Де ж Ви були раніше, владико?

А я все чекав, коли ж на сцену театру абсурду під назвою «ЄПЦ ПП» випустять цього «героя»! А ось і він – в ефір передачі «Свобода слова» на ICTV 23 квітня з’явився митрополит Української Православної Церкви Олександр (Драбинко). Він однозначно є одним з козирів влади, його тримають в рукаві, дістаючи тільки тоді, коли є така необхідність. До прикладу, посварити РПЦ, вилаяти рідну УПЦ та Її керівництво, звинуватити в проблемах Церкви Вадима Новінського. Не обійшлося й без підтримки ЄПЦ з боку славнозвісного ієрарха.

В ефірі було сказано чимало, в тому числі й неправди. В зв’язку з чим, дуже хочеться запитати у самого митрополита – де ж Ви були раніше, Владико? Як зазначив в ефірі сам архієрей, він тривалий час перебував на посаді особистого секретаря спочилого Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Особисто для митрополита це був зірковий час! За повної довіри Його Блаженства, Драбинко творив дива дивні: впливав на міграцію єпископату, розділення єпархій, рішення Синоду та інші органічні процеси всередині УПЦ.

Звідси запитання, чому, коли в руках митрополита було зосереджено необмежену владу, він навіть не намагався привести УПЦ до автокефалії чи бодай об’єднання з УАПЦ/УПЦ КП? Чому не посприяв виведенню цих конфесій з канонічної ізоляції? Чому не цурався брати грошей з рук тих, кого тепер клеймить за першої-ліпшої нагоди? Чи може владика скаже, що той же Новінський ніколи не давав коштів на його численні «проекти»? Чи мало представників «Партії регіонів» давали Вам гроші?

Та тоді було не до автокефалії. Були набагато цікавіші справи. Інтриги, незліченні закордонні вояжі по дипломатичному паспорту та нескінченні фестивалі. Вам було зручно в такій УПЦ і жодних думок про зміну статусу Вам у голову навіть не приходило. Пригадую Вашу прекрасну роботу, за яку Ви отримали звання кандидата богословських наук. Книга «Православие в
посттоталитарной Украине (вехи истории)» стала посібником по українських розколах для багатьох поколінь священиків та вірян по всій Україні. А тепер я сумніваюсь, що автором цієї книги є справді Ви. Хоча «злі язики» вже давно про це говорили, та вірити не хотілось. А тепер, слухаючи Ваші виступи, думаю, що Ви просто не могли написати таку книгу, дотримуючись подібної позиції.

Не скажу, що завжди було погано! Не скажу, що владика завжди чинив неправильно. Як доказ, нагадаю Вам, владико, що Ви говорили про УПЦ КП, УАПЦ, їхній статус у світі, об’єднання з ними та автокефалію у різні роки Вашого життя. Що змінилось з того часу?

«Політика та ідеологія розкололи країну фактично навпіл. Українське Православ’я також розколоте. Близько тисячі парафій знаходиться в складі неканонічної Української Автокефальної Православної Церкви. Ще близько чотирьох тисяч парафій входять до складу позбавленої Апостольського спадкоємства і, відповідно, ієрархічної структури «Київського Патріархату». У цій ситуації деякі експерти і клірики нашої Церкви вважають, що виходом з ситуації, що склалася, є вдосконалення канонічного статусу УПЦ. Яке моє особисте ставлення до такого варіанта вирішення проблеми? Мені здається, що питання про статус Української Церкви має розглядатися виключно з позиції богослов’я. Сучасний «автокефальний рух» дуже сильно політизований. Поняття «автокефалія» розуміється переважно в політичному контексті, як один з атрибутів національно-державної незалежності.
Як можна ставитися до автокефалії, що розуміється як синонім «незалежності від Москви»? Не сумніваюся, що будь-яка людина, що має богословську освіту, спокуситися подібною ідеєю не може. Автокефалія як засіб поділу – однозначне зло в церковному житті. І не тільки в Україні, а й взагалі в житті сучасної Православної Церкви. Як написав сучасний французький богослов Олів’є Клеман, «замкнута на собі автокефалія принесла чимало шкоди Православній Церкві». Можливо, в майбутньому, коли в суспільстві та Церкві затихнуть суперечки, пов’язані з цією проблемою, до питання про канонічний статус Української Церкви можна буде повернутися. Причому повернутися винятково в контексті подолання існуючого в Україні церковного розколу. Особисто я стосовно питання статусу Української Церкви не маю особливої думки, відмінної від думки повноти єпископату нашої Церкви. Мене більше цікавлять інші проблеми церковного життя, а саме: посилення місіонерської діяльності, розвиток православного книговидання, проблеми християнської освіти та культури. Адже головне в церковному житті – це не канонічний статус, а Євхаристія та молитва, живе свідчення перед суспільством про Христа Воскреслого. Першочергове завдання Української Православної Церкви – не статус, а вилікування розколу та відновлення канонічної єдності православних». (Церковна Православна Газета, квітень 2008, №7(209), ст.3. (Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, вікарій Київської Митрополії, секретар Предстоятеля УПЦ: «Першочергове завдання Української Православної Церкви – лікування розколів і відновлення канонічної єдності»).

«За рівнем освіти, богословського мислення та канонічної дисципліни клір Української Православної Церкви виразно позитивно відрізняється від розкольницьких «церков», кадри яких історично формувалися на основі «перебіжчиків». Хто такий «перебіжчик»? Це – клірик, який не знайшов собі місця у канонічній Церкві. У когось не склався кар`єрний ріст : амбіції є, а належна освіта й відповідні якості – відсутні. Хтось скоїв неетичні вчинки і перейшов до «нової церкви», тікаючи від канонічної відповідальності. Хтось потрапив до розколу через незрілість своєї екклезіологічної свідомості…Як можна на основі таких кадрів вибудувати ефективно діючий церковний організм? Анархізм – це один із проявів егоїзму. Але як можна із сукупності егоїзмів побудувати церковне життя? Як можна узгодити інтереси багатьох, коли кожен з них думає лише про себе й керується логікою егоїзму?».
«Розкол можна вилікувати. Але для цього потрібна добра воля двох сторін, тобто лікаря та хворого. Ліки знаходяться в лоні Кафоличної Церкви, якою в Україні є канонічна Українська Православна Церква. Однак, для того щоби «зцілити», або «вилікувати» розкол, потрібна згода самого хворого. Необхідно зрозуміти : Українська Православна Церква наполягає на покаянні розкольників не тому, що це буде публічним визнанням їхньої поразки. Покаяння – це не повзання на колінах і вимолювання прощення, як це комусь здається. Церква керується пастирською, а не політичною логікою. Покаяння – не формальність, це свідчення того, що особа, яка його принесла, змінила свій образ буття, тобто подолала свій егоцентризм. А тому, доки самі наші брати і сестри, що перебувають поза церковною єдністю, не дійдуть висновку, що їм бракує цілісності, й не звернуться до Кафоличної Церкви з проханням про вилікування, марно намагатися побудувати на основі їх якісь церковні структури». (Церковна православна газета, № 12 – 13(214- 215), червень – липень 2008 року, ст.16 – 17).

«Автокефальний рух сьогодні представлено двома церковними групами. Це УПЦ КП, до складу якої входить близько трьох тисяч священнослужителів, і УАПЦ, в якій близько семисот священнослужителів. Цифри вражаючі. Але як можна об’єднати ці дві структури в одну, до того ж канонічно визнану світовим Православ’ям? Об’єктивно для реалізації «естонського варіанту» в Україні Константинополю необхідні мінімальні стартові умови. Це згода колишнього митрополита Філарета піти з поста глави створеної ним структури і наявність альтернативної фігури церковного лідера автокефального руху. Однак, очевидно, нинішній глава УПЦ КП не має ні найменшого бажання «йти на спокій», вважаючи, що аналогічних йому за впливом і досвідом фігур в «альтернативному» Українському Православ’ї немає. Крім того, необхідно, щоб фігура нового лідера автокефального руху влаштовувала як керівництво УПЦ КП, так і керівництво УАПЦ. Так званий «патріарх» Філарет нікуди не збирається зі своєї посади. Він уже навіть і не говорить про необхідність визнання його «патріархом» світовим Православ’ям і задоволений тим, що має, сліпо вірячи псевдосоцопитуванням, проведеним на замовлення для формування громадської думки…
Церковну єдність в Україні необхідно вимолити й вистраждати. Але ця праця є благословенною, адже вона може призвести не до тієї або іншої «моделі подолання розколу», а до церковної єдності, яка є такою бажаною. Єдності, яка б дозволила нам причащатися з однієї Чаші й належати до єдиної Церкви. Для подолання розколу необхідні систематичні зусилля з боку керівництва самих розкольницьких юрисдикцій, особливо, потрібна їх активність у діалозі з Українською Православною Церквою. Московський Патріархат, Константинопольський Патріархат, все світове Православ’я могли б дієво допомогти подолати розкол. Але людські зусилля, спрямовані на досягнення єдності, будуть здійснені благодаттю Божою тільки тоді, коли від політичної точки зору всі учасники діалогу перейдуть на позиції розуму церковного. Адже ми бажаємо не перемоги, а повернення братів. Чекаємо, що й ті, що пішли в розкол, будуть бажати не перемоги, а заповіданої Богом церковної єдності». («Испытание на зрелость», єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, 10.12.2012).

А тепер Ви стоїте в ефірі телеканалу, зводите наклепи на Церкву, яка дала Вам життя й досі тримає Вас на плаву. Стоїте і слухаєте брехню президента про те, що в наших (виходить, що і в Вашому) храмах моляться за агресора? Ви навіть не заперечили! Навіть не висловились проти! Де той владика Олександр, який захищав Церкву? Який був вірним послідовником свого духовного батька – митрополита Володимира? Що сталося? Що Ви робите?

Олександр Єрмоленко

Схожі публікації