Православ`я і католицизм – погляд в майбутнє, не забуваючи минулого (Частина 1)

Період кінця 80-х початку 90-х минулого століття набув чималих геополітичних змін. Безумовно, новий виток суспільно-політичного курсу не оминув і релігійного життя. Прагнення різних конфесійних деномінацій, особливо західного формування, отримати нових адептів було цілком успішним. В той час Православна Церква, залишившись після 70-річного безбожного режиму в скрутному, якщо не трагічному стані, отримала нового противника в особі уніатів, протестантів та представників інших формувань з релігійним відтінком.

Безумовно Римська курія старалася та, правду кажучи, й надалі робить все можливе задля поширення католицизму. Ватикан в чергове продемонстрував усю свою готовність та рішучість скористатися новими соціально-політичними обставинами для прозелітичних цілей. І хоча мовою дипломатії представники Ватикану відмовляються визнати свою діяльність на теренах Східної Європи, все ж таки вони вірно крокують своїм шляхом «нової євангелізації» постатеїстичного простору. Нічого нового в діях католиків ми не бачимо: адже їхня головна мета – це навернення східних християн під владу Римського папи.

Особливо помітним це було в кінці 80-х – початку 90-х минулого століття в Західному регіоні України, коли «уніати» знищили три православні єпархії. До того ж, це супроводжувалося посиленням католицької місії в країнах СНД, де відкривалися нові єпархії, адміністратури, парафії, духовні навчальні школи. Ці дії не погоджувалися з Православною Церквою, чим внесли серйозний конфлікт в католицько-православний діалог, який в період 1960-80 років набув високого рівня відкритості й доброзичливості.

З одного боку, здається, наче  унія «набирала оборотів» по всій Україні. Однак з іншого – ми бачимо, як вороже «унію» сприймають в регіонах, де вони ніколи не була відома.

З одного боку, Ватикан гостро засуджує «унію» як явище прозелітизму згідно документів в Баламанді, Фрайсингу та Гавані, однак з іншого – він ніколи не відмовляється від слів спочилого папи Іоанна-Павла ІІ, які він адресував з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі: «метою унії було створення Церкви, де б – як на Сході, так і на Заході – здійснилася повна єдність і видима єдність, заснована на єдиній вірі і єдиному хрещенні». Тільки варто наголосити на важливому аспекті – під юрисдикцією Римського Папи.

Події 1054 року в історії Церкви отримали назву «великої схизми», коли Рим і Константинополь офіційно проголосили один одному анафему. Однак це чисто умовна дата, тому що ці булли про відлучення стосувалися лише конкретних осіб, а не Церков загалом: «булли про екскомуннікації в 1054 р. стосувалися лише конкретних осіб. Латинські легати відлучили патріарха й деяких наближених до нього осіб; через кілька днів патріарх відлучив легатів». Пізніше події 1204 року, коли хрестоносці розгромили Константинополь, посилили ворожість між Сходом і Заходом.

У зв`язку з розвитком екуменічних відносин між православними і католиками в ХХ ст. часто намагаються показати історію «Великої схизми» як явище виключно політичне. Розрив між Східною та західною Церквами іноді прагнуть пояснити розходженням в їхньому підході до побудови догматичних систем і вирішення окремих богословських завдань. Ця ситуація  пояснюється споконвічними фундаментальними культорологічними розходженнями між Римом та Афінами, які надалі й зумовили протиріччя між християнським Сходом і Заходом. На жаль, у всіх випадках такий спрощений погляд приводить до ігнорування головної та істотної причини виникнення розколу: наявності серйозних віронавчальних протиріч між Церквами Сходу й Заходу, що вже цілком сформувалися до моменту поділу. Саме догматичні нововведення Риму стали основною причиною поділу християнського світу.

Головними догматичними нововведення католиків стали Filioque, догмат про Непорочне зачаття та вчення про Римського папу (яке пізніше було сформоване як «папська непогрішимість»). Ці нововведення Риму стосуються основних доктринальних основ православного віровчення: тріадології, сотеріології та еклезіології.

 Ці «новинки» серйозно вплинули на католицько-православні відносини. Згідно формули Івана-Павла ІІ Церкви Заходу і Сходу варто називати як «Церкви-сестри, які знаходяться в майже повному спілкуванні». При цьому він ігнорує ст. 8 догматичної конституції про Церкву «Lumen Gentium» (ІІ Ватиканського собору): «Єдина Церква Христова, яку ми в Символі віри сповідуємо як єдину, соборну (кафоличну) і апостольську, знайшла своє провадження в Церкві, що її веде наступник Петра».

Однак загроза прозелітизму залишається. Скажімо більше, згідно порядку денного про неї говорять відкрито: «В якому напрямку нас поведе сьогодні Дух Святий? Цей напрямок сьогодні нам вказує Святіший Отець Папа Франциск. Цей напрям сьогодні нам вказав кардинал Паролін. Тому що розпочав свій візит зі сходу України, з міста Запоріжжя, куди скликав нас, владик…щоб показати нам, що майбутнє нашої Церкви і нашої України кується сьогодні там…Будемо молитися за нашу Церкву, щоб вона сьогодні вирушила туди де найбільше її чекають, туди, де найбільше темряви, сліз і крові, болю і страждань. Рухаємося туди – на схід України, де так необхідна присутність віруючих християн…».

Що ж бачимо? Дипломатія це одна сфера, а реальність – зовсім інша. Тому робімо правильні акценти задля об`єктивності в православно-католицьких відносинах.

Далі буде…