Українська Православна Церква і церковний розкол: генеза розвитку

«Під тиском тодішнього митрополита Філарета Собор Української Православної Церкви (1-3 листопада 1991 р. – авт.) виніс наступну Постанову: «Звернутися до Святішого Патріарха Московського та всієї Русі Алексію ІІ та єпископату Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів…».

Необхідно акцентувати увагу на тому, що «рішення» про повну самостійність УПЦ було ухвалене керівництвом, як мовиться, «зверху». Продиктоване воно було не актуальністю бажання автокефалії у середовищі церковного народу, а майже виключно особистим бажанням

Предстоятеля у руслі офіційної державної політики…»

Митрополит Олександр Драбинко «Православ’я у посттоталітарній Україні»

Апологети створення нової структури під назвою ПЦУ (СЦУ) у владних кабінетах та Патріархії на Фанарі мотивують свої поспішні та необдумані дії так званою «недієвістю» Української Православної Церкви щодо вилікування розколу. Та насправді це велика помилка. З моменту функціонування «розколу» в незалежній Україні канонічна Церква неодноразово звертала увагу міжправославної спільноти та громадян України про ненормальність існування церковного розділення. Більше того, усі канонічні православні Церкви без виняткувважали і вважають саме УПЦ єдиною Церквою, котра перебуває у канонічній орбіті. Та події 2018–2019 років, ініційовані певними геополітичними структурами, за участю Патріарха Константинопольського, породили новий виток церковного протистояння.

Фанар і «українське питання»

Принципово важливо зрозуміти, що у період з 1992 року, коли розкол офіційно відбувся (25 червня 1992 року), Константинопольська Патріархія в особі Патріарха Варфоломія займала чітку та зрозумілу позицію щодо українського питання. Так, у своїй відповіді від 26 серпня 1992 року на повідомлення про рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви, котрий позбавив сану митрополита Філарета (Денисенка), Патріарх Варфоломій, звертаючись у листі до Патріарха Олексія ІІ, пише наступне: «Ми бажаємо братерськи повідомити Вашій любові, що наша… Церква, визнаючи повноту виключної за цим питанням компетенції Вашої Церкви, приймає синодально вирішене про вищесказане, не бажаючи причинити жодної труднощі Вашій Сестрі-Церкві».

У відповідь на рішення щодо відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка) на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 1997 рокуПатріарх Варфоломій повідомляє: «Ми з належною увагою на засідання нашого Святого і Священного Синоду прочитали лист про канонічне рішення Вашого Священного Синоду стосовно анафемствування Філарета (Михаїла Денисенка). Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу і просили наперед ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

У листі від 22 липня 2005 року Предстоятель Константинопольської Церкви повідомляє Патріарха Алексія ІІ про зустріч із Президентом України В. А. Ющенком на Фанарі, під час якої обговорювалася  церковна ситуація у державі: «Наша Мірність… вказала на необхідність її рішення шляхом вказаної священними канонами церковної практики і, передусім, запропонувала продовжити діалог між Московським Патріархатом та Вселенським Патріархатом».

У листі від 4 грудня 2015 року зазначається: «Святіша Константинопольська Церква час від часу приймає і, як це повинно бути, уважно вислуховує прохання православних вірян в Україні та її світської влади про розв’язання розділення серед православної пастви, не ставлячи при цьому у будь-який спосіб під сумнів канонічні права вашої Святішої Руської Церкви там… ми ще раз заявляємо Вашому Блаженству, що дали ясні вказівки утримуватись від всякого спілкування у таїнствах або співслужінні з даними розкольниками… піклуючись про підтримку братерських стосунків між нашими Церквами, котрі ми вважаємо дорогоцінним благом, ми не будемо приймати жодних дій, котрі могли б викликати сум, бажаючи, щоб все було влаштоване, за можливістю, шляхом доброї співпраці наших Церков…».

Таким чином, Патріарх Варфоломій на офіційному рівні прийняв дії Руської Православної Церкви як щодо анафеми екс-митрополита Філарета, так і щодо церковних юрисдикційних територій в Україні.

Мовою офіційних документів

У 1993 році єпископат Української Православної Церкви звернувся з посланням до православних України,у якому висловився щодо позиції УПЦ в суспільстві та кроків подолання розколу: «Сьогодні ми соборно піднімаємо свій голос і знову свідчимо, що ми завжди були, є і будемо зі своїм народом. Ми ділили і надалі будемо ділити з ним його радість і горе, його щастя і смуток. Бо ми ж плоть від плоті свого народу, громадяни своєї Української держави. Ми молимося за нашу Українську землю, за владу, за воїнство і за всіх людей, і просимо, щоб Господь благословив усіх нас миром…Ми прагнемо церковного об`єднання, яке має відбутися на канонічних засадах, тобто об`єднання благодатного, що було б визнане усім світовим Православ`ям… Важливою передумовою такого церковного єднання є припинення втручання деяких представників влади та громадських організацій, а також політиків і журналістів у внутрішнє життя Церкви. Вже давно всім відомо, що ці втручання, крім ворожнечі і розбрату, нічого доброго не приносять…».

Богословська комісія у 1998 році (слова доволі пророчі) застерігала від умовного «єднання» на фоні так званого парламентаризму (що, власне, відбулося із так званою ПЦУ), що ми і читаємо у підсумковому комюніке: «Парламентський же спосіб єднання не відповідає природі Церкви, і, як зовнішній та чужорідний, не вилікує, а ускладнить ізажене церковну хворобу вглиб… Цілком зрозуміло, що шлях, який Вам ( Голові Фундації Єднання України Кравцю М. М. – авт.) пропонують радники з відомого середовища, не є конструктивним, хоча для них це – зручна нагода в черговий раз показати себе поборниками єдності. Церква і загальна історія свідчать: об`єднання будь-чого прискореним темпом і примарними (хоч з вигляду і виправданими) методами буде будівлею на піску, яка не витримає найменшого вітру, звідкіля би він не віяв. Реальний мир та церковна єдність можуть бути досягнені лише в результаті процесу об`єднання на канонічній основі…» (пункт 2).

А далі вказується на досвід об`єднання в середовищі самого розколу: «Будь-які позаканонічні шляхи встановлення єдності, хоч ситуаційно і здаються декому нормальними і прийнятними, з кон`юнктурної точки зору, насправді нічого доброго не дадуть. Згадайте, скільки разів об`єднувалися УПЦ КП з УАПЦ, скільки разів переходили керівники цих угрупувань з одної юрисдикції в іншу, а потім повертались назад. Знехтувавши канонами один раз, люди з того середовища нехтували ними і далі стільки разів, скільки їм це було вигідно» (пункт 3).

У зверненні Священного Синоду від 2009 року до «Вірних чад Української Православної Церкви» вказується, що покаяння не є принизливою формою по відношенню до тих, хто перебуває поза огорожею Церкви: «Шлях до відновлення єдності пролягає через покаяння, тобто через благодатну «зміну розуму» та способу життя відокремлених. Покаяння, до якого закликає Свята Церква тих, хто відійшов в розкол, – це не принизлива процедура вимолювання прощення, як це дехто, можливо, собі уявляє. Покаяння мирян – це визнання перед Богом власної недосконалості, яка стала причиною віддалення від Бога і Його Церкви…».

А далі вказується на принцип «ікономії», який готові застосувати: «Українська Православна Церква готова забути про ті рани, яких завдали їй ті, що відокремилися від неї… Церква готова виявити милосердя та по-євангельськи засвідчити любов до тих, хто вчинив гріх. Але ми не можемо прийняти гріх як такий, тобто власне розкол…».

Ініціативні кроки самих учасників розколу щодо повернення

Не так давно очільник Київського патріархату Філарет (Денисенко) сам повторював тези про примирення. У 2017 році на ім`я Патріарха Кирила він відправив лист з проханням щодо врегулювання ситуації: «Бажаючи припинити розділення та незгоду між православними християнами, відновити євхаристичне та молитовне єднання, як це належить у Єдиній Соборній та Апостольській Церкві, заради досягнення Богом заповіданного миру між єдиновірними православними християнами та примирення між народами, звертаюсь до Вас із закликом прийняти належні рішення, завдяки котрим буде покладений кінець існуючому протистоянню».

Однак такий крок був непопулярним в очах української влади, оскільки «Єдина Церква», яка будується на канонічних засадах, просто невигідна радикально налаштованому істеблішменту. Тому Філарет швидко дезавуював свої попередні рішення.

Дещо раніше в УПЦ велися переговори з авторитетними ієрархами Київського патріархату «митрополитами» Андрієм Гораком та Яковом Панчуком. Були досягнуті певні домовленості щодо їхнього повернення у лоно Церкви, однак, в силу раптових обставин, дані архієреї неочікувановідійшли у вічність.

Та й самі лідери УАПЦ (в особі Предстоятеля Мефодія Кудрякова) старалися вести діалог швидше з очільником УПЦ Митрополитом Володимиром (Сабоданом), ніж з Філаретом (спроб єднання УАПЦ і КП було чимало, однак без результату).

Висновки

Як бачимо, ситуація щодо подолання розколу була динамічною і поступовою зі сторони канонічної Української Православної Церкви. Вказується на єдиний можливий спосіб зцілення розколу, але разом з тим наголошується, що Церква повинна стояти на своїх засадах і гріх безпосередньо називати гріхом. Щось подібне ми і бачили в офіційній позиції Фанару на прикладі документів, та це все нівелювалося у 2018-19 роках в силу політичних аспектів. Самі учасники розколу старалися вийти з ізоляції, однак знову щось ставало на дорозі. Так чи інакше, принципова позиція УПЦ стоїть в унісон з позицією інших Помісних Церков, які уже офіційно прокоментували своє несприйняття до ПЦУ.

Дану ситуацію можна охарактеризувати наступними словами: «Можна вкрасти ім’я в Церкви, можна вкрасти будівлі, але віру в народу не можна знищити або в красти, її не можна штучно «скоригувати» відповідно до політичної ситуації. Хто намагається зараз це зробити в Україні – жалюгідні люди, вони не уявляють собі істинну силу та красу Православної віри та Православної Церкви». 

МАРК ОБНОРСЬКИЙ

Схожі публікації