Помісний собор 1917-18 років та «сергіанська єресь» устами Філарета

Цьогоріч відзначається 100-річчя відновлення патріаршества в Руській Православній Церкві. З цього приводу варто поділитися публікацією, датованою 1990 роком, в якій колишній митрополит Київський Філарет з лояльністю висловлюється про «Декларацію митрополита Сергія», яку його сьогоднішні послідовники вважають «ефемерною» єрессю, та й загалом про Помісний Собор 17-18 років минулого століття.

Помісний собор 1917-18 років та «сергіанська єресь» устами Філарета

Святий Правлячий Синод, який отримав канонічне визнання Східних Православних Патріархів і чимало потрудився для збереження та розвитку всіх сторін руського церковного життя в умовах активної секулярної європеїзації російського суспільства і його культури, все-таки був неспроможний заповнити ту чутливу в канонічному відношенні втрату, якою стала втрата в ньому інституту Патріаршества. У різних прошарках церковного народу існувало переконання в насущній необхідності для Руської Православної Церкви відновити Патріарше служіння.

Отримавши можливість для свого скликання тільки після виходу з історичної арени російської монархії, Помісний Собор Православної Церкви відкрився 15 серпня 1917 року в Москві, в період, коли наша країна, отже, і наша Церква, вступила в епоху соціальних реформ, історичних потрясінь та глибоких духовних змін.

Розглядаючи питання про відновлення Патріаршества, учасники Собору поставили за мету обговорити його з особливою старанністю і прийняти остаточне рішення. Прибічники інституту Патріаршества, які становили більшість учасників Собору, подавши у своїх виступах вичерпне богословське, історичне та канонічне обгрунтування необхідності його відновлення, тим самим соборно висловили найважливішу вимогу вітчизняного церковного життя. Відновивши 30 жовтня н. ст. 1917 року Московський Патріарший Престол, 5 листопада 1917 року у храмі Христа Спасителя Помісний Собор обрав митрополита Московського Тихона (Бєлавина) Патріархом Московським і всієї Русі.

21 листопада ст. ст. (4 грудня н.ст.) 1917 року в Успенському соборі Московського Кремля відбулася інтронізація Святішого Патріарха Тихона. Руська Церква повернулася до Патріаршого управління.

Відновивши Патріаршество, Помісний Собор 1917-1918 років створив сприятливі умови для розвитку життя Руської Православної Церкви. В цей час, в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, пройшли докорінні зміни у становищі всіх верств російського суспільства. Зміни торкнулися як духовенства, так  і широких мас віруючих. Закінчився багатовіковий період, коли церковна влада намагалася будувати свої стосунки з російською державною владою на основі так званої церковно-державної симфонії. Радянський уряд проголосив новий принцип – відокремлення держави від Церкви і школи від Церкви. Православ`я втратило свій колишній статус державної релігії.

Проведення в життя нових законодавчих актів відносно Церкви не було легким і безболісним. Ієрархія та духовенство Руської Церкви не були підготовлені до нових правових стосунків між Церквою і державою. Почалися тяжкі часи для Церкви. Декрет про відокремлення Церкви від держави проводився в життя у тяжких для країни умовах: четвертий рік світової війни, голод, розруха, антиурядові змови, громадянська війна.

Потрібна була духовна мудрість Святішого Патріарха Тихона, щоб зберегти Церкву від численних небезпек і спокус, вивести її на шлях нормального служіння народу Божому. 8 жовтня 1918 року Патріарх Тихон звернувся з посланням до пастирів Руської Православної Церкви і закликав їх до невтручання у політичну боротьбу. «Пам`ятайте, отці і браття, – звертався він до духовенства, – і канонічні правила і заборону св. Апостола, «пильнуйте себе від тих, хто чинить розбрат і чвари, будьте покірні всякому людському начальству у справах мирських (1Пет. 2, 13), ухиляйтеся від участі в політичних партіях і виступах».

Ідеологічна обстановка, яка загострилася, мала наслідком у 1919 році кампанію по розриванню та вилученню мощей. Почали закриватися духовні навчальні заклади і монастирі. Наслідки громадянської війни та інтервенції, а також економічна розруха та посуха спричинили голод, особливо у Поволжі. До кінця 1921 року голодувало 23,2 мільйона чоловік. Ще в серпні Святіший Патріарх Тихон спеціально звернувся з посланням до чад Церкви, в якому закликав широкі церковні кола надати невідкладної і дійової допомоги голодуючим. Усі зібрані суми за вказівкою радянського уряду направлялися у спеціально затверджений ним Комітет допомоги голодуючим.

22 лютого 1922 року післязвернення Патріарха Тихона (19 лютого 1922 року) Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову про вилучення церковних цінностей на користь голодуючих, включаючи все дорогоцінне начиння, яке має сакраментальний характер.

З огляду на церковні канони (73 Апостольське правило) Патріарх не міг благословити вилучення церковних цінностей. Почалося насильницьке вилучення, яке викликало народне обурення. Послання Патріарха Тихона від 28 лютого 1922 року, в якому не схвалювалася практика застосування постанови ВЦВК від 23 лютого 1922 року, та помилки, які супроводжували його проведення в життя, було розцінено як саботаж. У зв`язку з чим він перебував під домашнім арештом з квітня 1922 року по червень 1923 року.

Діяльність Святішого Патріарха Тихона була направлена на нормалізацію відносин між Церквою та радянською владою. Так, у патріаршому посланні від 1 липня 1923 року він говорив: «Руська Православна Церква не бажає бути ні «білою», ні «червоною» Церквою. Вона має бути Єдиною Соборною Апостольською Церквою, і будь-які спроби, з чийого б боку не виходили, втягнути Церкву у політичну боротьбу, повинні бути відкинуті і засуджені». А в посланні від 7 квітня 1925 року, яке в пресі називалося «Заповітом», Патріарх Тихон говорить: «не погрішаючи проти нашої віри і Церкви, не переробляючи будь-чого в них, словом, не допускаючи ніяких компромісів чи поступок в області віри, – у громадянському відношенні ми повинні бути щирими стосовно Радянської влади та роботи СРСР для спільного блага, погоджуючи розклад зовнішнього церковного життя і діяльності з новим державним ладом». Патріарші послання 1923-1925 років сповнені богословської мудрості та історичного передбачення, поклали початок нормалізації стану Церкви в країні з новим політичним та соціальним ладом. Подібно до більшості православних християн, вихованих у традиціях дореволюційної взаємопов`язаної діяльності Руської Церкви та держави, Патріарх Тихон зумів визначити нові шляхи служіння Церкви після проголошення Радянським урядом Декрету про відокремлення Церкви від держави, коли, обділена державним покровительством, Руська Православна Церква стала перед необхідністю здійснювати свою благовісницьку місію в умовах, які адміністративно утискують Церкву, в обстановці активного поширення у суспільстві атеїстичного світогляду.

З усією певністю слід визнати, що взята Патріархом Тихоном орієнтація на конфронтацію з державою, не властиву діяльності Руської Православної Церкви, дозволила їй не лише зберегти активну позицію перед лицем історичних змін, що проходили в Росії, а й виразно продемонструвати величезні творчі можливості, які мало тільки що відновлене в Руській Церкві Патріаршество.

Після смерті Святішого Патріарха Тихона 7 квітня 1925 року, прийнявши на себе, згідно з волею спочилого, права Патріаршого намісника, митрополит Крутицький Петро (Полянський) практично не зміг ними скористуватися внаслідок незалежних від нього обставин.

Митрополит Нижньогородський Сергій (Страгородський), який вступив в управління як заступник Патріаршого намісника, своєю церковною політикою, що багато в чому продовжувала позицію Святішого Патріарха Тихона. У надзвичайно складних умовах життя того часу в нашій країні і в обстановці історичних потрясінь у світі, забезпечив Руській Православній Церкві непорушність церковного устрою, канонічну чистоту ієрархії – цього основоположного начала православного церковного життя.

У 1927 році був офіційно зареєстрований Священний Синод Руської Православної Церкви, члени якого на чолі з митрополитом Сергієм направили «Послання до пастирів і пастви», відоме під назвою «Декларація митрополита Сергія». У цій Декларації митрополит Сергій засвідчує свою вірність позиції Патріарха Тихона, про те, що він продовжує справу, почату Патріархом. Бажання Святішого Патріарха Тихона здійснилося: «Тепер наша Православна церква в Союзі має не лише канонічне, а і за громадянськими законами повністю легальне  церковне управління». І далі: «Приступивши з Божого благословення до нашої синодальної роботи, ми ясно усвідомлюємо всю велич завдання, яке стоїть як перед нами, так і перед взагалі всіма предстоятелями Церкви. Треба не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до Радянської влади, можуть бути не лише байдужі до Православ`я люди, а й найревніші його прихильники, для яких воно дороге, як істина і життя, з усіма його догматами і переданнями, з усім його канонічним і богословським укладом». При цьому в Декларації з особливою силою звучить тема вірності своїй Вітчизні. «Ми хочемо бути православними і в той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською батьківщиною, радощі й успіхи якої – наша радощі і успіхи, а невдачі – наші невдачі. Залишаючись православними, ми пам`ятаємо свій обов`язок бути громадянином Союзу « не тільки із страху покарання, а й заради совісті», як учив нас Апостол (Рим.13, 5)».

Декларацію митрополита Сергія не зрозуміли багато церковних людей, як усередині країни, в тому числі деякі соловецькі в`язні, так і в російських емігрантських колах. Митрополита Сергія звинувачували у начебто неприпустимому зближенні з Радянською владою, яка має атеїстичний характер. Таке зближення вбачали перш за все в тому, що митрполит Сергій визнав радощі та скорботи Радянської держави радощами та скорботами Церкви. Отже, говорили критики, митрополит Сергій радіє успіхові антицерковного курсу власть імущих. Митрополит Сергій сам роз`яснює думку Декларації: «Якщо будуть на нашій Батьківщині неврожай, голод, пошесні хвороби, криваві міжусобиці, які ослабляють наш народ, то, звичайно, цьому народному горю ми не будемо радіти. А якщо під управлінням Радянської влади країна наша буде досягати успіхів, багатіти, кращати, то ми з тих успіхів не будемо сумувати, як вороги Радянської республіки. Але, зрозуміло, якщо в країні нашій буде збільшуватися невіра, Церква буде переслідуватися, то ми не можемо цьому радіти, як про це заявлено мною у листі від 1/14 березня 1928 року».

Декларацію митрополита Сергія було проголошено в період зародження культу особи. Це був складний і неоднозначний час. Віруючі громадяни нашої країни, наша Церква, як і інші Церкви та релігійні об`єднання, важко переживали цей період в історії нашої  соціалістичної Вітчизни. Відомі незаконні репресії по відношенню до багатьох священнослужителів, чесних радянських громадян. Ігнорування радянських законів про релігію призвело до припинення життєдіяльності багатьох і багатьох релігійних осередків. Руйнування численних храмів – пам`яток архітектури давнього та пізніших періодів, завдало значних збитків нашій багатонаціональній культурі. Досвід показав, що будь-який відступ від демократичних принципів, у тому числі і стосовно віруючих громадян, інтерпретація світоглядних відмінностей між марксизмом та релігією в плані політичної конфронтації, сприйняття релігії як опозиції соціалізму завдали шкоди спільній справі побудови та розвитку соціалістичного суспільства.

Однак, незважаючи на всі складності, успіхи й помилки того періоду, Руська Православна Церква залишалася вірною визначеному декларацією митрополита Сергія курсу ділити радості та горе зі своїм народом. Це вона підтвердила на ділі в суворі роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945) радянського народу з фашистською Німеччиною. В перший день війни, 22 червня 1941 року, патріарший намісник Блаженніший митрополит Московський і Коломенський Сергій звернувся до духовенства і пастви Руської Православної Церкви з посланням, в якому він закликав усіх чад церковних стати на захист своєї Батьківщини. «Православна Церква, – говорилося в ньому, – завжди поділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла і втішалася його успіхами. Не залишить вона свого народу і тепер. Благословляє вона небесним благословінням і майбутній всенародний подвиг». Внесок Руської Православної Церкви у боротьбу радянського народу за свободу і незалежність нашої Батьківщини отримав достойну оцінку у нашій державі і суспільстві.

Той факт, що відновлення багатьох сторін церковного життя, які обмежувалися державою в період 1920-30 років, мало здійснитися лише після надання Руській Православній Церкві у 1943 році можливості обрати Патріарха Московського, яким став митрополит Сергій, ясно свідчить як про духовну значимість Патріаршества у житті нашого православного народу, так і про його життєздатність у нових політичних та соціальних умовах нашої Вітчизни.

Зведення 4 лютого н. ст. 1945 року на Московський Патріарший Престол митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Симанського) підвело своєрідний підсумок важкому, у багатьох відношеннях суперечливому двадцятирічному періоду налагодження взаємовідносин Руської Православної Церкви та Радянської держави. Повернувши, завдяки своєму Первосвятительському авторитету в лоно Руської Православної Церкви багатьох її чад, хто в складні 1920-30 роки з різного роду причин опинився в розколі, Святіший Патріарх Алексій разом з єпископатом, кліром і всім народом Божим протягом свого чвертьвікового патріаршого служіння зумів відновити різноманітні сторони внутріцерковного життя та активізувати їх, значно розширити пастирську та літургічну діяльність Церкви і по суті відтворити систему підготовки пастирів та богословської академічної освіти. Під керівництвом Святішого Патріарха Алексія Руська Православна Церква не тільки багато в чому знову набула колись властивого їй значення в історичному житті народу. А й відкрила для себе нову перспективу широкої міжцерковної діяльності, направленої на досягнення ще тіснішої духовної єдності з Помісними Православними Церквами, а також на встановлення діалогу та співробітництва з іншими християнськими сповідуваннями. У 1961 році Руська Православна Церква вступила до Всесвітньої Ради Церков.

Необхідно хоча б коротко, але особливо підкреслити глибоке залучення за весь повоєнний період Руської Православної Церкви в нашій Вітчизні у священне миротворницьке служіння. Ми намагаємося розвивати динамізм, форми та обсяг цієї діяльності і віримо, що вона приносить свої позитивні результати на благо нашої Батьківщини і сприяє зміцненню миру та справедливості у відносинах між народами. 

Православний вісник, №2, лютий 1990 р.

Схожі публікації