Протоієрей Гавриїл Костельник: «Унія внесла кривавий і вічний розбрат у наш народ» (Частина 2)

Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляське ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати «господарем домовитим». Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? Що римо-католицька Церква в середніх віках так високо була піднялася, то це було обумовлене реальними відносинами між європейськими народами. Римо-католицька Церква – це Церква романських народів, а романські народи в середніх віках переважали в Європі чисельно і культурно. Від протестантської революції в XVIст. починають рости, під кожним оглядом, германські народи, особливо англійці. Славні республіки Венеція і Генуя та й королівська Іспанія, що панували над морями (Іспанія по відкритті Америки) падають, а на їхнє місце приходить Англія і, в кінці, її дитина: англосаксонська Америка. Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов`янських і англосаксонських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов`янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту слов`янського світу, час якого настав?

Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія допоможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний розбрат у наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж занадто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними.

Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації.

Відколи ми відродилися національно в Австрії, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам`ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми вже й не хотіли називатись «уніатами», цю назву ми відчували як образу, а називали себе «греко-католиками».

Настала нова Польща, яку Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша галицька греко-католицька Церква, найбільша уніатська Церква в світі, досвідчила в ній і на ній свою долю. Кому з уніатів не відкрились очі на унію за другої Польщі, той, певно, не може мати претензію на мислителя. Я не входитиму в подробиці, бо вони вам, всечесні отці і високоповажні панове, відомі. Зупинюся тільки над головним фактом: Польща, за благословенням Риму, творила нову унію, до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу галицьку греко-католицьку Церкву замкнула штучно підтримуваними галицькими кордонами. Що це означає? Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі творити нову уніатську Церкву, в тій самій державі і в тому самому народі – це ж було найвимовніше свідоцтво, що творці давньої Берестейської унії, Польща і Рим, уже не мали довір`я до нашої галицької Церкви, що вони не думали про її життя, а про її ліквідацію. В кого вінчана жінка, а він приведе собі наложницю до хати, той свою вінчану жінку випихав з хати.

Так, всечесні отці і високоповажні панове, сам Рим і Польща, за Другої Польщі, засудили нашу галицьку уніатську Церкву на ліквідацію. А ми ще й нині мали б її продовжувати? Нащо? Щоб, на втіху Римові, культивувати вічний розбрат навіть всередині нашої галицької Церкви? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії поділила на три різні Церкви, які одна одну вічно оскаржували в Римі. Бо в унії, тому що це штучний твір, ішла вічна борня між партіями: хто з уніатів справжній католик, а хто скритий схизматик? Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Риму, для нашого упокорення, присилали нам своїх ченців візитаторів, які будуть нас судити?..

Треба пам`ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз’єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну?

Поломилися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж Православіє є історичною вірою слов`ян, бо слов`яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір`ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов`ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов`янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти на зустріч цій нашій великій долі.

Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони, бувало, відповідали: «Під політичним поглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!». Очевидно, вони мали на думці спеціально римські догми, якими римська церква різниться від Православної.

Перш за все, треба згадати, що греки і наші предки, коли приступали до унії з Римом, не тому це робили, що переконалися в правдивості римських догм, а тільки з чисто політичних мотивів. Але римляни присилували їх, щоб вони признали римські догми. Пригляньмося головним римським догмам.

У кого розум не зачаджений теперішніми римськими догматичними поняттями, той уже, хоч би тільки, зі слів папи Григорія І (в історії Церкви Святого і Великого) ясно зрозуміє, що навіть старовинні римські папи, коли б їм хтось був предложив ватиканські догми про божественний примат і непомильність папи, осудили б ті догми, як безбожну, зарозумілу видумку, противну святим канонам, соборам і навіть розпорядженням самого Іісуса Христа. Адже ж Христос навчав апостолів братерства, а не монархічних прерогатив!

Власне, ті протиканонічні і протиєвангельські посягання римських пап, які, кінець-кінцем, довели до ватиканських догм, розбили первісну католицьку соборну Церкву (розбрат між Римом і східними Церквами), а потім, після несповна чотирьох століть, роздерли і західну Церкву (протестанська революція). Вони й на віки зробили неможливим возз`єднання та співжиття інших християн з римською Церквою, бо хто ж розумний може погодитися з тим, ніби Христос свою віру і Церкву віддав Римові в приватну посілість?!

Коли папа Григорій І уже сам титул «Вселенський Патріарх» так кваліфікував, що задля нього «Церква роздирається», то оскільки ж більше підходять під цю кваліфікацію ватиканські догми?!

Славною є римська догма «Filioque», тобто, що Святий Дух походить не тільки від Отця, як це Христос виразно каже, але також і від Сина. Гарнакобвиняє римську Церкву, що в ній «від папи Віктора (192-202) до Калікста (218-223) модалізм був офіційною наукою». Модалізм – це погляд, віра, що три Божі особи, в дійсності, є одною особою, яка виступає в трьох різних модусах: то як Отець, то як Син, то як Святий Дух. Ось уже тут був зародок для пізнішого римського «Filioque». Коли в ІVст. появився аріанізм, який уважав Божого Сина тільки за створіння (перше, найдосконаліше створіння), то в Римі, реагуючи проти аріанізму, стали якнайбільш приближувати Божого Сина до Бога Отця, отже, стали навчати, що Святий Дух походить також і від Сина. Римляни покликались на такі євангельські тексти: «Він (Святий Дух) Мене прославить, бо з Мого прийме і звістить вам. Все, що має Отець, є Моє, тому Я сказав, що з Мого прийме і звістить вам (Ін. 15, 14-15).

Отже, не станемо дивуватися, що папа ІоаннVIII, коли замирився з Царгородським Патріархом Фотієм, писав до нього в справі «Filioque» 879 р. ось так: «Нехай знає Твоє братерство, що, коли недавно до нас прийшов той, котрого Ти послав, і випитував нас про святий Символ (Віри), то найшов, що ми його бережемо ненарушеного, як він нам від початку переданий, ані ми до нього нічого не додали, ані нічого, не відняли, бо ми добре знаємо, що тих, котрі вважаться таке робити, чекає тяжке осудження. І знову доносимо Твоїй всечесності, щоб Ти щодо цього слова (dehocarticulo), задля котрого повстали соблазни в Божих Церквах, мали певне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але також і тих, які перші поважались, задля свого нерозуму, це робити, вважаємо за відпавших від Святого Письма; вони перевертають святу науку Христа Господа і апостолів та інших Отців, котрі, соборно сходячись, передали святий Символ Віри. Їх ми до Юди причисляємо, бо поважились такий самий злочин, як він, поповнити; справді, вони не передають на смерть Господнього тіла, але вірних, котрі є членами Його тіла, розривають і відтинають одних від одних та вводять їх у вічну смерть, або радше, як зробив той названий переворотний ученик, замучують».

Все таки, римська Церква пізніше, а саме, на соборах: четвертим латеранським (1215 р.), ліонським другим (1274 р.) і флорентійським (1439 р.) прийняла «Filioque» за догму. Бачите, які карколомні догми Церкви, яка проголосила себе за непомильну! Та тут ішло римській Церкві про престиж, щоб дати доказ, що вона є «навчальною Церквою», бо в першому тисячолітті, в дійсності, грецька Церква була навчальною (всі вселенські Собори були її).

Коли уніати в царській Росії покинули унію і возз`єдналися з православною Церквою, то вони нічого нового не принесли для православної Церкви, але й не мали ніяких труднощів перед собою, бо внаслідок тієї зміни ждали їх тільки самі вигоди.

Не так воно з нами! Нас ждуть різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці), хоч самі є за Православієм, виступають протии нашої акції з погрозами. В нашій державі Церква відділена від держави. Церква і духовенство в повній залежності від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях, ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігійного духа.

Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішивзліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.

Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква».Ця історична назва всім нам добре відома. Вона булла уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненіє всіх Церквей», тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від православної Церкви Київської Русі, звідки походить і назва «Русь», і з`єднує в собі Православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з`єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь – це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, що є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає.

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. В кінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку за наше визволення і зібрання всіх українських земель.

Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз`єднання з Церквою всього нашого народу.

Схожі публікації