1. Головна
  2. /
  3. Публікації
  4. /
  5. Чи повторить митрополит Олександр (Драбинко) долю Філарета?

Чи повторить митрополит Олександр (Драбинко) долю Філарета?

Декілька днів тому один з ієрархів Української Православної Церкви, колишній секретар Предстоятеля, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр публічно заявив про свою підтримку ідеї автокефалії Церкви в Україні: «Незалежно від результатів рішення Вселенського Патріарха я хочу сьогодні публічно підтримати ідею автокефалії Української Церкви. Причому роблю це свідомо, прекрасно розуміючи всі ризики, які накликає на мене ця позиція. Справа в тому, що, проаналізувавши майже столітню історію боротьби українських православних християн за автокефалію, я зрозумів: альтернативи канонічній самостійності нашої Церкви просто не існує», – йдеться у повідомленні.

По суті, нічого нового ми не дізналися, лише підтвердилися попередні заяви владики. Однак виникає питання: чому про це митрополит заявив саме зараз, і чому так помпезно? Напевно, все пов’язано з останніми подіями в українському православ’ї: Президент з Верховною Радою звертаються до Вселенського Патріарха з проханням про автокефалію, неканонічні структури УПЦ КП і УАПЦ слідують за ними, і поряд з ними виступає один із єпископів УПЦ, причому вікарій (помічник) Предстоятеля.

Якщо заглянути за ширму цього спектаклю, то можна прослідкувати, що все слідувало невипадково. Очевидно, що Вселенський Патріарх розуміє: єпископи КП і УАПЦ нелегітимні (оскільки самі заново звершують над ними хіротонію), і потрібен хтось третій, хто б відповідав діючому канонічному устрою. Владика Олександр дуже добре підходить на цю роль. Не будемо звертатися до матеріалів минувшини, в яких колишній «аташе» УПЦ різко критикує розкольників (до прикладу, робота «Чому розкольницькі угрупування в Україні називаються неканонічними?»), а спробуємо проаналізувати, що з цього може вийти в перспективі.

Насправді термін «проукраїнське крило УПЦ» свого часу придумали представники розколу. Це такі собі єпископи-патріоти, які нібито в душі віддані Україні і, в принципі, готові піти на союз з розкольниками. Зроблено це для того, аби в подальшій перспективі переманити їх до себе і водночас ніби «легалізувати» розкол.

Щось подібне ми бачимо зараз. Достеменно відомо про тісний контакт митрополита Олександра (Драбинка) з Адміністрацією Президента. Він зав’язався ще з 2014 року, коли відійшов у вічність митрополит Володимир (Сабодан), і всі чудово розуміли ( з оточення владики Олександра), що прийде хтось новий, хто зовсім інакше буде вести політику. Ставку тоді зробили на митрополита Вінницького і Барського Симеона (Шостацького) – саме він був представником «проукраїнського крила» на виборах 2014 року. За всіма сценаріями того часу, владика Симеон повинен був очолити митрополичу київську кафедру, а владика Олександр повинен був отримати пост церковного прем’єр-міністра – керуючого справами. Робота проводилася масштабна, оскільки на місцях голови облдержадміністрацій, СБУ, прокуратури організовували неформальні зустрічі з єпископатом і змушували голосувати за митрополита Вінницького.

Та бажане не стало реальністю, і перший автокефальний проект пролетів.

Сучасна ситуація відрізняється докорінно. Лише можна здогадуватися, чого варто очікувати. Однак найбільш ймовірним виглядає наступний сценарій. Митрополит Олександр очолює так звану інституцію, суміш КП і УАПЦ – і ця новоутворена структура має отримати документ про визнання. Та мало віриться в те, що це об`єднання відбудеться (попередня практика діалогів УАПЦ з УПЦ КП відома), а по-друге, миттєво при переході Олександра (Драбинка) у розкол його забороняють у служінні з подальшим розглядом справи на Архієрейському Соборі. Можуть заперечити, мовляв, реакція з УПЦ піде масштабнішою: вийдуть цілі єпархії з архієреями. Та це насправді не так.

Прикладом цього можуть бути події в Одесі на початку 90-х минулого століття, коли духовенство просто вигнало свого єпископа за те, що той підтримав Філарета. Та й виникають глибокі сумніви, що єпископи, яким, може, і симпатичний автокефальний вектор, підуть так безглуздо у новоутворену «помісну» структуру. Можливий, звичайно, і тиск на архієреїв, щоб вони посильно переходили, але це уже не ті методи, якими створюють Церкву.

В даному випадку ми можемо простежити деякі паралелі владики Олександра з Філаретом: на початках, коли вони мали і тримали все в своїх руках, контролювали фактично адміністративний і фінансовий апарат, – вони були противниками «автокефалії». Говорили, що єдність важливіше розділення, а Церкву ділити за національним компонентом не можна.

Досить дивними сьогодні є заяви владики Олександра в контексті автокефалії, адже зовсім нещодавно він казав інше: «…Світове Православ’я не готове сьогодні визнати Україну канонічною територією Константинопольського Патріархату. Отже, і прийняття під юрисдикцію Константинополя УПЦ КП і УАПЦ не було б сприйняте однозначно і одностайно як захід, спрямований на подолання розколу в українському православ`ї. Дії Константинополя гіпотетично підтримали б лише ті Помісні Церкви, які сьогодні однозначно на нього орієнтовані. У той же час найвпливовіший в православному світі Московський Патріархат не визнав би законності такої канонічної міри, вбачаючи в ній прояв гегемоністичних тенденцій Константинополя. Виник би фактичний розкол у світовому Православ’ї…». Але сьогодні митрополит Олександр говорить, що розділення – це, в принципі, нормально, та й теоретично може очолити цей «автокефальний» рух. Як ви думаєте, можна такій людині вірити?

Те ж було і з Філаретом: йому не повірили і не підтримали лише тому, що він вчинив розкол з політичних причин і власних амбіцій, він не був ідеологічно прихильником автокефалії, він просто хотів помститися Москві. Аналогічно і з владикою Олександром. Тому варто йому пригадати, як він себе позиціонував в даному питанні: «…Навіть якщо гіпотетично уявити, що Константинополь включить до свого складу претендентів на легітимізацію, то тут же з’являться нові розкольники, незадоволені політикою керівництва. Адже розкольницький образ мислення зживається церковним покаянням, а не політично мотивованим об’єднанням…».  Мудро, погодьтеся?

Константинополь уже давно плекає надії створити в Україні паралельні юрисдикції: мовляв, в Європі це нормально, адже в одній державі існують храми різних Помісних Церков. Це зумовлено в першу чергу критичним станом самої Константинопольської Патріархії: район Фанар у Стамбулі стабільно знаходиться в оточенні мусульман, а сама паства малочисельна. Тому патріарх Варфоломій шукає все «нові землі» для свого розширення. Україна підходить чудово, оскільки Хрещення відбулося саме з Візантії, та й населення в переважній більшості православне. Тому «фінансовий донор» в обличчі розкольників – це чудовий варіант. А з другої сторони, КП і УАПЦ нічого, крім визнання, і не потрібно: по суті, їх мало цікавить, що виникне «велика схизма» в Православ’ї.

Московська Патріархія, в свою чергу, ніяких офіційних звернень та документів не приймала, і вичікує, що може бути прийнято у Стамбулі. Якщо теоретично і припустити, що Синод Константинопольського Патріархату ухвалить рішення, котре якимось чином дасть імпульс КП і УАПЦ влитися в склад Вселенського Патріархату (щоб їх таким чином легалізувати, іншого варіанту просто немає, слово «автокефалія» не буде прийнято апріорі) – то РПЦ однозначно розірве євхаристичне спілкування з Фанаром (рішення, яке підтримають Помісні Церкви: Грузинська, Сербська, Болгарська, Олександрійська, Антіохійська, Польська – це як мінімум).

Питання: Вселенський Патріарх однозначно залишається у меншості, втрачене спілкування з більшістю Православних Церков, однозначно негативна реакція Ватикану (і для Варфоломія це надважливо) однак «українські розкольники» умовно визнані. В Україні існують дві паралельні юрисдикції, і про мир між православними варто забути на століття. І плюс є реальна загроза, що виникне ще один розкол. Оскільки Філарет уже 90-ній, і велика вірогідність, що соборно вони не виберуть нового лідера, і буде ще декілька патріархів. Як вам така перспектива? Замість Єдиної Церкви – кілька розколів, розбрат та анархія. Адже сучасна українська церковна історія пам’ятає період, коли у нас було декілька патріархів: Філарет, Димитрій Ярема і уніатський Мирослав Любачівський. І притому усі вони претендували на київську кафедру, і вели свою історію від Володимирового Хрещення.

Тому в реаліях сьогодення прихильникам автокефального руху варто задуматися що для них є головним: мир і єдність Церкви чи власні меркантильні амбіції???

Сергій Назарчук

Попередній запис
Сербська Православна Церква висловила солідарність з УПЦ
Наступний запис
У Хмельницькій облраді будуть вирішувати, чи скаржитись на УПЦ до СБУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее