Підводні течії українського Православ’я: які таємниці ховаються під покривом прагнення до автокефалії

До «врегулювання» ситуації серед православних України останнім часом долучається все більше політиканів. Воно й не дивно, за два роки в країні мають відбутися президентські вибори. І усі раціонально мислячі дійові особи серед політичного «істеблішменту» розуміють, що варто зачепитися за щось таке, що обов`язково на слуху, що обговорюють всі, від великого до малого, і що обов`язково принесе політичні бонуси. Таким аспектом є Православна Церква. Я далекий від думки, що український гарант Петро Олексійович щирим серцем переживає за долю українського православ`я. Якби це було так, він навряд чи причащався б у греко-католиків. Швидше за все, цей «хід конем» Президенту підказала його команда. Виходить, що «православний компонент», чи вірніше його назвати «автокефальний», стає стратегією №1 перед електоратом.

Днями Віктор Балога прокоментував офіційну заяву Петра Порошенка з нагоди Дня Хрещення Київської Русі на своїй сторінці у Фейсбуці: «В знаменну для всієї української громади дату, День Хрещення Київської Русі, бажання президента Порошенка мати довгоочікувану автокефалію – єдино правильне рішення. І це можна зробити швидко, але ми маємо розуміти, що Вселенський Патріарх допоможе лише за умови об’єднання трьох православних церков – УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП навколо Митрополита Онуфрія. Бо на сьогодні, з усіх лідерів церков, він єдиний, кого визнає Константинополь. І це вже домашнє завдання для президента». Варто зазначити, що на Банковій чудово усвідомлюють, за яких умов в Україні в глибокій  перспективі можливий автокефальний статус – це об`єднання навколо Української Православної Церкви. Тому потрібно зробити все можливе, аби знайшлися потрібні дійові особи, які можуть і вміють таку стратегію проштовхувати в суспільстві.

 Свого часу Банкова «зробила ставку» на митрополита Олександра Драбинка, який у 2014 році разом з адміністрацією президента робив все можливе і неможливе, аби проштовхнути свого так званого «проукраїнського кандидата» на пост Предстоятеля УПЦ, однак сам єпископат був іншої точки зору. Що цікаво, сам владика Драбинко, бувши правою рукою Блаженнійшого Володимира, не смів так явно симпатизувати «автокефалії». Чи то було не в моді, чи, можливо, справи  в митрополії з таким розташуванням осіб йшли й так добре, залишиться таємницею.  

Щодо УАПЦ, то тут ми бачимо ще цікавіший сценарій. Після обрання предстоятелем цієї релігійної спільноти Макарія Малетича, на сцену виходить пані Наталія Шевчук. Позиціонує вона себе правою рукою спочилого владики Мефодія Кудрякова, а зараз очолює його фонд – якраз в унісон з Драбинком. Пані Наталію, чесно кажучи, можна порівняти з дуже відомою серед православних Євгенією Петрівною, котра в роки предстоятельства Філарета також відігравала значущу роль на Пушкінській.

За життя митрополита Мефодія пані Наталія не так активно себе позиціонувала з об`єднанням УАПЦ та інших православних спільнот. Та й сам лідер УАПЦ дозволяв собі різкі заяви в адрес Філарета: «На жаль, логіка Вашої поведінки нам абсолютно зрозуміла (Філарета – авт.). Ви просто не бажаєте поступатися своєю владою та посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка на сьогодні фактично є необмеженою. Таким чином, піклуючись про власну владу в Церкві, Ви повністю перекреслили можливість канонічної легітимації та отримання канонічної автокефалії для Української Церкви в близькій історичній перспективі. Свої індивідуальні інтереси Ви поставили вище за загальноцерковні». Або інша: «Не знаю, який він нині монах, але політтехнолог він надзвичайний. Всі без винятку існуючі світські політики і депутати ще можуть у нього повчитися хитрості і хамелеонству. Владика Філарет за десятиліття свого служіння в єпископському сані при різних режимах досить добре навчився маніпулювати людьми, і вправно навіювати їм навіть відверто безглузді речі. Причому, що тут цікаво : чим більш відверта така брехня, тим більше йому вірить паства. Люди взагалі залюбки приймають за правду те, на що вони внутрішньо погоджуються. Ті ж, хто знає Предстоятеля УПЦ КП особисто, дуже добре знають і про цю його рису. Це перше, що хотілося б сказати щодо цього питання». Чомусь тоді пані Шевчук не дозволяла собі йти на перекір митрополиту Мефодію. А, можливо, просто було комфортно жити за спиною свого патрона?

Сьогодні ж ця одіозна фігура дозволяє собі непристойні заяви в адрес предстоятеля УАПЦ, його політики та й взагалі стратегії релігійної спільноти.  Покровителям пані Наталії дуже вигідно, щоб УАПЦ, за її посильною допомогою, звичайно, просто «розвалилася», що ми спостерігаємо щоденно – переходи парафій, потурання свого предстоятеля, махінації з майном, розслідування журналістів.  Ці всі чинники безумовно б`ють по авторитету автокефалів.

Що буде далі? Безумовно, час покаже. Але є глибоке переконання, що через дії таких дійових осіб буде розповсюджуватися, як висловився Петро Олексійович,  «тренд» про «автокефалію православної Церкви». І вже сам вислів показує чисто людську позицію як до православної Церкви загалом, так і до питання статусу зокрема.

Марк Авраменко