптом небезпечної духовної хвороби. Адже, як тонко підмітив видатний учений і богослов О. С. Хом`яков, «усі ознаки істинної (канонічної) Церкви, як внутрішні, так і зовнішні, пізнаються тільки нею самою та тими, кого благодать закликає бути її членами. Тоді як для чужих Церкві та непокликаних Богом – вони незрозумілі».

Дорогі наші відділені брати й сестри!

Ми сподіваємось, що у світлі наведених аргументів вам стали зрозумілі причини занепокоєння православного духовенства щодо питання канонічності автокефалії Української Православної Церкви. Воно побоюється опинитися в безблагодатній «церкві», тобто поза спасенною огорожею Єдиної Вселенської Православної Церкви. Свідченням же істинності будь-якої автокефальної Церкви є її вірність священним апостольським Канонам Вселенського православ`я, тобто – її канонічність.

 Грудень 1992 р.        

Попередній запис
Автор антицерковного законопроекту наполягає на тому, що гонінь на УПЦ в Україні немає
Наступний запис
Ватикан визнав євреїв спасенними і без віри у Христа

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее