Чи можливий болгарський сценарій з українськими розкольниками?

Представники українського розколу в питанні подолання існуючого розділення в Україні серед православних часто наводять болгарську модель 1998 року за приклад. Але, на превеликий жаль, позиція патріарха Варфоломія щодо церковної ікономії в болгарському питанні не принесла миру. Чому? Варто зупинитися на деяких аспектах утворення та подальшого розвитку церковного розколу в Болгарській Церкві.

Утворення та сприяння демократів розкольникам

Зміна політичного режиму в соціалістичних країнах принесла ідеї, які абсолютно не тотожні церковній традиції та культурі. Так відбулося в Україні на початку 90-х. Така ж ситуація мала місце в Болгарії. У 1991 році депутатом народних Зборів від Союзу демократичних Сил (СДС) став ієромонах Христофор (Сибєв). Він очолив парламентську комісію у справах віросповідань. На початку 1992 р. комісія заявила, що вибори патріарха Максима, проведені в 1971 р., є незаконними, оскільки в ході цих виборів були порушені деякі положення Уставу Болгарської Церкви. Після  цього Дирекція віросповідань (орган, що контролює діяльність релігійних конфесій у Болгарії) також заявила про нелегітимність виборів 1971 р. і закликала усунути від влади Патріарха Максима.

Керівник Дирекції Мефодій Спасов пізніше зізнався, що зміна керівництва Болгарської Церкви була стратегічним завданням нового Болгарського уряду. На думку Спасова, нова церковна верхівка не повинна була б бути в числі противників так званого «прозахідного курсу» Болгарії.

18 травня 1992 р. кілька правлячих і вікарних архієреїв на чолі з митрополитом Неврокопським Піменом заявили, що вважають Патріарха Максима позбавленим влади. В свою чергу, Дирекція віросповідань визнала їх легітимним Синодом Болгарської Церкви. Таким чином в Болгарії почався церковний розкол.

22 липня 1992 р. Собор архієреїв, які зберегли вірність Патріарху Максиму, позбавив сану чотирьох митрополитів і двох єпископів, які вчинили схизму, а ієромонах Христофор (Сибєв) був відлучений від Церкви. Однак розкольники не підкорилися цьому рішенню. 4 липня 1996 р. вони обрали «митрополита» Пімена болгарським «патріархом». У його інтронізації взяв участь відлучений від Церкви колишній митрополит Київський Філарет (Денисенко). Після цього Собор єпископів, які зберегли вірність патріарху Максиму, відлучив Пімена від Церкви і позбавив сану всіх єпископів, висвячених у розколі.

В жодній з Помісних Церков не визнали болгарських розкольників, зберігши євхаристичне спілкування з Патріархом Максимом.

Собор 1998 р. у Софії

Для подолання болгарського розколу було вирішено скликати у Софії Всеправославний Собор. 30 вересня 1998 року до болгарської столиці прибули Предстоятелі Константинопольської, Олександрійської, Антиохійської, Руської, Сербської, Румунської, Кіпрської, Елладської, Албанської та Польської Православних Церков. Єрусалимський Патріарх Діодор і Митрополит Чеських земель і Словаччини Дорофей, які не приїхали до столиці Болгарії через хворобу, відправили для участі в Соборі своїх офіційних представників. Учасники Собору одноосібно підтвердили законність обрання Патріарха Максима.

На Собор прибули також представники розкольників, які подали покаянний лист, підписаний усіма членами схизми. Константинопольський Патріарх Варфоломій запропонував виявити до розкольників поблажливість і прийняти їх у лоно Болгарської Православної Церкви. Московський Патріарх Олексій ІІ та Сербський Патріарх Павел наполягали на звершенні над розкольниками законних єпископських хіротоній. Однак позиція Партіарха Варфоломія стала домінуючою. 1 жовтня Собор ухвалив прийняти всіх розкольників, які розкаялися, в церковне спілкування в сущому сані. Всі священнодійства, звершені ними в розколі, були проголошені «дієвими, дійсними і такими, що передають благодать освячення».

Після собору

Незважаючи ні на що, Всеправославному Собору не вдалося зцілити болгарський церковний розкол. 9 листопада 1998 р. розкольники провели в Софії свій черговий собор, на якому знову ухвалили рішення про відставку Патріарха Максима. 10 квітня 1999 р., після смерті «патріарха» Пімена, очільником болгарської схизми був обраний «митрополит» Софійський Інокентій.

У 2001 р. прем`єр-міністром Болгарії став колишній її цар Симеон ІІ, а президентом був обраний представник соціалістичної партії Георгій Пирванов. З приходом до влади цих людей, внутрішньо церковна ситуація в Болгарії змінилась. Новий уряд відмовився підтримувати розкольників і почав робити кроки назустріч канонічній Церкві. У 2003 р. було ухвалено новий закон про віросповідання, що заборонив існування двох «Болгарських Православних Церков». Схизматикам запропонували реєструватися з іншою назвою, перед тим повернувши все незаконно захоплене церковне майно. Однак вони відмовилися це зробити.

У результаті в липні 2004 р. поліція закрила й опечатала близько 250 храмів, де звершували богослужіння розкольники, і таким чином розкол був нейтралізований до мінімуму. Більшість єпископів і духовенства повернулися в лоно канонічної Церкви,  а у 2012 році «митрополит» Інокентій приніс покаяння у підтримці розколу.

Висновки

Якщо провести аналогію болгарського церковного розколу з міжконфесійною ситуацією в Україні, то можна простежити певну аналогію.  Українські розкольники діють абсолютно ідентично тому, як це робили їхні «брати» в Болгарії, повністю відпрацьовуючи замовлення владних структур, які натомість надають їм певні дивіденди. Це свого роду державний релігійний філіал, який повинен забезпечувати «правильне мислення» у суспільстві.

Визначними в цьому питанні є слова митрополита Русенського Наума (Болгарська Православна Церква), який чітко охарактеризував природу «церковних розколів»: «історія розколу в БПЦ (Болгарська Православна Церква – авт.) повторює виникнення будь-якого іншого розколу в Церкві Христовій на її довгому земному шляху. Що почався з корисливих намірів – розкол – пройшов через гордість непослуху, брехливого покаяння і жорстокості, щоб розкрити в кінцевому рахунку свою суть, а саме прагнення до задоволення хворобливих амбіцій, матеріальних інтересів і особистої вигоди. Подолання розколу вимагає не тільки твердості, але і ще багато любові і терпіння для того, щоб якомога більше заблукалих овець почули голос Батьківський і повернулися в єдине стадо під керівництвом Пастиря Єдиного».

Марк Авраменко

Схожі публікації