Колишній секретар Синодальної біблейсько-богословської комісії Андрій Володимирович Шишков у своєму Телеграм-каналі відтворив пропагандистський міф Константинопольського патріархату про те, що нібито створення ПЦУ є аналогічним з возз’єднанням Руської Православної Церкви з РПЦЗ у 2007 році: «йдеться про дві дзеркальні події: визнання чинності церковної ієрархії, котра перебувала поза євхаристичним спілкуванням, через декларацію єдності». При цьому нібито «аналогом «Акту про канонічне спілкування» у випадку ПЦУ став «Томос», підписаний патріархом Варфоломієм». На думку А. Шишкова, ієрархія РПЦЗ вважалась в РПЦ «розкольницькою» та не перебувала у спілкуванні з канонічними церквами – що, тим не менш, не завадило її подальшому визнанню.

Богословські фантазії А. Шишкова доходять фактично до заперечення церковного вчення про священство, рукоположення та апостольське преємство: «окрім історичного виміру, в апостольського преємства є есхатологічне, котре пов’язане із прийняттям (рецепцією) ієрархічного священства громадою, тобто «всезагальним священством віруючих». І саме цей момент дозволяє застосовувати «ікономію». Нескладно помітити, що при такому підході будь-який, так би мовити, «хлоп у рясі» може об’єднати навколо себе групу віруючих та назвати все це «Церквою», а всі решта в дусі «ікономії» (пом’якшення) мають це визнати.

На думку А. Шишкова, «жодних серйозних богословських аргументів для того, щоб не визнавати ПЦУ, немає». Між тим, таких аргументів величезна кількість (взяти те ж походження т.зв. «ієрархії» УАПЦ від розкольників-самосвятів), чого А. Шишков не може не знати.

На прохання Аналітичного центру свт. Василія Великого тези А. Шишкова прокоментував Андрій Олександрович Кострюков – доцент кафедри історії Руської Православної Церкви ПСТГУ, доктор історичних наук: «Жодної дзеркальності в РПЦЗ та ПЦУ немає. Абсолютно різні умови, абсолютно різні причини, абсолютно різні канонічні оцінки та наслідки». Зі слів А. Кострюкова, твердження про нібито невизнання ієрархії РПЦЗ, яке нібито мало місце в РПЦ, є брехливим: «клірики і навіть єпископи перебігали з однієї юрисдикції до іншої і законність хіротоній визнавалась. Явний приклад – єп. Яків (Аккерсдейк), на початку 1970-х прийнятий в МП з РПЦЗ у сущому сані та без покаяння. І РПЦЗ ніколи не заперечувала благодатності МП, а єрессю або розколом називали одне одного тільки приватні особи».

А. Кострюков зазначив, що «у Церкві бували внутрішні розділення, котрі долались простим примиренням». Це стосується і розділення Церкви у Вітчизні та за кордоном, котре не було розколом.

При цьому теза про те, що РПЦЗ була поза спілкуванням із канонічними Церквами (включно із Сербською; вочевидь, ця думка використовується А. Шишковим для більшої аналогії із ПЦУ), є неспроможною: «Із Сербською Церквою у 1960-ті роки не все так просто. Там приймали різні рішення на тлі діонісіївського розколу і в підсумку спілкування з РПЦЗ зберегли. У 1-му номері «Вісника ПСТГУ» за 2020 рік у мене вийшла стаття про відносини РПЦЗ та СПЦ». А. Кострюков зазначив, що «спільні приходи РПЦЗ та СПЦ існували і в 1960-ті, і в 1970-ті, і нині існують, і співслужіння були до 1980-х років і після. І не тільки з СПЦ було спілкування в РПЦЗ. І Константинополь РПЦЗ називав у календарях Церквою, з котрою має спілкування (у кінці 1960-х рр. точно)».

А. Кострюков підсумував, що в ситуації з ПЦУ «посилатись на приклад РПЦЗ – просто вияв некомпетентності».

Телеграм-канал «Аналітичний центр свт. Василія Великого»