«Уніатський Патріархат» після епохи Шептицького: криза і відродження

«Православіє видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо,

видержало й усякі переслідування від наїзників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили.

Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння…»

Протопресвітер Гавриїл Костельник

Після кончини Шептицького ставлення радянського режиму до Уніатської Церкви у Західній Україні різко змінилося на негативне. Безумовно, що головним фактором такої політики стала відкрита тісна співпраця уніатських ієрархів і духовенства з німецькими фашистами і радикально налаштованими націоналістами.

Після того, як Йосиф Сліпий очолив греко-католицьку церкву, Київ і Москву відвідала делегація представників уніатського духовенства з рідним братом покійного митрополита Андрея Климентієм Шептицьким, головою ордена студитів. Делегація привезла у Москву зібрані уніатами 100 тисяч карбованців для допомоги пораненим на фронтах Великої Вітчизняної війни. Представників уніатської церкви тепло прийняли в Московській Патріархії і в Раді по справах РПЦ.

Варто зазначити, що у цей період у середовищі греко-католиків став відроджуватися рух зближення з Православною Церквою. Це направлення певною мірою було продовженням так званого «Руського руху», яке було впливовим у Галичині у ХІХ – на початку ХХ століттіта орієнтувалося на зближення з Росією, а в релігійному факторі – на повернення у православ`я. Однак у період Першої світової війни «Руський рух» був фактично ліквідований австро-угорською владою, а більшість лідерів і найбільш активних прихильників відправили у заслання (концтаборі Талергоф і Терезин). Лідером «ініціативної групи» по возз`єднанню з Православною Церквою в середині 40-х виступив уніатський священик Гавриїл Костельник (див. матеріал «Протоієрей Гавриїл Костельник: «Унія ніде не мала життєвої сили», «Львівський Собор 1946 року: свідчення учасників та істориків», «Справа ліквідації унії була головною ідеєю у житті Гавриїла Костельника», – доктор Андрій Савицький», «УГКЦ після смерті митрополита Андрея»).

Стараннями отця Гавриїла та за участі священиків Антонія Пельвецького та Михайла Мельника, 8-10 березня 1946 року у Свято-Юріївському соборі Львова був проведений Собор греко-католицького духовенства, на якому було прийнято рішення про ліквідацію УГКЦ і з`єднання її кліру і мирян з Руською Православною Церквою.

У період 1945-46 року відбулися арешти єпископату греко-католиків. Такі дії були не спонтанними, а в деякій мірі мали причинно-наслідковий зв`язок. Радянська влада чудово розуміла, яку політику проводив митрополит Андрей і які гасла лунали на адресу Адольфа Гітлера, як «визволителя України». Тому арешт Микити Будки, Миколая Чарнецького, Григорія Хомишина, Іоанна Латишевського, Іосафата Коциловського і Григорія Лакоти мали абсолютно законний на той час формат, оскільки дані персони ототожнювали себе з режимом «фюрера» і всіляко сприяли фашистам, про що вони говорили відкрито. Над заарештованими ієрархами у Києві 29 травня – 3 червня 1946 р. відбувся суд. Прокуратура Української РСР повідомляла, що греко-католицькі архієреї заарештовані «за активну зрадницьку та пособницьку діяльність на користь німецьких окупантів».

В повідомленні прокуратури йшлося про наступне: «Сліпий, Будка, Чарнецький, Хомишин та Латишевський, починаючи з липня 1941, за вказівками гестапо, неодноразово у своїх зверненнях закликали духовенство та віруючих уніатської церкви допомагати німцям у створенні місцевих окупаційних органів влади, активно брати участь у поставках сільськогосподарських продуктів для німецької армії і, тим самим, допомагати озброєній боротьбі німецьких загарбників проти Червоної Армії».

Одним із важливих пунктів звинувачення, яке інкримінували вищезгаданим греко-католицьким ієрархам, була співпраця з відомою дивізією СС «Галичина»: «Активна ворожа діяльність обвинувачених особливо яскраво виразилась у їхній участі у формування дивізії «СС-Галичина» для боротьби з партизанським рухом та Червоною Армією. Документальними даними та свідченням усіх обвинувачених, у тому числі Сліпого, встановлено, що останній у квітні 1943 року уклав угоду з німецьким ставлеником – губернатором Галичини доктором Вехтером про створення спеціального комітету з формування дивізії «СС-Галичина», згідно з яким до складу названого комітету був введений представник Греко-Католицької церкви. Виконуючи цю зрадницьку угоду з німцями, обвинувачувані Сліпий, Будка та ін. дали вказівку всім уніатським священикам брати безпосередню участь у формуванні дивізії «СС-Галичина» та направили у склад останньої 11 священиків у якості капеланів».

Після Львівського собору 1946 р. греко-католики продовжили своє існування у легальному чи напівлегальному форматі, хоча їхня кількість була невеликою. Із 3431 парафії уніатської церкви, що діяли до 1946 року у всіх трьох західноукраїнських єпархіях, 3222 діяли як православні, 98 були закриті, 67 діяли легально як уніатські, а 18 діяли нелегально, підпільно.

Про те, що уніатські клірики, які залишилися вірними греко-католицизму, мають можливість звершувати обряди і проповідувати, вказано у доповіді «Про заходи з посилення боротьби з рештками унії у Західній та Закарпатській областях Української республіки». Зокрема, вказується на досить показовий приклад: «У с. Конюхи Козівського району Тернопільської обл. уніатський священик Мацієвич, судимий за антирадянську діяльність, насильно захопив церкву, котра була закрита і не діяла, і став проводити у ній церковній служби. Характерним є те, що у цьому ж селі діє православна церква, але Мацієвич добився того, що фактично перетягнув на свою сторону більшість віруючих цього приходу». У цій же доповіді вказується ще один приклад: «В Отинянському районі Станіславської області (сучасна Івано-Франківська, – авт.) цього року появився 17-річний уніатський священик, котрий вештався селами та звершував релігійні служби. У жовтні ц.р. цей уніат був затриманий міліцією Отинянського району та швидко був відпущений».

Як бачимо, навіть представники владних і силових структур дивилися на діяльність греко-католиків «через пальці», що багато у чому сприяло збереженню уніатства у західному регіоні. В доповіді також вказується, що уповноважений у справах релігій у Станіславській області нічого не робив для боротьби з греко-католиками, що ставило уніатів в доволі комфортне положення.

Сама традиція, обряд, богослужіння, ікони, лавки для сидіння (що переважало в уніатських храмах) збереглися і в православному храмі після Львівського собору. Радянський режим абсолютно не викорінював греко-католиків, як про це вказують апологети уніатства, швидше за все, чиновники розуміли, що перехід не можна звершити в одну мить, а трансформація у свідомості галичан пройде поступово. Тому традиція греко-католицька була збережена.

Роль греко-католицької діаспори

Незважаючи на складне становище греко-католиків у Західній Україні, уніатська церква зберегла свої структури за кордоном – у Північній Америці та Західній Європі. Паству греко-католиків складали, перш за все, мільйони українців, що емігрували у пошуках кращого життя з Галичини до США і Канади на межі ХІХ-ХХ ст.ст.

Після Другої світової війни у зв`язку з ідеологічним поділом світу на два ворожі табори, так званою «холодною війною», політична роль лідерів української еміграції посилилася. Спецслужби західних держав (особливо США і Великої Британії) стали все частіше звертати увагу і залучати вождів українських націоналістів до акцій антирадянської направленості. В даній конфронтації геополітичного формату виріс вплив папи Пія ХІІ, який отримав назву «атлантичний папа» своєю антикомуністичною філософією. В цьому ракурсі Ватикан не оминув і греко-католиків, що особливо являли собою симбіозіз галицькими націоналістами.

У контексті стратегії зміцнення та адміністративного поділу уніатської структури за межами України вбачався мотив введення нового, додаткового гравця у боротьбі з радянським режимом. Роль уніатів зводилася, в принципі, до одного постулату – «ворог Москва і православ`я» (що ми беззмінно спостерігаємо і сьогодні). Ставка на греко-католиків була доволі цікавим тактичним маневром, оскільки зв`язки уніатів з Україною зберігалися, і ніщо не заважало знати реальний стан справ і фінансувати своїх побратимів у Галичині. Особливо це буде наглядно в кінці 80-х – на початку 90-х минулого століття.

Папа Пій ХІІ реорганізував греко-католицькі екзархати наступним чином: уже в серпні 1945 року понтифік призначив єпископа Іоанна Бучка апостольським візитатором для українських греко-католиків у Західній Європі з титулом асистента Папського престолу (як свідчить уніатський історик Ісидор Нагаєвський, перед Бучком була поставлена задача налагодити церковне життя серед численних українських біженців у Європі, не даючи їм вийти з-під впливу греко-католицизму). 3 березня 1948 року єдиний екзархат у Канаді розділили на три нових: Центральної Канади – центр Вінніпег (екзарх-архієпископ Василь Ладика), Західної Канади – центр Едмонтон (екзарх-єпископ Ніл Саварін) і Східної Канади – центр в Торонто (екзарх-єпископ Ісидор Борецький). У 1951 році у Канаді був утворений четвертий український уніатський екзархат Саскатуна (екзарх-єпископ Андрій Роборецький). Такий адміністративний поділ дозволив збільшити кількість українських греко-католицьких єпископів, тим паче, що незабаром при кожному екзарху з`явилися і єпископи-помічники.

Пій ХІІ також ініціював ряд акцій задля ідеологічної підтримки українських греко-католиків: у 1952 році він видав енцикліку про Східні Церкви «Carissimis Russiaepopulis», в якій звернув увагу на репресії проти греко-католиків сталінським режимом. Саме папі Пію ХІІ належало висловлювання «Церква мовчання», яким в католицькому світі було прийнято іменувати Церкви, що знаходилися в умовах гонінь в соціалістичних країнах. 14 лютого 1955 року з ініціативи того ж папи було об`явлено Конгрегацією священних обрядів беатифікаційний процес митрополита Андрея Шептицького.

У 1956 році Пій ХІІ здійснив важливий крок на шляху створення єдиної уніатської церковної структури в діаспорі: папським указом український екзархат Центральної Канади був реорганізований в греко-католицьку митрополію Вінніпега, яку очолив митрополит Максим Германюк. При представленні першого митрополита Вінніпега апостольський делегат Паніко від імені Пія ХІІ наголосив, що задача нової уніатської структури полягає в збереженні спадку Греко-Католицької Церкви, зруйнованого в Україні. Щодо долі греко-католиків у Галичині, папський посланець зауважив: «Коли ж настане час свободи, нехай Господь буде милостивий його пришвидшити, вашим обов’язком буде послати їм духовну допомогу, з’єднатися з ними та відбудувати Церкву Христову на руїнах комунізму».

Одразу же після створення канадської митрополії для українських греко-католиків папська булла від 10 липня 1958 року об`явила про аналогічну перебудовуна митрополію українського екзархату у Філадельфії (США) – очолив митрополит Костянтин Богачевський.

Продовжуючи розбудову греко-католицької діаспори, Пій ХІІ у 1958 р. утворив екзархат уніатів в Австралії, Новій Зеландії і Океанії з центром у Сіднеї (пізніше столицю перенесли у Мельбурн) – екзархат очолив єпископ Іоанн Прашко. В тому ж році єпископ східного обряду Йосиф Мартинець був призначений помічником римо-католицького архієпископа Ріо-де-Жанейро з метою окормлення греко-католиків Бразилії та інших країн Південної Америки.

Тому завдяки таким активним діям Ватикану УГКЦ, незважаючи на кризову ситуацію в Україні, змогла зберегти свої структури за кордоном, активізуючи свою діяльність. Цей адміністративний підйом став поштовхом у середовищі уніатів для створення єдиного Українського греко-католицького патріархату. Такий сценарій, в принципі, міг би бути можливим, враховуючи зацікавленість папи Пія ХІІ і його антирадянську позицію. Та й сам патріархат міг би стати важливим суб`єктом у політичному тиску на Радянський Союз. Однак 9 жовтня 1958 року «атлантичний папа» помер, і даний проект відклали у довгий ящик.

МАРК ОБНОРСЬКИЙ

Схожі публікації