1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. «Український уніатський патріархат» в епоху католицької перебудови

«Український уніатський патріархат» в епоху католицької перебудови

«Важливо, щоб ми всі долучилися до створення патріарших структур, бо без цього неможливо вповні виконати заповіт Патріарха Йосифа… Блаженніший Любомир Гузар говорив, що патріархат не є самоціллю, а є насамперед інструментом (засобом), щоб ми були єдиною і могутньою Церквою, яка відчуває себе єдиною спільнотою і «збирає в розсіянні сущих» …Нам варто будувати патріархат і простягати руку до православних братів для єдності…»

Святослав Шевчук, лідер УГКЦ (13 травня 2019 р.)

 

Після смерті папи Пія ХІІ («Атлантичного папи») конклав 28 жовтня 1958 року обрав нового понтифіка – Анджело Джузеппе Ронкаллі, який узяв собі ім`я Іоанн ХХІІІ. Уже через місяць свого обрання новий папа оголосив про намір зібрати ХХІ (з числа визнаних католицькою Церквою) Вселенський собор. Цей собор, який увійшов в історію як ІІ Ватиканський, мав за мету опрацювати програму під назвою «аджорнаменто» –  відродження церковного життя, перебудови екуменічної і міжнародної політичної діяльності католицької Церкви.

 

На відміну від свого попередника Пія ХІІ, який був налаштований агресивно проти Радянського Союзу,  папа Ронкаллі, навпаки, старався встановити з СРСР і Руською Православною Церквою більш дружні відносини.

 

Те, що у східній політиці Святого престолу при Іоанні ХХІІІ відбулися зміни, на початку не усвідомили не лише у Радянському Союзі, але і в керівництві Української греко-католицької церкви. Уніатські єпископи, які уже в кінці 1950-х консолідувалися і стали проявляти підвищену активність завдяки покровительству Пія ХІІ, спершу вважали, що новий понтифік продовжить лінію свого попередника щодо української діаспори. Не усвідомлюючи, що при новому зовнішньополітичному курсі Святого Престолу уніатське питання може стати серйозною проблемою на шляху діалогу як із Московським Патріархатом, так і з радянським керівництвом, українські греко-католицькі єпископи продемонстрували новому главі католицької Церкви, що очікують від майбутнього собору логічного завершення структурної реорганізації уніатської діаспори, проваджену «Атлантичним папою».

 

Зібравшись 12-16 жовтня 1959 року на конференцію в Римі, українські архієреї склали Соборне послання, в котрому вперше було чітко сказано про бажання створити уніатський Київський патріархат. До того ж греко-католики амбіційно запропонували православним увійти в юрисдикцію свого гіпотетичного патріархату: «…Йдучи слідами нашого великого Подвижника церковної єдності Слуги Божого Митрополита Андрея, – простягаємо й ми наші руки до наших православних Братів-Владик, – і просимо їх во ім’я Христове, щоб для блага нашої Церкви вони разом з нами виступили перед прийдешнім Вселенським Собором з покірним проханням об’єднати нас у єдиному Київському Патріархаті українського народу, у єднанні з Апостольським Престолом у Римі…».

 

Греко-католицькі єпископи намагалися, перш за все, підключити до процесу створення свого патріархату православних українців із діаспори, які перебували чи у розкольницьких структурах або перейшли в юрисдикцію Константинопольського патріархату. Один із ідеологів Українського католицького патріархату уніатський священик Ісидор Нагаєвський так пояснював дану проблематику: «Український Патріархат нині є необхідним більше, аніж колись раніше. Український патріарх один може зцементувати всі наші Церкви у діаспорах, бо вже сьогодні бачимо велику небезпеку того, щоб без подібного об’єднання при сучасних політичних відносинах на Рідних Землях Церкви у вільному світі втратять із нами живий зв’язок».

 

Як і варто було очікувати, уніати не знайшли у Ватикані розуміння щодо створення «Українського  патріархату», особливо на фоні перших сигналів потепління у відносинах із Радянським Союзом. Уже в лютому 1960 року в ході підготовки до візиту президента Італії Джованні Гронкі до СРСР радянські дипломати отримали санкцію відновити діалог зі Святим Престолом, якщо Ватикан висловить намір співпрацювати з СРСР у справі укріплення миру. Враховуючи тон звернення Іоанна ХХІІІ, яке було опубліковане в період Берлінської кризи (10 вересня 1961 р.), що закликало вирішувати усі міжнародні конфлікти в дусі миру, – у Москві цей заклик сприйняли як відмову Ватикану від декрету 1949 р. (про відлучення комуністів). На додаток лідер Компартії Італії Пальміро Тольятті сприяв тому, що М.С. Хрущов сприйняв папське звернення саме в тому ключі, що йому була дана позитивна оцінка (відповіді Хрущова на питання кореспондентів газет «Правда» та «Известия» від 21 вересня 1961 року).

 

Динаміка взаємовідносин між офіційним Ватиканом і Москвою сприяла тому, що напередодні ІІ Ватиканського собору СРСР відвідав секретар по сприянню християнській єдності монсеньйор Йоханесс Віллебрандс. Його візит у Москву тривав із 27 вересня по 2 жовтня 1962 року. В ході поїздки Віллебрандс зустрівся з Патріархом Московським і всієї Русі Олексієм І (Сіманським) та архієпископом Ярославським і Ростовським Никодимом (Ротовим), головою ВЗЦЗ Московського Патріархату. Після офіційного візиту представника Святого престолу до СРСР у Москві було прийняте остаточне рішення про направлення на ІІ Ватиканський собор офіційних представників Руської Православної Церкви зі статусом спостерігачів. 10 жовтня ЦК КПРС прийняв постанову: «Дозволити Раді у справах Руської Православної Церкви дати згоду Московській Патріархії прийняти запрошення та направити на Другий Ватиканський собор у якості спостерігачів Борового В.М., Котлярова В.С., Соколовського П.С. та одного перекладача на весь час роботи Собору».

 

Ймовірно, що до приїзду Віллебрандса в СРСР у Московському Патріархаті вже знали про анонсований українськими уніатами «греко-католицький патріархат». Зі стенограми розмови, що відбулася 27 вересня у ВЗЦЗ МП, стає очевидним, що представників Руської Православної Церкви цікавила перспектива посилення східних уніатських патріархатів у католицькій Церкві за результатами обговорення цього питання на майбутньому Соборі.

 

Представники РПЦ звернулися до монсеньйора Віллебрандса з питанням:

 

Доц. прот. В. Боровой: «Римська Церква має на Сході патріархати в унії з Римом. Вони свого роду є паралельними православним східним патріархатам та патріархатам дохалкідонським».

Архієпископ Никим: «Крім того, є патріархати латинського обряду».

Доц. прот. В. Боровой: «Собор їх посилить? Це буде створювати труднощі стосовно братів, що відділилися. Чи ж він знайде іншу формулу?».

На це Віллебрандс відповів: «Немає тенденції посилювати латинські патріархати на Сході. Питання стосовно патріархів-уніатів дуже складне і важке. Дотепер не вдавалося знайти вихід, і не думаю, що вдасться на Соборі…».

 

11 жовтня 1962 року в соборі святого Петра в Римі, куди прибули 2540 католицьких єпископів з усього світу, папа Іоанн ХХІІІ урочисто відкрив першу сесію ІІ Ватиканського собору.

 

У своїй доповіді «Звіт про роботу 1-ї сесії Другого Ватиканського Собору Римо-Католицької Церкви» прот. Віталій Боровой зазначав: «Неодноразово та дуже серйозно бесідував зі спостерігачами й кардинал Беа (у 1960-1968 – голова папського секретаріату по сприянню християнської єдності). У цих бесідах розвивав думку, що папа, він і керівництво Католицької Церкви взагалі розуміють, що історичної зміни становища на Сході не уникнути, і готові на поміркованих підставах для користі Церкви співпрацювати з усім тим новим і хорошим, що там є».

 

В той же час з самого початку Собору було помітне вороже ставлення українських греко-католицьких єпископів щодо представників Московського Патріархату. Прот. Віталій Боровой повідомляв: «Єдиним винятком була група з 15-ти українських уніатських єпископів, котра демонстративно уникала зустрічей зі спостерігачами від Руської Церкви і в другій половині листопада намагалась влаштувати крупну провокацію, котра, однак, не мала успіху та обернулась для її влаштовувачів соромом».

 

Прот. В. Боровой також вказав на спробу греко-католиків влаштувати акцію, направлену проти Руської Православної Церкви та її спостерігачів на Соборі: «На одній з прес-конференцій німецьких єпископів, що відбувалась у їхньому приватному приміщенні, коли обговорювались роботи Собору, несподівано виступив український уніатський єпископ Іван Бучка, котрий випадково там опинився; він живе у Римі та є візитатором українських уніатських приходів у Західній Європі. Він звинуватив Руську Православну Церкву у насильницькій ліквідації унії у Зах. Україні та згадав при цьому Святішого Патріарха, як ініціатора цього насильницького приєднання. Як тільки це стало відомо, наші спостерігачі мали бесіду з Віллебрандсом. У результаті втручання кардинала Беа Бучка отримав догану, йому було заборонено виступати на подібні теми, а нашим спостерігачам дали гарантію, що до кінця Собору Бучка «мовчатиме», що в дійсності й спостерігалось».

 

Однак випадок з єпископом Бучкою не повністю був вичерпаний. Зі слів о. Віталія Борового, група з 15 українських греко-католицьких єпископів діаспори «вжила зі свого боку заходи, направлені на погіршення стосунків нашої Церкви з Ватиканом». Як зазначав спостерігач від Руської Церкви, «група об’єднувала всіх наявних уніатських єпископів української політичної еміграції». Її неформальним лідером був канадський греко-католицький митрополит Максим Германюк. Ще до відкриття ІІ Ватиканського Собору греко-католицькі ієрархи підготували спеціальний меморандум, в якому йшлося про насильницьке скасування уніатської церкви і переслідування греко-католицького духовенства в СРСР. Єпископи намагалися представити меморандум на соборне обговорення єпископату Католицької Церкви і добитися прийняття на Соборі спеціальної резолюції, яка засуджує дії радянської влади і Руської Православної Церкви щодо галицьких уніатів.

 

Як і варто було очікувати, дана акція українських єпископів не тільки не зустріла підтримки Святого Престолу, але і викликала достатньо жорстку реакцію Римської курії. «Коли відбулась поїздка Віллебрандса у Москву, Секретаріат у справах єдності добився у статс-секретаря Ватикану кардинала Чиконьяні заборони українським єпископам подавати свій меморандум на Собор. Вони змушені були підкоритися»,  – зазначав прот.  Віталій Боровой.

 

Між іншим, незважаючи на пряму заборону публікації меморандуму, накладену Римською курією, уніати все ж намагалися іншими шляхами добитися соборного розгляду теми переслідування греко-католиків в СРСР. «Під час обговорення проекту послання Собору до народів всього світу українські єпископи через підставну особу з числа італійських єпископів намагались у якості поправки до проекту внести пропозицію про необхідність згадати у посланні про «церкву мовчання» та висловити співчуття Собору «страждаючим там за віру братам» та особливо тим з них, котрі «позбавлені були можливості приїхати на Собор» та перебувають в ув’язненні. Однак ця пропозиція не зустріла підтримки на Соборі. З числа тих, хто виступав за проектом послання, знайшлися тільки троє, котрі мимохідь та поверхнево висловили свою згоду з цією пропозицією. Більшість присутніх висловилася проти неї. Рішуче негативну позицію з цього питання зайняла президія Собору та генеральний секретар. Вочевидь, ця лінія була вказана зверху. Пропозиція провалилась, і зіпсувати текст послання не вдалося», – зазначив представник Руської Православної Церкви.

 

Очевидно, що позиція Святого престолу в даному питанні знову була продиктована бажанням встановити добрі відносини з Радянським Союзом та РПЦ.

Попередній запис
Синдром «Філарет», або Чому не можуть зламати «почесного»?
Наступний запис
У Донецькій єпархії спростували фейк про «перехід» громади до ПЦУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее