Порошенко і Денисенко – сліпі «поводирі»

Події, що відбувалися по завершенню Всеукраїнської хресної ходи за мир, багато в чому виказали реальний стан речей в державно-церковних стосунках. Особливу увагу привернув виступ на Володимирській гірці Президента України та розгублений стан лідера УПЦ КП – Філарета Денисенка. Неозброєним оком було видно, що цей дует певною мірою дезорієнтований, адже їм обом не відомо, як діяти далі.

«Меседж» Петра Олексійовича, озвучений ним 28-го липня, був адресований виключно на адресу УПЦ і містив, м`яко кажучи, не зовсім толерантне відношення до найбільш чисельної конфесії в Україні. Зрозуміло, що без канонічної Церкви з «Київським патріархатом» взагалі ніхто не буде розмовляти на міжнародному всеправославному рівні, тому використовується штучний тиск на Предстоятеля УПЦ, гучні заяви на адресу єпископату з метою, аби все-таки митрополит Онуфрій змінив свій курс і хоча б розпочав певні консультації з Філаретом. Проте, на глибоке переконання людей церковних, які знають Предстоятеля УПЦ та Михайла Антоновича Денисенка, такий сценарій абсолютно неможливий. Задля того, аби це зрозуміти, слід повернутися на два роки назад, а саме – у серпень 2014 року.

Філарет та Петро Олексійович покладали дуже великі надії на Архієрейський Собор, який повинен був обрати нового очільника УПЦ. Вже можна сказати з впевненістю, що «головну скрипку» в цій симфонії повинен був зіграти лояльний до розколу та до нової влади митрополит Олександр (Драбинко). Результатом такої тісної співпраці повинно було стати так зване «узаконення» філаретівців. Та чи адмінресурс підвів, чи кандидат виявився не таким, як слід, однак собор архієреїв УПЦ зробив свій вибір. І одразу ж Філарет в одному з інтерв`ю «24-му каналу» заявив: «Собор єпископів обрав не патріота, тому що митрополит Онуфрій противник входження України в Європейський Союз асоційованим членом».

Це беззмістовна мотивація позиції Філарета пролунала не дарма, адже ще з початку 90-х років у Денисенка та митрополита Онуфрія склались непрості стосунки. Саме чинний Предстоятель УПЦ став одним з найпалкіших прихильників єдності УПЦ, за що був «репресований» Філаретом. 

Порошенко говорив у своєму заїждженому стилі і про важливу роль патріарха Варфоломія для України, і про помісну церкву, і про «паліативно-абстрактне тлумачення» УПЦ військового конфлікту на Сході України. Та ще й зробив посилання на спочилого Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира (Сабодана): «Автокефалія – це лише спосіб організації церковного життя, свідчення кількісного та якісного зростання Церкви, її здатності до самостійного буття». З цієї цитати виходить, ніби спочилий митрополит і справді був прихильником такої моделі зміни статусу Церкви в Україні. Однак ці слова, які митрополит Володимир озвучив в день святкування 20-ї річниці Харківського Архієрейського Собору, були вирвані із загального контексту.

В оригіналі митрополит Володимир казав: «Варто пояснити, що сама по собі ідея автокефалії будь-якої Помісної Церкви не несе нічого негативного. Автокефалія  це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій Помісній Церкві є свідченням кількісного та якісного зросту цієї Церкви, свідченням її спроможності до самостійного буття. І тому надання автокефалії має бути обумовлене лише внутрішніми церковними чинниками. Політичні важелі не мають бути визначальними під час прийняття рішення про канонічний статус Церкви…  Не зважаючи на те, що значна частина духовенства та мирян не підтримувала ідеї автокефалії, колишній митрополит Філарет за підтримки державних органів влади узяв курс на форсоване проголошення церковної незалежності».

Натомість, представник Константинопольського патріарха архієпископ Іов, який фактично є куратором «українського питання» в Стамбулі, продемонстрував дипломатичний підхід в цій ситуації. У своєму виступі він сказав про етнофілетизм та його проблематику. Варто зазначити, що такі проблеми притаманні не лише Україні, а й Сербській Православній Церкві, де Македонія також прагне «націоналізувати» церковне питання. Тому на Фанарі добре розуміють, чим загрожує лояльне ставлення до розкольників. Подібний сценарій вже був реалізований в Болгарії, де, на жаль, остаточного «виздоровлення» не відбулося.

Та все ж питання про те, чому Президент, який є представником держави на найвищому рівні, так активно лобіює інтереси УПЦ КП, все не знаходить своєї відповіді. А вона скоріш за все полягає в тому, що саме на допомогу «Київського патріархату» розраховує влада у можливих виборах, що можуть відбутися доволі скоро, адже ми бачимо, що практично нічого з передвиборних обіцянок не було реалізовано, а рейтинги провладних сил – мізерні. Тому ці стосунки можна охарактеризувати приблизно ось так: «ми вам – допомогу з автокефалією, а ви нам – співпрацю в передвиборчій агітації».

Очевидно, що помірковане крило в УПЦ КП повністю усвідомлює, що довгоочікувана «автокефалія» так і залишиться очікуваною. Хоча би той факт, що архієпископ Телмісський Іов двічі відмовляв Філарету взяти участь у мітингу «Київського патріархату», свідчить про обережне та зважене ставлення до розкольників.

Свого часу Владика Іов, перебуваючи на посаді викладача у Свято-Сергієвському богословському інституті так висловився про проблему розколу в Україні: «Для православних віруючих Франції, для всього академічного складу викладачів і студентів нашого богословського інституту проблема розколу в Україні є питанням, яке дуже хвилює. Ми поділяємо ту богословську і догматичну точку зору, що в Україні єдиною канонічною Церквою є Українська Православна Церква, яка має статус широкої автономії і самоврядності. Розкол – це еклезіологічна єресь, тому що його представники вважають, що вони стоять вище соборної Церкви і що вони можуть самі вирішити визначені внутрішньо-церковні питання. Це абсолютно неможливо з канонічної точки зору. Звичайно, ми бачимо, що в Україні є великий потенціал для утвердження Помісної Церкви. Але це питання повинне зважуватися соборно, у консультації з Матір`ю-Церквою – Руською Православною Церквою. Те, що розкольники вимовляють православний Символ віри, недостатньо і ні про що не свідчить. Потрібно ще і знаходитися в цій Церкві, тобто бути в євхаристичному єднанні з іншими Помісними православними церквами, що ми продемонстрували в Києві. Вони ж не знаходяться в такому єднанні з жодною Православною Церквою світу. Сумним почерком розкольників є їхня агресивність, прагнення за будь-яку ціну затвердитися в лоні якої-небудь законної Церкви. Вони засилають своїх делегатів в інші країни, шляхом обману намагаються представити себе як канонічну Церкву. Але в Церкву Христа Спасителя облудним шляхом не ввійти».

Фінальним «акордом» цього театру абсурду стала заява Денисенка, в якій він висловив сумніви щодо того, що Фанар взагалі хоч якось вплине на визнання очолюваної ним організації. На відповідне запитання журналістів, Філарет відповів просто і приречено: «Бог його знає. Може цього року. Може наступного». Тобто і в УПЦ КП, і в Адміністрації Президента вже вичерпано будь-які фантазії стосовно такого довготривалого та наболілого питання. Чи піде цей альянс на реалізацію брутального сценарію– покаже час.

Марк Авраменко

Схожі публікації