Чи реально зцілити розкол в українському Православ`ї

Проблема «українського розколу» дуже гостро постала в останні роки. Все частіше лунають заклики, що проблема нашої державності у «Помісній Церкві», що якби не розділення, то не було б війни і так далі. В одному із своїх останніх інтерв`ю лідер «Київського патріархату», відповідаючи на питання, чи жаліє про якісь опущені моменти в своїй пастирській діяльності, сказав, що «я жалію, що не поїхав на Харківський собор 1992 року…. тоді б розколу не було». Так це, чи ні можна лише гадати, однак свій початок нове розділення уже отримало.

Водночас все більше з`являється експертів, які, як вони вважають, добре знаються на ситуації. Чого тільки вартий один голова департаменту у справах релігій Андрій Юраш! Бувши уніатом (!!!), шановний Андрій Васильович робить усе можливе, аби лише дошкулити Українській Православній Церкві. Звичайно, вигляд це має благородний – хай громада сама вирішує свою конфесіональну приналежність, а ми тільки це пропишемо законодавчо, чи хай УПЦ вдосконалить свої статути, а то вони орієнтовані на Москву, й тому подібне. Однак усім свідомим громадянам, зрозуміло, що це частина гібридного протистояння. За останні три роки ми вже однозначно переконалися, що уніати-чиновники – це біда для України. Візьмемо до прикладу того ж депутата Єленського, прямий обов`язок якого покращувати сфери життя громадян України, проте реальні дії нардепа спрямовані на дестабілізацію ситуації.

Чи вірите ви, що такі «державні особи» здатні сприяти «зціленню» українського розколу? Чи вірите ви, що міністри Кириленко і Нищук добре обізнані в сфері еклезіології? Коли, до прикладу, пам`ятку архітектури «Софію Київську» передають під юрисдикцію «Київського патріархату» з трактуванням: «а вони себе проявили на майдані». Так може тому й правоохороні органи в Коломиї не можуть забезпечити виконання суду, бо уніати проявили себе на майдані?! Безумство! Хіба можуть ці люди сприяти об`єднанню релігійних інститутів держави?

З боку Заходу спокійно – Ватикан мовчить. Як мовчав у 90-х, коли спочилий митрополит Макарій (Свистун), перебуваючи у Івано-Франківську на кафедрі, звертався до папи з проханням, аби той втрутився, коли греко-католики силою відбирали Воскресенський кафедральний собор, так і мовчать зараз. На ділі слова папи Урбана VIII виконуються: «через вас, мої русини, Схід буде навернений». Адже УГКЦ це не є самостійна адміністративна одиниця, і вони власноруч нічого не можуть вирішувати. Те, що там RISU чи інші інформаційні портали пишуть про патріархальну структуру – це все маячня. Тому вплив Ватикану можливий, але, беручи до уваги минулі віхи історії, мало в це віриться.

А щодо об`єднання, чи злиття, то можна говорити про три ймовірних сценарії. Перший озвучив спікер КП Євстратій Зоря. УПЦ і «Київський патріархат» об`єднуються, як два рівноправних суб`єкти (!!!), утворюється одна, як він думає, релігійна одиниця, єпископи КП усі залишаються на місцях зі своїм парафіями, а через деякий час це все зростеться, коли старші відійдуть у вічність, а генерація молодих єпископів займе їхні місця.

Уявімо Одесу з однією з найсильніших єпархій УПЦ. Два єпископи – митрополит Агафангел і «єпископ» Марк з титулом Одеський і Балтський (маючи в реальності одиничні парафії, але який титул!) Яким чином таке об`єднання може тут відбутися і головне, чи буде хоч би якась користь Церкві від нього? На другий день цілі монастирі і парафії будуть писати листи в інші канонічні Церкви, аби їх прийняли в свою юрисдикцію. Ну ми ж це уже бачили в реальності! А головним лейтмотивом проголошенням автокефалії «є користь чи благо Церкви!».

Нещодавно в одному з обласних центрів України на раді Церков один, як зараз модно говорити, «проукраїнський архієрей» УПЦ, звертаючись до свого візаві з «Київського патріархату» зі словами про його бачення можливого об`єднання почув у відповідь: «об`єднання не буде, його не хочуть в Київському патріархаті». В ці слова легко вірити, адже верхівка КП живе у своєму світі: Філарет тезу про «помісність» повторює уже 25 років і нічого конструктивного в цьому напрямку по суті так і не зробив, Євстратій Зоря і Єпіфаній – придворні апаратчики КП, які це повторюють, та й власне живуть з цього; а всі інші – це ті, кого ніхто й не питав. І всі вони ж різні: і перебіжчики з УПЦ, і автокефали, і свої вихідці. Тому там немає монолітності, а відповідно і єдності.

Інший сценарій прописаний, на диво, уніатами. Чому ж так активно за патріархат у Києві виступають греко-католики? УГКЦ вже тривалий час добивається статусу «патріархату» для самої себе. Розпочалося все ще з Андрея Шептицького і продовжується до сьогодні. Однак у Риму завжди були об`єктивні причини для відмови. Як і зараз, коли цирк з українськими патріархатами все ніяк не закінчиться (а в 2000 році їх було аж троє – патріарх Димитрій Ярема, патріарх Філарет, і так званий чи самопроголошений Любомир Гузар). Однак найчисельнішою була й залишається УПЦ, очолювана митрополитом. Тому з точки зору римо-католиків, якщо й давати статус «патріархату», то лише об`єднаній монолітній структурі. Саме тому уніатам буде легше під «православними шатами» проголосити свій католицький патріархат.

Ну  і третій варіант – найбільш реалістичний та вмотивований. Колишні клірики КП приносять покаяння, ті, що не мають канонічного рукопокладання – при поверненні його отримують й таким чином входять чи повертаються в лоно Церкви. Ну а потім Собор УПЦ може реально ставити питання про зміну статусу.

Таким чином, головним аспектом для подолання розколу «українського православ`я» залишається невтручання сторонніх, непричетних осіб.

Марк Авраменко