Питання української автокефалії послужило темою для оприлюдненого в березні листування між предстоятелями двох Церков – Константинопольської та Албанської. У відповіді Патріарха Варфоломія прозвучали нотки про його верховенство над усією Церквою Христовою. На чому ж базуються такі амбіції? — розмірковує викладач канонічного права Київської духовної академії (1997–2000 рр.) єпископ Гостомельський Тихон, вікарій Київської Митрополії, пише Синодальний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.

У посланні предстоятеля КПЦ йдеться, що богоносні отці «за допомогою Божественних і священних канонів поклали на престол Константина відому всім усесвященнішу і страшну надмежову відповідальність». Мова йде про претензії Константинополя на першість і приписування йому особливого права – одно­осібно давати або забирати автокефалію: «Новітні й так звані “автокефалії” давала й дає спільна годувальниця Православних Константинопольська Церква», – заявляє Константинопольський Патріарх і продовжує, – «Усе це, викладене вище, було зазначено для поновлення на правильний шлях першого за відповідальністю і жертовного характеру Матері Святої Христової Великої Церкви… І дивуємося, як ця зухвалість і наклеп щодо Матері Церкви й нашої Мірності особисто, буває деякими прийнята і в яких випадках, з їхньої волі чи ні, та засвоюється у формі прийняття аргументів тих, котрі підняли п’яту на благодійника. Чи люблять такі учні вчителів, Церкву та її єдність? Та ні. Ми проголошуємо на Фанарі авторитетно успадковане нами вчення про Церкву…».

Виникає питання: чи дійсно успадковане від святих Соборів і богоносних отців таке право – право Константинопольського єпископа на чільну роль у всій Церкві Христовій? Чи може КПЦ самостійно давати або забирати автокефалії?

Міф про заснування Константинопольської (точніше, Візантійської) Церкви апостолом Андрієм було створено досить пізно. Головна мета – виправдання претензій її предстоятелів, які ігнорують історичні джерела. Нагадаємо, що першим єпископом цієї Церкви був Митрофан, який жив у IV ст. (тобто на три століття пізніше, ніж апостол Андрій).

Положення єпископа столиці – спадкоємиці стародавнього Рима і близькість до імператора – ось і, власне, все, що послужило приводом для спроби звеличення Константинопольського предстоятеля. Щодо розширення влади Константинопольського патріарха (за межі свого патріархату) теж можна сказати, що це пояснюється близькістю предстоятеля до колишніх правителів (спочатку до візантійських, а згодом – до турецьких), тією ж системою візантійського цезарепапізму, тією ж неподільністю релігійного і світського начал у старій Туреччині.

Періодично в Константинополі збирався так званий Домашній синод. Участь у Домашньому синоді Константинопольської Церкви інших патріархів Помісних Церков надавала цьому Синоду характеру помісного собору: його рішення були обов’язкові не тільки для Константинопольської, а й тих Церков, первоієрархи яких у ньому брали участь. Цей факт не давав цьому Синоду та його голові канонічних підстав і права для втручання в справи інших Церков у тих випадках, коли патріархи інших Помісних Церков у ньому не брали участь. Зрозуміло, Константинопольський патріарх намагався втручатися і в справи інших Помісних Церков, первоієрархи яких у його Синоді не брали участі. Але це вже було перевищенням його влади (котре залишилося безкарним завдяки захисту світської влади) або вимогою необхідності – відсутністю канонічних органів (соборів і синодів інших Церков).

Однак ні ті, ні інші випадки не можуть служити прецедентами для нашого часу. Адже ми живемо в умовах панівної системи відділення Церкви від держави. За існування канонічних синодів у автокефальних Церквах не може бути якогось владного привілею Константинопольського патріарха щодо інших автокефальних Церков.

Історія «піднесення»

«Першу згадку про Константинопольського єпископа в канонічному кодексі Православної Церкви ми зустрічаємо тільки в канонах II Вселенського Собору. «При заступництві Феодосія Великого, – пише історик Антон Карташов, – …панівний град, який ще не відмився від аріанського бруду, вже проголошений був, у церковному значенні, другим за честю і правами після стародавнього Рима».

Насправді сенс соборної постанови був зовсім інший. Третій канон II Вселенського Собору говорить: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що град цей є новий Рим». Таким чином, Собор визнав за Константинопольським єпископом привілей честі (πρεσβεία τήςτιμής, priorishonorispartes). Але юридична аксіома сповіщає: «Privilegiastrictesuntinterpretanta» – привілеї необхідно тлумачити суворо, точно, тобто обмежувально, а не розширено.

Якщо Собор дає Константинопольському єпископу тільки привілей честі, то тим самим він заперечує за ним право на розширення своєї влади. Ці привілеї вказують лише на деякі права: на соборах східних єпископів займати місце вище від інших єпископів, підписуватися першим під соборними актами цих єпископів, бути першим під час богослужіння. Але тут нічого не сказано про право предстоятельства, право скликати Собор і від його імені проявляти владу над іншими єпископами. Таке право і після II Вселенського Собору, як і раніше, залишилося за главою Фракійського діоцезу, якому був підпорядкований в той час і єпископ Константинопольський.

Наділяючи Константинопольського єпископа привілеєм честі, II Вселенський Собор вказує на єдину підставу цього привілею – «тому, що град цей є новий Рим». Така суто політична мотивація соборної постанови (що має характер поступки державній владі) виключає які б то не було церковні підстави (наприклад, посилання на апостольське походження конкретної кафедри, на особливі заслуги її єпископів тощо).

«Ratiolegis» (підстава закону) полягає саме в запобіганні домаганням єпископа столиці на розширення своєї влади. Це видно з історії тексту 3-го правила. Звернімо увагу на справжній текст канонів II Вселенського Собору, зафіксований у грецькому Понтійському збірнику (яким користувався IV Вселенський Собор), і латинському збірнику Діонисія Малого. Там 3-тє правило не було окремим: воно становило закінчення 2-го правила цього Собору, і в загальній нумерації правил у збірнику перебувало на передостанньому місці за № 105.

Звідси випливає, що 3-тє правило необхідно тлумачити в контексті 2-го правила: воно мало на меті підтвердити недоторканність прав провінційних і діоцезіальних єпископів, і насамперед — Фракійського діоцезіального митрополита. Адже його правам загрожувала небезпека з двох боків – з боку архієпископа Александрійського (який незаконно поставив у Константинополь Максима Циніка) і з боку претензій Константинопольського єпископа, який спирається на почесне становище єпископа нової столиці. Отже, 2-ге правило взагалі забороняє діоцезіальним єпископам поширювати свою владу за межі свого діоцезу.

Далі 2-ге правило перераховує цих діоцезіальних єпископів (починаючи з Александрійського): «…але за правилами Александрійський єпископ хай керує церквами тільки Єгипетськими». Тут констатується незаконність поставлення Максима Циніка і підтвердження виняткового права Іраклійського митрополита, як голови Фракійського діоцезу, висвячувати Константинопольського єпископа. Наприкінці йдеться, що почесне становище єпископа столиці дає йому тільки привілеї честі, але не влади, котра, як і раніше, повинна належати Іраклійському митрополиту.

Загрози нового розколу

Абсолютно помилковим є повідом­лення візантійського історика Сократа Схоластика: мовляв, при поділі соборами провінцій між патріархами (які не існували на той час) Константинопольський єпископ Нектарій нібито отримав імператорське місто та Фракійські провінції.

Справді, після II Вселенського Собору Константинопольські єпископи незабаром отримали владу (причому не тільки над Фракійським, а й над Асійським і Понтійськимдіоцезами). Однак це було зроблено не на підставі постанови певного Вселенського Собору, а шляхом «viafacti» (свавілля): завдяки вмілому використанню свого становища столичних єпископів і втручанню державної влади.

Звідси висновок: не можна присвоювати Константинопольському патріарху виключне право ініціативи в усьому житті Церкви. Присвоєння ініціативи одному первоієрарху передбачає позбавлення цього права всіх інших, які, можливо, набагато глибше, ширше і правильніше розуміють сучасні церковні потреби. Такі помилки призведуть лише до застою і негараздів у церковному житті.

Іноді ініціатива у вирішенні питань у церковному житті могла належати й іншому первоієрарху. Це відбувалося в тих випадках, коли Константинопольські патріархи припускалися догматичних або канонічних огріхів. Схожих прикладів історія Церкви знає чимало.

Згадати хоча б Константинопольського патріарха Несторія: коли він впав у єресь, ініціативу його викриття взяли на себе інші патріархи — Антіохійської Церкви Іоанн та Александрійської святитель Кирил. Боротьбу проти монофелітства Константинопольського патріарха Сергія взяв на себе Александрійський патріарх святитель Іоанн Милостивий.

З ініціативи Александрійського патріарха Никанора, патріархи Антіохійський та Єрусалимський засудили неканонічне поставлення Константинопольським патріархом архімандрита Євгенія опікуном над патріархом Никанором. Трохи пізніше, з ініціативи патріарха Александрійського Нила, Антіохійський патріарх Ієрофей та Єрусалимський патріарх Кирил засудили неканонічне втручання Константинопольського патріарха в справу обрання патріарха Александрійського.

Теорія про певну виключну компетенцію Константинопольських патріархів загрожує великою бідою Світовому Православ’ю і може призвести до катастрофічного розколу в усій Церкві Христовій.

Східний папізм – дітище візантійського цезарепапізму. Сам по собі Константинопольський єпископ не мав і не має жодних церковних підстав для свого звеличення над іншими єпископами: немає в нього ні апостольського фундаменту своєї кафедри, ні слави непохитного стовпа Православ’я.

Припинення властолюбних претензій Константинопольського Патріархату в історії Церкви

Засудивши, як єретика, Константинопольського єпископа Несторія, III Вселенський Собор не торкався безпосередньо питання про межі влади столичного єпископа, але у своєму 8-му каноні виніс категоричну і красномовну постанову на захист автономії всіх митрополій та їхнього соборного ладу від зазіхань інших Церков. Як видно з 8-го правила III Вселенського Собору, після смерті Кіпрського митрополита Троїла проконсул Флавій Діонисій, на прохання Антіохійського єпископа, заборонив Кіпрським єпископам обирати йому наступника. Проте собор Кіпрських єпископів обрав митрополитом єпископа Ригіна, який звернувся до Вселенського Собору зі скаргою на зазіхання Антіохійського єпископа, що порушують Апостольські (1-ше, 34-те і 35-те) й Нікейські (4-те і 6-те) правила. Переконавшись, що Кіпрських митрополитів і єпископів раніше зазвичай обирав собор Кіпрських єпископів, Вселенський Собор не тільки засудив зазіхання Антіохійського єпископа, як «справу всупереч постановам церковним і правилам святих Апостолів нововведену і таку, що зазіхає на свободу всіх» і підтвердив права Кіпрських єпископів самостійно обирати митрополита і єпископів, а й видав загальнообов’язковий припис, котрий, на думку III Вселенського Собору, як такий, що випливає з основ православного догматичного вчення про Церкву, повинен залишитися незмінним в усі часи. Видавши ухвалу про Кіпрську Церкву, III Вселенський Собор продовжує: «Те саме нехай буде дотримувано і в інших діоцезах та в усіх митрополіях, щоби ніхто з боголюб’язних єпископів не займав чужу митрополію, котра раніше і з давніх-давен не визнавала над собою влади ні його, ні його попередників; якщо ж хто зайняв або силою підпорядкував собі, нехай поверне її, щоби правила отців не було порушено, щоби під виглядом священної дії не закралася гордість світської влади, й щоби ми не втратили, гублячи поволі, тієї свободи, яку дарував нам Кров’ю Своєю Господь наш Іісус Христос, Визволитель усіх людей. Отже, благоугодно Святому і Вселенському Собору зберігати чистими й недоторканними в кожній митрополії ті права, які вона мала від початку за давнім звичаєм. Кожен митрополит має право для свого захисту взяти копію [список] цієї ухвали. Якщо ж хто пред’явить постанову, яка протилежна тому, що нині визначено, весь Святий і Вселенський Собор вирішив, нехай буде вона недійсна».

Таким чином, III Вселенський Собор засудив владні претензії навіть найдавнішої християнської Церкви, тієї Церкви, де учні вперше почали зватися християнами (Діян. 11: 26). Тим важче мало бути це засудження для Константинопольських єпископів, які прагнули підпорядкувати собі інші Церкви, бо на той час вони не мали канонічних прав на становище навіть провінційного митрополита, як ми бачимо і з діянь самого III Вселенського Собору.

Канонічна норма свідчить, що всі взагалі предстоятелі автокефальних Церков не мають права владно втручатися в справи інших автокефальних Церков. Ніде e святих канонах ми не зустрічаємо ні прямо, ні посередньо висловленої думки, що Вселенський патріарх у давній Церкві або в більш пізній час мав право втручатися в справи інших автокефальних Церков.

Не можуть похитнути канонічної норми наведені митрополитом Еноським і професором Фотіадісом та іншими грецькими каноністами, на доказ прав Константинопольських патріархів, свідчення тих само патріархів про свої права або свідчення про ці права підлеглих їм осіб, оскільки правові аксіоми, що внесено і в канонічні збірники Православної Церкви (наприклад, в Алфавітну Синтагму Матфея Властаря, в Афінську Синтагму, в Кормчу Книгу, говорять: «Не гідний віри той свідок, якому я можу наказувати свідчити». Про всі заяви Константинопольських патріархів потрібно сказати, що всі вони не мають жодного доказового значення хоча б тому, що є свідченнями Константинопольських патріархів про Константинопольських же патріархів. Юридична аксіома, засвоєна і Церквою, каже: «Ніхто не може бути свідком у своїй справі» (Прохірон, Базилік, Синтагма Властаря, Афінська Синтагма, Кормча Книга).

Логіка вчить, що «abesseadnecessenonvaletconsequentina» — від наявного не можна висновковувати до н­алежного. І тому якщо Константинопольські патріархи часто втручалися в справи інших автокефальних Церков, то це ще не означає, що вони мали право це робити.

Ті канони, на які посилаються захисники «візантійського папізму», або зовсім не стосуються питання про право втручання Константинопольського патріарха в справи інших автокефальних Церков (3-тє правило II Вселенського Собору та 36-те правило VI Вселенського Собору), або заперечують це право (2-ге правило II Вселенського Собору), забороняючи єпископам усіх взагалі автокефальних Церков, а отже, й Константинопольської, втручатися без запрошення в справи інших автокефальних Церков. А 9-м і 28-м правилами IV Вселенського Собору обмежується судова й адміністративна влада Константинопольського престолу областю підлеглих Константинопольському патріарху трьох діоцезів та їхніх місій.

Офіційний канонічний збірник Константинопольської та інших грецьких Церков – Підаліон – у передмові до Сардикійських правил і у своїх тлумаченнях 3-го, 4-го і 5-го правил цього Собору вчить, що потрібно визнати правильним тлумачення Зонари, котрий роз’яснює, що Римський єпископ, а отже, й Константинопольський, має право апеляційного суду тільки над підлеглими йому єпископами, а не над єпископами якої-небудь іншої Церкви (Підаліон, вид. 5, Афіни, 1908, стор. 428–431, 433 і 434).

З історії протиканонічної діяльності Константинопольських патріархів

Історія свідчить, що не раз прагнення Константинопольських патріархів підпорядкувати своїй гегемонії інші східні Патріархії породжували церковні смути та розколи. Наведемо кілька прикладів, починаючи із середини XVII ст.

На Александрійський престол у 1639 р. в Константинополі було поставлено, всупереч волі александрійської пастви, священика Миколая, що прийняв ім’я Никифора. Його поставив ставленик єзуїтів, ревний слуга Рима, Константинопольський патріарх Кирил II, за бажанням австрійського консула в Константинополі Шміта, причому Никифор зобов’язався діяти на користь католицької пропаганди.

У 1657 р. Константинопольський патріарх Парфеній поставив в Александрію патріархом Родоського митрополита Іоакима, хоча там уже був законний патріарх Паїсій (1657–1677). Відбувся розкол, проте александрійці в­ідстояли свого законного патріарха.

У 1710 р. в Александрії було цілком канонічно обрано й поставлено гідного патріарха Самуїла, а Константинопольський патріарх Афанасій IV поставив в Александрію свого кандидата Косму; наступник Афанасія Кирил IV без суду позбавив патріарха Самуїла сану, але наступник Кирила Кіпріан II у 1714 р. оголосив виверження патріарха Самуїла із сану, котре відбулося за Кирила IV, безпідставним і абсолютно неканонічним. Навчені цим гірким досвідом александрійці довгий час не наважувалися користуватися своїм законним правом обрання та поставлення свого патріарха, і Александрійських Патріархів ставили в Константинополі, хоча 1766 р. і писали Константинопольському патріарху Самуїлу, щоб він не посилав їм самовільно нового патріарха, оскільки вони його не приймуть, і він буде змушений повернутися назад. «Тодішній владика вселенський та його синод, – пише з цього приводу єпископ Порфирій (Успенський), – вірні духовній політиці царгородського патріарха Самуїла (1763–1768), думали більше про зосередження всіх взагалі церковних справ у своїх руках, ніж про канонічне самоверховенство трьох інших патріархій, котрі мають повне право обирати своїх владик без участі царгородського синоду».

Для підпорядкування Александрійського Патріархату Константинопольський патріарх у 1783 р. виклопотав берат султана на ім’я Александрійського патріарха Герасима, в якому було сказано, що «патріарх Місира (Каїра) і Александрії з підлеглими їй місцевостями входить в область патріарха Ромеїв міста» (тобто Константинополя).

У 1845 р. Константинопольський патріарх Мелетій III та його Синод не тільки без згоди, але навіть і без відома александрійців поставили Александрійським патріархом митрополита Константинопольського патріархату Артемія, хоча Александрійський клір і народ обрали раніше своїм кандидатом архімандрита Ієрофея.

Патріарх Мелетій виправдовував цю свою дію хибними доказами, начебто патріархом може бути обраний тільки єпископ, а не архімандрит, і начебто Артемій вже раніше, ще за життя Александрійського патріарха, був двічі обраний на його місце, оскільки в Константинополі поширилася чутка про смерть патріарха, нібито дві попередні незаконні дії можуть виправдати таку саму незаконну третю.

Та александрійці відстояли автокефалію своєї Церкви, і Артемій змушений був зректися престолу. Наступником Артемія був обраний та поставлений в Александрії представниками трьох інших патріархатів кандидат александрійського народу і кліру Ієрофей II. Але коли він хотів намітити собі наступника, Константинопольський патріарх Кирил VII побачив у цьому порушення уявних своїх прав, і два наступні патріархи Александрії – Каліник та Яків – були поставлені в Константинополі.

Наведемо викликану втручанням Константинопольської Церкви постанову Александрійського собору 1867 р.: «Помісний собор у Єгипті, згідно з Божественними і святими канонами та постановами богоносних отців Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви, оголошує, що Патріарх Константинополя не користується жодним привілеєвим правом перед іншими патріархами, а є рівночесним з іншими, анітрохи не маючи, поза своїм округом, влади втручатися в їхні справи».

Тут собор повторив думку, висловлену в «Сповіданні Східної Церкви» великого догматиста – Александрійського патріарха Митрофана Критопула (1630–1640), де йдеться:

«Патріархи нікого не бажають називати главою Вселенської Церкви, задовольняючись Божественною і Вселенською Главою – Господом Іісусом Христом… Самі ж вони ставляться один до одного з рівною честю і не відрізняються нічим, крім місця на кафедрі».

Проте обрання Александрійським собором наступником патріарха Никанора архімандрита Нила було опротестоване патріархом Константинопольським Григорієм VI, що викликало новий розкол і смути в Александрійській патріархії. І тільки прийнятий Александрійською Церквою в 1874 р. «Статут про обрання Патріарха Александрії» відновив її автокефальні права.

Необхідно згадати про Ліонську і Флорентійську унії, не кажучи вже про давні єресі, про багаторазове поставлення патріархів – греків в Антіохійській та Єрусалимській Патріархіях, про прагнення відокремити Синайську Церкву від Церкви Єрусалимської, засуджене на Єрусалимському соборі 1867 р., про захоплення єпархій Руської Церкви в Естонії та Фінляндії, про спробу ліквідації Руського патріаршества, про підтримку розкольницької «живої» церкви на початку XX ст., про спробу захопити закордонні єпархії Сербської Церкви та закордонні парафії Румунської Церкви, самовільне й диктаторське введення нового календаря, «котре розділило всю Церкву на дві частини»; втручання в політику після війни 1914–1918 рр., що мало страшні наслідки для самої Константинопольської Церкви та грецького народу, про ліквідацію Західноєвропейського екзархату, й, нарешті, втручання в українську політику в наш час.

Як влучно помітив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, греки у себе на батьківщині невмілими діями спричинили знищення віри (після Першої світової війни), бажаючи, не більше не менше, знищити Турецьку імперію за допомогою держав західної коаліції. Турки, щоб помститися, поголовно виселили християн, а Вселенську Патріархію переслідують і досі. Після цього всі привілеї Церкви знищено, майно Патріархії, всіх митрополій, парафій та силоміць виселених осіб конфісковано, викладання грецької мови в школах православних греків, яким дозволено залишитися в Туреччині, заборонено, клір зазнав гонінь і, по суті, в Константинопольському патріархаті якщо не припинилося, то дуже обмежилося християнське життя. Уявімо сумні наслідки політики Константинопольського патріархату в Україні, плоди якої ми вже пожинаємо у вигляді насильницьких захоплень храмів. 12 березня було опубліковано д­оповідь Управлінням верховного комісара ООН із прав людини, в якій зафіксовано порушення прав і свобод вірян, що належать до Української Православної Церкви (див. с. 6), і це теж через втручання Константинополя в українську політику.

Ми бачимо з історії, що претензії Константинопольських патріархів на володіння апеляційним правом щодо інших автокефальних Церков зазвичай призводили до тяжких наслідків для єдності і миру Церкви Христової.

Грецький етнофілетизм

21 жовтня 2018 р., виступаючи на засіданні міського правління грецької діаспори Стамбула, Константинопольський Патріарх Варфоломій заявив: «Подобається чи ні нашим руським братам, але рано чи пізно вони підуть за рішеннями, які прийняв Екуменічний (Константинопольський) патріарх, тому що в них немає іншого вибору». І додав: «Наші брати слов’яни не можуть терпіти першість Вселенського Патріархату й нашої нації в Православ’ї» (Orthodoxia.Info).

У його словах ми можемо побачити прояв націоналізму, який був засуджений на Константинопольському соборі 1872 р. як єресь етнофілетизму. Першість у Православ’ї будь-якої нації – абсолютно непричетне до Православної віри вчення, що неприйнятне для всіх Церков, які об’єднують вірян безлічі рас і народів. Тому виступ патріарха Варфоломія потрібно визнати дуже печальним, що свідчить про серйозні викривлення, котрі привніс Константинополь у вчення про Церкву, чого справді не потерплять не тільки слов’яни, а й інші християни світу. У Церкві Христовій, як вчить а­постол Павел, немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос (Кол. 3: 11).

А як розуміти заяву митрополита ЗакінфськогоХризостома: «Якщо слов’янські народи забули, що греки дали їм культуру і що вони прийняли світло християнської віри від християнського світильника грецької Візантії через грецьких місіонерів і що тому вони повинні з подяки віддавати належну шану та прихильність грецькій расі, яка їх виховала і просвітила, а не виявляти себе низькими й невдячними неприятелями, то всеправославна свідомість змете їхні похмурі та віроломні плани… Зі сказаного вище ясно видно, що грецька Православна Східна Церква знову покликана, щоб вести після війни гігантську церковну боротьбу, з одного боку, проти Західної римо-католицької церкви та її пропаганди, а з іншого — проти <…> слов’янських Церков» (Дві головні небезпеки // Екклісіа. № 29–30 від 1 серпня 1947 р. (офіційний орган Елладської Церкви).

Константинопольська Церква протягом усієї історії часто намагається поставити себе вище за інші автокефальні Церкви, перетворивши успадковану нею від Римської Церкви першість честі на першість влади. Щоправда, на превелике благо православного світу, прагнення це, на відміну від Рима, виявилося лише в окремих актах церковної політики та іноді в теоріях деяких церковних політиків (наприклад, в теорії «перенесення скіпетрів») і ніколи не зводилося на ступінь церковного догмату, але й ці окремі акти і теорії немало шкоди принесли Православній Церкві.

Значення титулів «Матір Церков» і «Вселенський»

Константинопольський патріарх Іоаким III, який назвав Константинопольську Церкву «Матір’ю Церков» і «Ареопагом Православ’я», але придворний етикет з его хитромовними компліментами не може слугувати основою для канонічних претензій Константинополя.

Матір’ю всіх Церков можна назвати лише Церкву Єрусалимську, але ніяк не Константинопольську, котра була до II Вселенського Собору лише однією з єпархій Іраклійської митрополії. А канони (Карф. соб. пр. 78) загальною Матір’ю називають усю Вселенську Кафолічну Церкву й ніколи не застосовують такого епітета до Константинопольської Церкви.

Якщо розуміти слово «вселенський» в сенсі загальний, всесвітній, то виходить суто папське вчення, котре суперечить православному догматичному вченню. Виступаючи проти цього епітета в Церкві, святитель Григорій Великий писав: «Є тільки один Вселенський єпископ – Сам Христос». «Вселенський» можна розуміти двояко: як єпископ, котрий має абсолютну монархічну владу в усій Церкві або владу над більшою областю (частиною) всесвіту. Як і багато царів, хоча не були володарями всього всесвіту, називалися владиками цілого світу, як Євагрій назвав Зінона, що правив значною частиною всесвіту.

У першому сенсі Константинопольський патріарх ніколи не називається Вселенським, оскільки лише один Христос – істинний Патріарх всього всесвіту, Якому дано всю владу на небі й на землі. У другому ж сенсі «вселенський»  тому, що має під своєю владою значну частину всесвіту, а також за ревність і турботу про збереження віри й соборних та отцівських передань не тільки у своєму діоцезі, а й в інших.

Така двозначність іменування була причиною багатьох зіткнень між Константинопольським патріархом Іоанном Посником та Римськими папами Пелагієм і Григорієм Двоєсловом.

Вони, розуміючи (титул) «Вселенський» у першому сенсі, називали його (титул) блюзнірським, диявольським та іншими схожими іменами й писали, що, хто хоче називатися Вселенським, є предтечою антихриста (лист Григорія до Маврикія), і в цьому вони мали рацію. А Іоанн Посник та імператор Маврикій і наступні патріархи й царі титул цей розуміли в другому сенсі.

Історія виникнення і поширення епітета «Вселенський» пов’язана з назвою загальноімперських соборів, які збирали єпископів з усього «всесвіту», як було прийнято величати Римську імперію (котра, як вважалося, об’єднує весь цивілізований світ). Першим випадком його вживання – ще не­офіційного – вважають звернення єпископа Олімпія Евазького (з Ефеської митрополії) до патріарха Діоскора на т. зв. 2-му Ефеському («Розбійницькому») соборі 449 р.: «вселенський архієпископ великого міста Александрії». У матеріалах Халкідонського Собору Александрійські клірики Феодор, Ісхіріон та Афанасій у своїх скаргах на Діоскора величають «святішим і блаженнішим вселенським архієпископом і патріархом великого Рима папу Лева».

У VI ст. титул «Вселенський» стали застосовувати східні єпископи й чиновники патріаршої канцелярії, бажаючи догодити впливовому єпископу столиці, а потім і самі Константинопольські патріархи стали вживати його, що викликало різкі протести з боку пап, серед них і святого Григорія Великого [Двоєслова]. Проте на Сході титул «Вселенський» «Ікуменікос» став звичайним, тому що тут він не мав того виражено претензійного значення, котре мав титул «Universalis» на Заході. Річ у тім, що слово «ікумені» у греків означало не тільки світ, усесвіт, а й Римську, а потім і Візантійську імперію. В такому сенсі, наприклад, вживає це слово євангеліст Лука (2: 1), кажучи про веління кесаря Августа зробити перепис по всій імперії. Тому і слово «ікуменікос» стосовно патріархів означало просто патріархів Візантійської імперії та застосовувалося іноді не тільки до Константинопольського, а й до інших трьох патріархів у Візантії. Наприклад, Феофан Сповідник († бл. 850) називає Вселенськими і патріархів Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського (вид. Bonnae, 1839, 4, 12). Та сьогодні, на жаль, термін «ікуменікос» набув у Константинопольського Патріарха папського відтінку.

Зі строго канонічного погляду, в наш час титул «Константинопольський» також не має підстави. Зазвичай єпископи Православної Церкви носять найменування за головним кафедральним містом своєї області. Коли це місто змінює своє найменування, відповідно змінюється і титул його єпископа. І цього принципу строго дотримувала давня Церква, а санкціонував його верховний авторитет Вселенських Соборів. Наприклад, I Вселенський Собор у своєму 7-му правилі в титулі єпископа Матері всіх Церков згадує не біблійне ім’я Єрусалима, а нове ім’я, дане йому язичницьким імператором Адріаном (117–138), ім’ям Елія, а коли стародавнє ім’я міста відновилося, відновився і титул його єпископа. Точно так само VI Вселенський Собор називає Кіпрського архієпископа за даним Юстиніаном II ім’ям місту «предстоятелем Юстианополя» (правило 39). Та й сам Константинопольський єпископ отримав цей титул тільки після того, як його кафедральне місто Візантіон отримало нову назву — Константинополь. Але після 1923 р. Константинополя вже не існує, а існує м. Стамбул, або Істамбул, так що за прийнятим канонічним принципом Константинопольський патріарх мав би називатися Стамбульським. І якщо він називається, як і раніше, Константинопольським, то він називається так знову-таки не за правом, а за милістю інших автокефальних Церков, які не бажають позбавляти цю Церкву її історичного найменування, котре нагадує про її славне минуле. Але якщо титули «Вселенський» і «Константинопольський» даватимуть привід для вигаданих виправдань Стамбульським єпископом своїх папських претензій, то православні автокефальні Церкви будуть змушені і в питанні про його титули стати на строго канонічний ґрунт. До того ж обидва ці титули (Вселенський і Всесвятий) було дано Константинопольському патріарху не Соборами чи Отцями, а шляхом звичаю.

Таким чином, основу високого рангу Константинопольського патріарха після падіння Константинополя потрібно бачити зовсім не в канонах, а в одностайності Православних Автокефальних Церков і, головним чином, слов’янських, до яких належить величезна більшість православного світу, що керується вченням про першість Господа нашого Іісуса Христа — Засновника Церкви (Мф. 18 : 1–5, 28; Мк. 10: 42–45; Лк. 11: 4; 13: 30; 14: 8–11 та ін.) і не вважають за потрібне змінювати старий порядок, доки в цьому не буде необхідності заради блага всієї Церкви.

«Хіба є хто-небудь, хто повірив би, – гласить Карфагенський собор, – що Бог наш може одному тільки вдихнути правоту суду, а незліченним ієреям, які зійшлися на собор, відмовить у цьому?» Будемо сподіватися, що Всеправославний Собор покладе край східному папізму, «щоб не вкралася… гордовитість мирської влади, і щоб не втратили ми помалу, непомітно, тієї свободи, яку дарував нам Кров’ю Своєю Господь наш Іісус Христос, Визволитель усіх людей» (III Всел. Соб. пр. 8)».

Висновки:

    Константинопольський патріарх не має судової влади поза межами своєї Патріархії в межах інших Православних Церков (Коментар на 9-те правило IV Вселенського Собору).

    Адміністративна юрисдикція Константинопольського Патріарха ніколи не розповсюджувалася на всю православну діаспору, а лише на діаспору небагатьох, сусідніх із підлеглими йому діоцезами областей.

    У межах своєї юрисдикції серед діаспори Константинопольський Патріарх міг висвячувати лише єпископів (Тлумачення на 28-ме правило Халкідонського Собору).

    Причиною розширення прав Константинопольського єпископа було не уявне апостольське походження цієї Церкви, а єдино політичне піднесення Константинополя як столиці Візантійської імперії.

    Іменування Константинопольської Церкви «Матір’ю Церков» і титули «Всесвятіший», «Вселенський» не ґрунтуються на канонах, а виникли шляхом звичаю, і притому вони не вказують на якусь юрисдикцію Константинопольського патріарха поза межами його Патріархату, а лише на тимчасову обширність цього Патріархату в епоху величі Візантійської імперії.

    Константинопольський патріарх на своєму «Домашньому синоді» не має права давати автокефалію якій-небудь Церкві та позбавляти тут чи ту Церкву автокефалії.

У статті автор використовував літературу:

Єпископ Никодим (Мілош). «Правила Святой Православной Церкви с толкованиями»; Карташов А. В. «Вселенские соборы»; праці проф. С. В. Троїцького: «Где и в чем главная опасность?», «Как привести к концу возникший спор?», «Будем вместе бороться с опасностью», «О границах распространения права властиКонстантинопольскойпатриархии на «диаспору»; а також інтернет-портали: http://church.ua/, «Orthodoxia.Info» та ін.