Уніатський «Київський патріархат»: небезпека, що наближається

«…Потрібно, щоб кожен наш вірний умів розрізняти Католицьку Церкву від інших за головним знаменням єдності, за яким вірним найлегше пізнавати правдиву Церкву. Характер вселенської Церкви ясніше виражається в тій ознаці, що в Церкві є одна влада, влада всесвітня, влада римських архієреїв, і без цієї всенародної влади, без учительського, непогрішимого керівництва неможлива і немислима церковна єдність між християнами…»

Посланіе Пастирське Андрея Шептицького…до духовенства Галицькоі Провінціі

(«Зближаютъся часи…»),

26 листопада 1907 р.

Останнім часом все потужніше стали лунати заяви про отримання структурою УГКЦ статусу «патріархату» від Римської курії. Очима уніатів дана акція має стратегічний формат, оскільки дозволить вести діалог про нову унію XXI століття. Особи, що стояли за отриманням томосу для українських розкольників,у своїй більшості є греко-католиками, і їм чудово відомі настрої всередині УГКЦ: так звану ПЦУ просто хочуть підібрати під себе.

Той хаос, що сьогодні панує в організації Київського патріархату і ПЦУ, чудово цьому сприяє. У липні 2019 року має відбутися зустріч єпископату УГКЦ з папою Франциском, на якій мають детально погодити стратегію розвитку структури Ватикану в Україні. Спроби отримання «патріархату» УГКЦ були не першими (про що ми публікували матеріали «Ідея утворення «Київського патріархату» в лоні розкольницьких структур та етапи його формування»), тому даний аналіз дозволяє більш детально вивчити мотиви, спроби та реальну картину політики УГКЦ на геополітичній картині світу, в якій сьогодні Україну посідає чи не найперше місце.

Продовжуючи «епоху Шептицького»

Працюючи у швидкоплинних політичних змінах над новою стратегією розповсюдження унії на схід, Андрей Шептицький, тим не менше, старався не афішувати своїх патріарших амбіцій. І якщо у своєму офіційномулистуванні з Ватиканом стосовно місії «на схід» владика Андрей уникав розмов про своє потенційне патріаршество, то з політичними партнерами він іноді був більш відкритим.

Так, наприклад, у листі до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (представник провладної вітки монархії в Австро-Угорській імперії) глава греко-католиків Галичини, маючи інформацію про Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1918 року, писав: «Я дізнався, що частина головного Собору української Церкви, котрий мав зібратись 21 червня, має намір дати мені достоїнство українського патріарха. Цей виступ був би, з одного боку, висловленням протесту проти обрання Антонія (митрополита Антонія Храповицького, – авт.)митрополитом Київським, а з іншого боку, підтвердило би цим конкретним шляхом автокефалію української Церкви».

Шептицький зауважував, що прийняв би таке обрання на патріаршество не інакше як «абсолютним, свободним, повною більшістю, котре водночас мало б канонічну силу за правилами Східної Церкви».

До того ж уніатський митрополит наголошував, що «нема й мови, що таке обрання рівнозначне прийняттю унії. Рим має підтвердити обрання. Поки що повноважень, котрі я отримав від папи Пія ХІ, могло би бути достатньо. Звісно, на це мав би попросити згоди Його Величності (Карла І Габсбурга, останній імператор Австро-Угорщини, – авт.)».

Тим не менш, незважаючи на готовність уніатського митрополита вступити в альянс із прихильниками автокефалії православної Церкви в Україні, ніякого розвитку проект обрання Шептицького патріархом українських автокефалістів не отримав.

У подальшому Шептицький неодноразово повертався до думки про необхідність пропаганди унії в Росії. Зокрема, митрополит Андрей знову мав намір розгорнути місіонерську діяльність уніатів у східних областях України, після того, як згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа радянські війська у вересні 1939 року вступили в Галичину і західноукраїнські землі увійшли в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки.

На нових територіях був встановлений комуністичний режим, однак щодо релігійної сфери, то він безпосередньо мав свої особливості: атеїстична політика радянської влади мала більш м`які форми в порівнянні з тими жорсткими гоніннями на Православну Церкву, що були розгорнуті в інших областях Радянського Союзу. На Західній Україні були скасовані католицькі монастирі, семінарії, видавництва. Однак ані єпархіально-приходська структура Уніатської Церкви, ані її клір не були порушені новим режимом і збереглися практично в повній цілісності. Так, на території Львівської митрополичої єпархії продовжували діяти всі 1267 греко-католицьких парафій, які існували до 1939 року. Не був заарештований жоден єпископ Уніатської Церкви.

В контексті адміністративного розширення уніатського прозелітизму 9 жовтня 1939 року митрополит Андрей, без погодження з Ватиканом, скликав у Львові синод Греко-Католицької Церкви, на якому обговорювалися питання стосовно реорганізації її структури в СРСР. Синод прийняв рішення утворити на території Радянського Союзу чотири греко-католицькі екзархати. На чолі так званого «Екзархату Великої України» був поставлений найближчий помічник Шептицького Йосиф Сліпий. Брат митрополита Климентій Шептицький став «Екзархом Великої Росії і Сибіру». Єпископ Миколай Чарнецький став «Екзархом Волині, Полісся і зайнятих радянськими військами районів Холмщини і Підляшшя». Дещо пізніше «Білоруський екзархат»очолив єзуїт Антоній Неменцевич.

Так, втілюючи у життя стратегію поширення уніатизму, в лютому 1940 року Шептицький оголосив конкурс щодо обрання приходських священиків у Києві, Одесі, Вінниці, Харкові і Полтаві, а 17 квітня того ж року видав спеціальне розпорядження про роботу уніатського духовенства на сході країни.

Продовжуючи задумані плани щодо розповсюдження уніатства у східних областях Радянської України, Шептицький провів у Львові у травні 1940 року Архієпархіальний Собор, на якому тема «З`єднання Церков» стала однією із ключових. Деякі з положень місіонерських правил, що були прийняті на даному соборі,є доволі актуальними, оскільки демонструють політику «прозелітизму»:«тих, що не з’єдналися, не можна називати схизматиками, бо це слово їх ображає. Практика Апостольського Престолу є такою, що ніколи ані Східна Конгрегація, ані Св. Отець не вживають це слово… І нашому народута тим, що не з’єдналися, треба дати ясне розуміння того, що таке православна віра. Треба їм нагадувати, що й католицька Церква називає себе православною, і це слово перебуває навіть у каноні Служби Божої латинського обряду (ортодокса фідес), це слово вживають неодноразово й Святі Отці з давніх часів. У нашому обряді це слово вживають у кількох випадках у Службі Божій та при інших богослужіннях, а Св. Конгрегація Пропаганди забороняє нам це слово пропускати або заміняти на інше, рівнозначне…».

Собор також вимагав від уніатських місіонерів «при звершенні церковних обрядів не подавати приводу для спокуси ані байдужим та неточним їхнім виконанням, ані доповненнями, взятими з латинського обряду».

Однак на самому піку місіонерської активності Шептицького неочікувано поступило розпорядження папи Пія ХІІ про «анулювання особливих повноважень», які були надані митрополиту Андреюпонтифіками Пієм Х, Бенедиктом ХV та Пієм ХІ. Це повідомлення було отримано Шептицьким 26 вересня 1940 року. Швидше за все, рішення папи було продиктовано його незадоволенням напрочуд самостійною діяльністю митрополита Андрея, яка може нашкодити дипломатичним зв’язкам Ватикану щодо політики з СРСР та Німеччиною. Звісно, що такий порядок денний «сковував» руки як Шептицькому, так і екзархам.

Тому у листі до секретаря Східної Конгрегації кардиналу Ежену Тіссерану екзархи наводять свою аргументацію щодо продовження своєї діяльності, незважаючи на рішення офіційного Ватикану: «Нині створення екзархатів є найкращим засобом для того, щоб підготувати та розпочати уніатську акцію у Радянській Росії. Адже після відставки екзархів та залишення пустого місця для Святої Столиці, здається, не буде іншого надійного шляху для того, щоб заново розпочати уніатську роботу. Немає також надії і на те, що Свята Столиця зможе у найкоротші терміни знайти вихід з цього складного становища».

Протягом тривалого періоду Ватикан ніяк не реагував на дане звернення екзархів, очевидно, побоюючись реакції Берліну та Москви, які на той час підтримували близькі та дружні відносини. Однак все змінилося з початком Другої світової війни, і як наслідок, політика Третього рейху до греко-католиків змінилася (див. стаття «Греко-католицька церква в роки Другої світової війни»). У грудні 1941 року кардинал Тіссеран направляє лист митрополиту Андрею. В цьому документі рішення Шептицького про утворення екзархатів, підтверджується Папою Пієм ХІІ, і вказується на безпосереднє підпорядкування новосформованих структур галицькому митрополиту. Більше того, владика Андрей отримав звання «делегата Святої Столиці» і, таким чином, знову відновив амплуа керівника католицької місії на Сході.

Роки окупації України німецько-фашистськими загарбниками характеризувалися доволі тісною співпрацею між греко-католиками і Третім Рейхом. Риторика Шептицького до нової влади «фюрера» була надзвичайно теплою та лояльною (див. стаття «Як уніатство переписує історію України»).

Однак роки війни не заважали владиці Андрею впроваджувати у життя ідею «Київського патріархату». У листі до архієпископа Холмського і Підляшського Іларіона (Огієнка) від 21 жовтня 1941 року Шептицький писав: «Вашому Преосвященству всім серцем бажаю, щоб Ви на Холмщині, а може, й на всій Україні, сіли на митрополичому престолі в Києві. Всі ми сподіваємось, що цей престол буде патріархами, а може, й Вселенською Церквою та Вселенським Собором зведений у достоїнство патріархату».

Водночас Шептицький чітко заявляв про необхідність приєднання Київського патріархату до Католицької Церкви. Маючи на увазі потенційне возз`єднання греко-католиків і православних в Київському патріархаті, митрополит Андрей у травні 1942 року писав: «Говорячи про це з’єднання, намагався я так представити справу, щоб було ясно, що не тільки ми, греко-католики, не маємо жодної волі старшинствувати та головувати над нашими братами, але, навпаки, ми готові навіть зі шкодою для себе підпорядкуватись їм, так що повне об’єднання двох українських віросповідань виглядало б так, що швидше довелося б говорити про підпорядкування греко-католиків владі київського патріарха. Очевидно, що перед таким приєднанням ми ставимо умову, щоб майбутній київський патріарх прийняв Вселенську віру, тобто православ’я перших Вселенських Соборів доповним рішеннями Вселенських Соборів від Х ст. до новітніх часів».

1 листопада 1944 року митрополита Андрея Шептицького не стало. Та це не змінило прагнення греко-католиків створити свій «Київський патріархат», який поки що є лише у стратегічних планах уніатів.

СЕРГІЙ НАЗАРЧУК

Схожі публікації