Про недійсність хіротоній українських розкольників і неканонічність «Православної церкви України»

Коментар Секретаріату Синодальної Біблійно-богословської комісії Руської Православної Церкви (версія грецькою мовою доступна за посиланням).

Односторонні дії Константинопольського Патріархату в Україні, що завершилися підписанням у січні 2019 року так званого «томосу про автокефалію» всупереч волі єпископату, духовенства, чернецтва та мирян Української Православної Церкви, викликали гостру дискусію в церковному середовищі. Аналіз публікацій по темі показує, що для багатьох учасників дискусії українське питання безпосередньо пов’язане з такими ключовими для православної еклезіології поняттями, як апостольське спадкоємство, ікономія і її межі, улаштування Православної Церкви на вселенському рівні, соборність і першість. Обгрунтована тривога за збереження неушкодженого апостольського спадкоємства в Церкві у зв’язку з прийняттям Синодом Константинопольського Патріархату в євхаристійне спілкування осіб, які не мають законної хіротонії, спостерігається в працях цілого ряду авторів, в тому числі які пишуть на грецькій мові.

Ключові тези, які наводяться Константинопольським Патріархатом в обгрунтування їх дій в Україні, вже були детально розглянуті Синодальною біблійно-богословською комісією в коментарі до опублікованого Константинопольською Патріархією листа Патріарха Варфоломія Архієпископу Албанському Анастасію від 20 лютого 2019 року. Маючи на увазі триваюче обговорення українського церковного питання в середовищі єпископату, духовенства і мирян деяких Помісних Православних Церков, секретаріат Комісії публікує свої коментарі до найбільш важливих тем дискусії.

  1. Проблема апостольського спадкоємства у розкольницьких «ієрархів»

Більша частина «хіротоній» єпископату «Православної церкви України» веде свій початок від колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета Денисенка, який 27 травня 1992 року був заборонений в священнослужінні Архієрейським Собором Української Православної Церкви, а 11 червня 1992 Архієрейським Собором Руської Православної церкви був позбавлений сану. Зважаючи на відсутність покаяння у ченця Філарета і продовження їм розкольницької діяльності, в тому числі на території інших автокефальних Церков, Архієрейським Собором Руської Православної Церкви від 18-23 лютого 1997 року він  був відлучений від Церкви через анафематствування. Незважаючи на подачу ним неодноразових апеляцій Константинопольському Патріарху, його засудження було документально визнано Константинопольською та іншими Помісними Православними Церквами.

У жовтні 2018 року Константинопольський Патріархат несподівано заявив про розгляд чергової апеляції ченця Філарета і відновив його в сані і гідності як «колишнього митрополита Київського». При цьому покаяння з боку Денисенко принесено не було, а рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату не було обумовлено новим розглядом матеріалів його справи і висунутих проти нього звинувачень. Через п’ять місяців після надання «томосу про автокефалію» М.А. Денисенко разом з кількома «єпископами» відокремився від визнаної Константинополем «Православної церкви України» і заявив про відтворення «Київського патріархату», рукоположивши для нього нових «єпископів».

Слід зазначити, що учинення розколу було однією з основних, але не єдиною причиною низложення Філарета. У Судовому діянні Собору від 11 червня 1992 року серед іншого зазначено такі його злочини: «авторитарні методи управління … повне ігнорування соборного голосу Церкви», «клятвопорушення», «свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору», «одноосібне присвоєння собі соборної влади». Справедливість цих звинувачень була, по всій видимості, без дослідження відкинута Константинопольським Синодом, проте незабаром доведена самим же Філаретом, який вчинив розкол на цей раз всередині новоствореної структури, тобто зробив практично те ж, за що був позбавлений влади майже тридцять років тому. Таким чином, єдиний з ієрархів колишнього « Київського патріархату », хто свого часу мав канонічну хіротонію, покинув нову «автокефальну церкву» і публічно відкинув так званий «томос про автокефалію».

Також в «єпископат» «Православної церкви України» була повністю включена ієрархія так званої «Української автокефальної православної церкви», в основі якої – «хіротонії», вчинені в 1990 році колишнім єпископом Житомирським Іоанном Боднарчуком (в 1989 році позбавлений сану рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви) і колишнім дияконом Віктором Чекаліним (в 1988 році позбавлений сану за аморальні вчинки), самозванцем, який видавав себе за єпископа, але в дійсності ніколи не мав навіть розкольницької єпископської хіротонії. Спроби розкольників за допомогою фальсифікованих свідчень «довести», що в хіротоніях перших «єпископів» УАПЦ нібито брав участь, крім Боднарчука, ще один архієрей, були ретельно досліджені на підставі архівних матеріалів і виявилися цілком помилковими.

Частина «ієрархії» «Української автокефальної православної церкви» була перерукоположена Філаретом Денисенком, проте до «чекалінских» поставлень досі восходять «хіротонії» деяких «єпископів» цієї структури, в тому числі і «хіротонія» Макарія Малетича, який також отримував єпископську «хіротонію» від «чекалінської» ієрархії. Не маючи навіть формального апостольського спадкоємства, колишній протоієрей Микола Малетич був «відновлений» Константинопольським Патріархатом в сані «колишнього митрополита Львівського». Цей факт підтверджує, що Священний Синод Константинопольського Патріархату прийняв рішення про виправдання обох лідерів разом з їх  «ієрархіями», не вивчивши обставини їхнього відходу в розкол, їх засудження і питання спадкоємності розкольницьких «хіротоній» – і навіть не будучи знайомим з основними фактами їх біографії .

  1. Межі застосування принципу ікономії

Першочерговою і абсолютно необхідною умовою застосування ікономії при прийнятті в Церкву розкольницьких єпископів або кліриків є принесення ними покаяння. Святий Василій Великий в своєму 1-му правилі повеліває «тих, що знаходяться у самочинних зборищах, виправляти пристойним покаянням і наверненням, і знову приєднувати до Церкви » і свідчить, що «навіть ті, що перебувають на церковних ступенях, відступивши разом з непокірними, коли покаються, нерідко приймаються знову в тому ж чині». На необхідність покаяння згідно вказують в своїх тлумаченнях на вказане правило і троє авторитетних візантійських каноністів: Іоанн Зонара, Феодор Вальсамон і Олексій Аристин¹. 8-е правило I Вселенського Собору, присвячене чиноприйому тих, які повертаються з Новаціанского розколу, наказує приймати таких тільки після принесення ними письмового посвідчення, що вони в усьому будуть слідувати визначенням Вселенської Церкви. Нарешті, VII Вселенський Собор прийняв у спілкування іконоборчеських єпископів лише після того, як кожен з них зачитав своє  зречення від колишніх заблудженнь (1 Діяння VII Вселенського собору).

Принципово важливо, що застосування принципу ікономії до розкольників можливо тільки при дотриманні іншого давнього принципу, згідно з яким канонічні заборони може скасувати лише той суб’єкт церковної влади, який наклав ці заборони. 5-е правило I Вселенського Собору визначає, що «про тих, кого єпископи, по кожній єпархії, позбавили церковного спілкування, чи належать вони до кліру, чи до розряду мирян, стосовно до них керуватися правилом, яким постановлено, аби відлучені одними, не були прийняті іншими»( див. також 32-е Апостольське правило, 6-е правило Антіохійського Собору). При цьому, згідно з 2-м правилом VI Вселенського Собору, який затвердив відповідні постанови Карфагенського Собору, відлучений Собором своєї Церкви не має права подавати апеляцію на суд Патріарху будь-якій іншій Церкви. Таким чином питання про зняття заборон з розкольників і прийнятті їх в сущому сані може бути позитивно вирішене або тією Церквою, яка ці заборони наклала, або Вселенським Собором, але за обов’язкової участі та врахуванні позиції Помісної Церкви, яка безпосередньо постраждала від діяльності розкольників. Характерним прикладом є прецедент застосування ікономії до єпископів-мелетіан, які зробили розкол в Помісній Александрійській Церкві. Розглядом цього випадку займався I Вселенський Собор. Однак рішення Собору було винесено при безпосередній участі і врахування позиції єпископа Александрійського Олександра, який, як зафіксовано в соборних діяннях, «був головним діячем і учасником у всьому, що відбувалося на Соборі». У новітній історії подібним чином було покладено початок зцілення розколу Болгарської Православної Церкви на Всеправославному Соборі в Софії в 1998 році, який по ікономії прийняв в сущому сані розкольницьких ієрархів після того, як останні принесли покаяння і возз’єдналися зі своїм законним Предстоятелем Патріархом Болгарським Максимом.

Таким чином, одностороннє рішення Константинопольського Патріархату про прийняття в сущому сані українських розкольників не може бути визнано законним, навіть виходячи з принципу ікономії, оскільки не були виконані дві найважливіші умови його застосування: покаяння розкольників і їх примирення з Церквою, від єдності з якою вони відпали і яка наклала на них заборони.

Істотно важливо, що протягом всієї своєї історії Православна Церква у всіх випадках застосування ікономії до розкольників мала справу з особами, чия хіротонія хоча б формально через послідовність покладання рук сходила до єпископів, які мали колись канонічне посвячення. Історія не знає прецедентів прийняття в «сущому сані» осіб, хіротонія яких сходить до самозванців, які ніколи не мали єпископського рукоположення. У зв’язку з цим по відношенню до більшості «ієрархів» так званої «Української автокефальної православної церкви», про яку було сказано вище, навіть сама постановка питання про застосування ікономії представляється абсолютно неможливою.

  1. Відсутність легітимності «Православної церкви України»

В історії Православної Церкви (в тому числі новітній історії) відомі випадки безпосередньої участі держави і політичної влади в питанні проголошення автокефалії. Саме таким чином в XIX – початку ХХ ст. були утворені більшість сучасних автокефальних Церков. Ці процеси, як правило, були наслідком виникнення суверенної національної держави (в Греції, Болгарії, Румунії, Сербії) і розглядалися як елемент національного будівництва. Легітимність нової автокефальної Церкви підтримувалася переважною більшістю населення.

Проект створення автокефальної Української Церкви, запропонований в 2018 році Президентом України Петром Порошенко, також спирався на уявлення про те, що, якщо не всі, то, у всякому разі, значна більшість українських віруючих підтримують ідею автокефалії. У своїх публічних виступах Патріарх Константинопольський Варфоломій, по всій видимості, довіряючи інформації, отриманої від української влади, також висловлював упевненість в тому, що до «єдиної церкви» приєднається якщо не всі, то більшість православного населення України.

Проте подальші події переконливо показали, що ідея «автокефальної церкви» в дійсності не має підтримки серед більшості православних України. Створену Константинопольським Патріархатом структуру майже цілком склали представники двох розкольницьких груп. З 90 єпископів канонічної Церкви лише двоє перейшли в нову організацію. Очолювана митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм Українська Православна Церква як і раніше залишається найбільшою конфесією країни як за кількістю єпископів, духовенства та парафій, так і за кількістю віруючих. Тим самим знаходять ще одне історичне підтвердження слова з Окружного послання Східних Патріархів 1848 року: «Хранителем благочестя у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною».

Поразка на президентських виборах весною 2019 року Петра Порошенка, який зробив проголошення української автокефалії одним з основних пунктів передвиборної програми, тільки підтвердило безпідставність претензій «Православної церкви України» на роль національної церкви.

  1. Спотворення ролі першого єпископа в Православній Церкві

Члени і експерти Синодальної біблійно-богословської комісії в своєму вже згаданому Коментарі до листа Патріарха Варфоломія детально розбирали тези, які в сукупності стверджують виняткові владні повноваження Константинопольських Патріархів у всій Православної Церкви. Серед цих положень:

  1. a) вчення про «надграничну відповідальність» Константинопольського Патріарха в питаннях остаточного вирішення різних канонічних ситуацій, що виникають в інших Помісних Церквах, тобто право на втручання в питання внутрішнього життя будь-якої Помісної Церкви;
  1. b) вчення про право «на правах опікуна» і «арбітра» владнувати спори між Помісними Церквами, «посилювати», навіть за власною ініціативою, ті дії Предстоятелів автокефальних Церков, які він вважатиме недостатніми;
  1. c) уявлення про «першість влади» Константинопольського Патріарха на вселенському рівні як абсолютно необхідну умову буття Церкви, подібно до того, як існує першість влади єпископа в його єпархії та Предстоятеля в межах Помісної Церкви;
  1. d) право визначати і переглядати кордони Помісних Православних Церков, виводити єпархії, єпископат, клір і мирян зі священної, строго захищенної святими канонами церковної юрисдикції однієї Помісної Церкви і перепідпорядкувати іншій; право самостійно проголошувати автокефалію частин інших Помісних Церков, навіть проти волі їх вищої церковної влади;
  1. e) право прийому і винесення остаточного судження по апеляціях, що подаються єпископами і кліриками будь автокефальної Церкви.

Перераховані аспекти цієї нової доктрини вступають в протиріччя зі Святим Переданням Церкви Христової, грубо спотворюють святоотцівську еклезіологію, підводять захищаючих їх ієрархів і богословів Константинопольського Патріархату до створення на православному Сході моделі церковного управління, близького до середньовічного папізму. Святі отці Православ’я, ієрархи і богослови древніх Східних Патріархатів поклали чимало сповідницьких трудів в боротьбі з ідеєю папства. Руська Православна Церква і нині неухильно дотримується того, що захищали ці отці в полеміці з папизмом в минулі століття. Не зайвим буде ще раз нагадати наведені в уже згаданому коментарі Комісії слова Окружного Патріаршого і Синодального послання Константинопольської Церкви 1895 року, в якому Свята Константинопольська Церква свідчить про розділеним нею в той час православним розумінням першості:

«З цього правила [28-го правила IV Вселенського Собору] випливає, що єпископ Римський рівночесний єпископу Церкви Константинопольської і єпископам інших Церков, і ні в якому правилі і ні у кого з отців немає і натяку на те, що єпископ Риму є єдиний начальник кафолической Церкви і непогрішний суддя єпископів інших незалежних і автокефальних Церков».

Цю віру Руська Церква прийняла від своєї Матері, древньої Церкви Константинопольської, в ній і стоїть, не приймаючи спотворень і нововведень.

  1. Призупинення євхаристійного спілкування

Унаслідок неканонічних дій Константинопольського Патріархату на Україні Руська Православна Церква була змушена перервати з ним євхаристійне спілкування, керуючись прямим приписом святих канонів переривати спілкування з тими, хто буде сам «спілкуватися з відлученими від спілкування» (2 е правило Антіохійського Собору). Доречно згадати, як в ході V Вселенського Собору святий імператор Юстиніан закликав отців собору припинити поминання Папи Вігилія, більш «не читаючи чуже християнам ім’я його в священних диптихах, щоб тим самим не стати спільниками в нечесті Несторвя і Феодора». Якщо продовження спілкування з особою, яка підтримала засуджене Церквою вчення, означало поділ з ним його нечестя, то якою ж має бути реакція на прийняття ієрархами і кліриками Константинопольської Церкви в спілкування тих, кого до останнього часу вся повнота Православ’я визнавала безблагодатними розкольниками і самосвятами? Хіба не це є гріхом проти Церкви і святої Євхаристії?

Припинивши поминання Папи, імператор Юстиніан підкреслював, що, незважаючи на те, що сталося, «ми зберігаємо єдність з апостольським престолом … , бо навіть зміна на гірше Вігилія або кого-небудь іншого не може зашкодити світу Церков» (Acta Conciliorum Oecumenicorum. IV, 1. P. 202). Тому і Руська Церква не відокремлювалася і не відділяється ні від чого святого і справді церковного в Константинопольській Церкві, однак не вважає за можливе брати участь в неканонічних діях її Предстоятеля, ієрархів і духовенства, прагнучи захистити від цього і своїх вірних чад. Таким чином, вимушена відмова від участі в таїнствах Константинопольського Патріархату, який вступив в повне церковне спілкування з особами, позбавленими апостольського спадкоємства, продиктована благоговінням перед Божественною Євхаристією і неможливістю навіть опосередковано розділяти святиню Таїнства з розкольниками.

Вимушений розрив спілкування з Церквою Константинопольською продиктований турботою про збереження чистоти віри і про суворе дотримання церковного Передання.

Підносимо гарячі і усердні молитви в Троїці славимому єдиному Богові про якнайшвидше припинення смути, вчиненої Константинопольським Патріархатом, про відновлення однодумності і любові в Православній Церкві.

Схожі публікації