Ідея утворення «Київського патріархату» в лоні розкольницьких структур та етапи його формування

(Вступ)

«В умовах досягнутої Україною в 1991 р державної самостійності владою країни неодноразово робилися і продовжують вживатися спроби тиску на Православну Церкву як найбільш численну і впливову конфесію в Українській державі з метою її використання в своїх політичних інтересах … Адміністраціями президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми висувалася ідея створення єдиної помісної Православної Церкви України, яка включала б у себе як прихильників канонічного Православ’я, так і прибічників розкольницьких угруповань, а в перспективі – і греко-католиків … З приходом до влади Віктора Ющенка проект об’єднання всіх християн країни в єдину помісну Українську Церкву отримав подальший розвиток, що закономірно викликало нову хвилю конфліктів на релігійному ґрунті … »

Доктор церковної історії Владислав Ігорович Петрушко   

Сама ідея створення «уніатського» патріархату на території земель, що входили до складу Речі Посполитої, вперше було висловлена католиками в 1570-1580 роках, в період підготовки Брестської унії. Запропонований в цей час проект передбачав перенесення православної Константинопольської патріаршої кафедри на територію Речі Посполитої і переїзд патріарха Ієремії II Траноса із Стамбулу в Польсько-Литовську державу з переходом грецького першоієрарха в уніатство. Таким чином створення патріархату на території Речі Посполитої мало за мету переведення православного народу в унію, під личиною так званого «єднання». Однак повністю втілити в життя цей проект в той час не вдалося, оскільки на це були певні об`єктивні обставини.

Саме положення «уніатів» в той час була доволі важким, якщо не трагічним. Цьому сприяло, по-перше, бажання Римської курії і польської влади «латинізувати» русинів-уніатів (що саме по собі вносило великі корективи в місію греко-католиків), а по-друге, після  поділів Польщі уніати взагалі були під загрозою системного знищення. Уніатська Церква збереглася лише в Галичині, яка увійшла в склад імперії Габсбургів, де, врешті, її стан протягом всього XIX століття також був далеким від ідеального.

Тільки на початку ХХ століття в українському уніатстві розпочинається підйом, який зумовлений діяльністю митрополита Андрея Шептицького, який очолював греко-католиків впродовж 1901-1944 рр. Сам граф Роман Марія Шептицький (в миру Андрей Шептицький) прийняв енергічні заходи для «оздоровлення» церковного життя західноукраїнських уніатів. Однак його плани були куди масштабніші – владика Андрей мав за мету насадити «уніатсво» на Східній Україні та в Росії, бажаючи стати єдиним главою Уніатської Церкви всього східнослов`янського простору.

Інтронізація нового митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького відбулася 17 січня 1901 року. Показово, що до традиційного титулу глави галицьких уніатів  «митрополита Галицького, архієпископа Львівського, єпископа Кам`янець-Подільського» – 35-літній митрополит отримав від Папи Римського Льва XIII повноваження «Апостольського адміністратора України». Даний титул вказував уже на повні намагання претендувати на усю територію України, яка, в свою чергу своєю більшістю входила в склад Російської імперії. Що показово на даних територіях взагалі не було ні одного храму уніатів, а тим паче якихось номінальних груп. Тому перед графом Шептицьким стояла першочергова задача – зробити аби прозелітичні намагання Ватикану, руками глави УГКЦ втілилися в життя.

Для цієї місії владиці Андрею вдалося залучити деяких священиків РПЦ. Про те, як проходила уніатська місія в Росії, свідчать адресовані митрополиту греко-католиків листи таємного католицького священика східного обряду Іоанна Дайбнера. З цієї переписки нам стає зрозумілим, що ті священики, які перейшли в уніатсво так і продовжували своє служіння в православній Церкві, хоча по суті були таємними агентами, виконуючи поставлені перед ними задачі. Так зокрема інформуючи владику Андрея про намір православного священика Ювеналія Землянужнова із села Шиленського Уральської області перейти в уніатсво, Дайбнер писав: «Якщо він поїде Закордон або піде зі священиків, то він пропав для нашої справи. Найкраще, це щоб він залишався священиком у своїй парафії, як я йому радив, і він, здається, згоден. Але тут є деякі труднощі. Мені здається, що священик може залишитися по зовнішності православним. На літургії він може виймати частки не за синод і не за свого схизматичного єпископа, а за Папу і за свого Львівського Митрополита. Коли ж голосно поминати синод і єпископа, то може це робити як молитву про їх звернення до Св. віри та ін. Іноді у них бувають співслужіння соборні зі своїм єпископом, ось це трохи важко. Крім того, у них є духівник обов’язковий, якому священики повинні сповідатися. Є й інші подібні скрутні обставини. Але мені здається, що заради пропаганди необхідно, щоб їм широко подивитися на справу, і все, що можна дозволити, то дозволив би. Найкраще було б, щоб Вашому Високопреосвященству дана була з Риму заради пропаганди деяка комунікація в таємниці в необхідних випадках. У всякому разі, якщо не подивитися широко на справу, то доводиться відмовлятися від пропаганди або її зменшити; не можна буде вже навертати православних священиків, а тим часом добре було б їх навертати, щоб вони могли навертати поступово своїх прихожан і навіть своїх колег-священиків». (1).     

   Шептицький таємно направляв із Галичини в Росію монахів Базиліанського ордена, які повинні були вести пропаганду уніатства та інструктувати російських католиків на місцях. Зокрема, в 1904 році в Саратов до Дейбнера приїжджав емісар Шептицького – базиліанський ієромонах Ієремія Ломницький. Дейбнер рекомендував Шептицькому, щоб ці емісари дуже уважно вивчали обряди та літургічні особливості Руської Православної Церкви, приймаючи до уваги їх відмінність від літургічної практики галицьких уніатів. Владика Андрей з великою увагою віднісся до цієї рекомендації: проведена ним  на початку ХХ століття реформа в Греко-Католицькій Церкві Галичини мала за мету наблизити, на той час латинізовану обрядність уніатів, максимально до православного богослужіння.

Також варто зазначити, що активною пропагандою уніатства в Росії займався доктор медицини, статський радник Йосип Добрянський, котрий проживав у Петербурзі (сам уніат, син греко-католицького священика із Галичини) і православний священик Олексій Зерчанінов, котрий прийняв унію.

26 листопада 1907 року Шептицький видав пастирське послання «Зближаються часи…», яке по суті було присвячене зближенню Східних Церков з Ватиканом, і, до речі, написане у стилі католицької еклезіології: «… потрібно, щоб кожен наш вірний умів розрізняти Католицьку Церкву від інших за головним знаменням єдності, за яким вірним найлегше пізнавати правдиву Церкву. Характер вселенської Церкви ясніше виражається в тій ознаці, що в Церкві є одна влада, влада всесвітня, влада римських архієреїв, і без цієї всенародної влади, без учительського, непогрішимого керівництва неможлива і немислима церковна єдність між християнами … ».

Цей документ досить яскраво свідчить: владика Андрей погано розумів глибину розходження між католиками і православними в аспектах догматичних, аскетичних і містичних. Як людина, що належала до західної культури і лише формально дотримуючись східного обряду, Шептицький вірив, що його головна місіонерська задача – добитися визнання православними папського примату при збереженні східного обряду. На його думку, це б дозволило повернутися до того стану, в якому Християнська Церква перебувала до Великого розколу 1054 року.

1.Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність: Церква і церковна єдність: Документи і матеріали, 1899 – 1944. Т.1. Львів, 1995. С. 109-121.

Схожі публікації